Джеміль Каріков
Він народився вже в депортації, в країні за кілька тисяч кілометрів від рідної землі, а в 1990-х таки повернувся додому. Утім уже через чверть століття був змушений покинути його. І, мабуть, тому повертає до життя мелодії і музичні інструменти свого народу, які через усі ці історичні випробування опинилися під загрозою зникнення. Джеміль Каріков, композитор, музикант, фольклорист, автор аранжування кримськотатарського гімну
У проєкті “Європейці” я зустрічаюся з людьми, які своїми вчинками змінюють цей світ на краще. Це громадські, культурні діячі, це і військові, волонтери, політики – люди різних професій, різних напрямів, але всіх їх об’єднує одне – європейські цінності.
Миру дуже прагнуть і українці, і кримські татари, яким хочеться повернутися додому. Ви народилися в Узбекистані?
Я народився в Узбекистані в 1960 році. Потім мої батьки 1964 року переїхали в Грузію. Ви знаєте, що в ті часи було заборонено кримським татарам жити в Криму. На жаль, це так. І мої батьки обрали місцем проживання Грузію – місто Сухумі, столицю Абхазії. До речі, зараз теж там загарбники, на жаль. Там моє дитинство проминуло. І школу, і музичне училище закінчив в Абхазії, в Сухумі.
Ви такими короткими реченнями охарактеризували свою історію, але вона ж точно довга і драматична, тому що вашим батькам довелося покинути свою батьківщину. Що вони вам розповідали, маленькій дитині? Чи розповідали цю історію?
Я постараюся зараз пояснити цю історію. Перш за все, хочу сказати, на жаль, моя українська мова, через те що я багато років жив в Узбекистані, потім у Грузії, а потім, уже після перебудови, у Криму де, на жаль була така політика, усі розмовляли російською.
Мої батьки говорили мені про те, що вони жили в Криму, на своїй батьківщині. Вони, їхні батьки, їхні дідусі і так далі. Віками ми там жили, ми корінний народ Криму. У 1944 році, це відомий факт, 18 травня постукали у двері мого дідуся й дали 15 хвилин на збори. І сім’я моїх батьків опинилася в Бекабаді, невеликому місті в Ташкентській області.
До речі, в сім’ї було п’ятеро дітей. Вони сповна все це відчули. Треба сказати, що, по-перше, їх везли у вагонах, у яких перевозили худобу, це вже відомі факти. По дорозі давали рибу чомусь. Це вже був спекотний час для Середньої Азії, вони в саме пекло приїхали в Узбекистан. І не надто дружелюбно їх зустріли. Чому? Тому що місцеве населення до цього пройшло пропагандистську обробку. Їм сказали, що їдуть зрадники, що мало не хвости у кримських татар ростуть, – усілякі нісенітниці розповідали. Потім, коли уже минули роки, місцеве населення дуже добре ставилося до нас. Ми своєю працею, своїм життям довели, що ми, як ви кажете, європейці, у нас європейський спосіб життя.
Важко було, звичайно. Спочатку жили в землянці. Але кримськотатарський народ такий працьовитий, от і стали ми добре жити – матеріально добре. Побудували свої будинки, влаштувалися на роботу, закінчили виші.
Постійно ми говорили про повернення на свою батьківщину. Наш національний рух, можна сказати, розпочався після того, як нас перевезли вже до місць перебування. Не тільки в Середню Азію, а й на Урал, до Сибіру теж відправляли наш народ. Тут, на Галичині, добре це знають, тому що ця тема вам добре відома, ви теж постраждали від радянської влади.
Нам дозволили повернутися на батьківщину тільки після перебудови. Моя сім’я переїхала, ми повернулися до Криму на початку 1990-х років.
Джеміль Каріков з родиною в Криму, фото: instagram.com/djemilkarikov
Ви кажете, що ваших рідних в Узбекистані зустріли не надто радісно, бо опрацювали місцевих, що їдуть зрадники Але я знаю, що в 1990-х теж кримських татар не дуже чекали назад у Криму. Маю знайому – кримську татарку Сабріну, вона моя ровесниця. Вона розповідала, як до неї місцеві ставилися, мовляв, хто ти така, чого ти сюди приїхала? Кримські татари не могли повернутися до себе додому, у ті будинки, з яких їх 18 травня 1944-го вигнали.
То “місцеві”. У лапках, тому що після виселення корінного народу Крим стали терміново заселяти вихідцями з глибинки Росії. Це були діти й онуки військових або ті, хто працював свого часу в НКВС, а пізніше в КДБ і так далі. Природно, вони були налаштовані проти кримських татар.
Мабуть, треба сказати, що і “стара” Україна (для мене це домайданна Україна) теж, на жаль, не приділила належної уваги корінному народу. Дуже багато проблем можна було б тоді вирішити. Були всілякі перешкоди, і ви, мабуть, знаєте про це. Писали багато, що влада в Криму, проросійська влада, сама не давала нам землю, а потім говорила, що кримські татари її захоплюють. Представники мого народу місяцями, роками ходили просили. Були вільні земельні ділянки.
Я вже не кажу про те, як ви зараз сказали, що ніхто не вимагав своїх будинків назад, своїх батьків. Ми були змушені. Ми це називаємо самоповерненням пустої землі. Постійно були мітинги в Криму. Потім так сталося, що в нас у 2014 році це вже була друга анексія. Перша анексія була у XVIII столітті, ви це прекрасно знаєте, у 1783 році, коли обманом російська армія увійшла до Криму. До цього був підписаний Кючук-Кайнарджийський мир. Росія, звичайно, ніколи не дотримувалася жодних законів.
І зараз, з 2014 року, ми з дружиною змушені мандрувати, як то кажуть. Ми стільки років чекали, що повернемося до себе на батьківщину, на свою рідну землю. Тільки-но зажили, тільки дім побудували в центрі Сімферополя, довелося знову виїжджати. Скільки це триватиме… Але, як кажуть у нашому народі, кожна людина живе надією. Маю надію, що після перемоги ми обов’язково повернемося на свою батьківщину. І тоді також запросимо вас у гості, будемо знімати на нашому кримському телебаченні. До речі, я працював на нашому телеканалі АТР, був музичним редактором.
А ви пам’ятаєте, як відбувалося ваше повернення, як ви збирали речі? І той момент, коли ви ступаєте вже на кримську землю? До того ви ж не були в Криму?
Був елемент дещо розчарування. Ми жили тоді в чудовому місті Сухумі – Чорне море, пальми, олеандри, пароплави, туристи. Те ж саме і в Криму: Ялта, Алушта, Севастополь, Судак. Розчарування було тому, що я очікував трохи більшого. Крим тоді був якийсь занедбаний, як мені здалося. І дуже сильною, на мій погляд, була комуністична пропаганда. У Грузії такого не було.
Усюди висіли прапори, гасла. Взаємини між людьми були трохи іншими. І, власне кажучи, в національних республіках – я жив в Узбекистані – там теж по-іншому було, так мені здалося.
Мені хотілося побачити наші пам’ятки архітектури. У нас, до речі, залишився тільки Ханський палац, хан-сарай, ми називаємо його, Бахчисарай. До речі, зараз загарбники там усе перебудували, стару нашу черепицю прибрали. Якась шароварщина вийшла тепер. А це об’єкт, який входить до числа пам’яток, що охороняються ЮНЕСКО. І це єдиний наш палац, який зберігся до сьогоднішніх днів.
Багато інших пам’яток були знесені, усі могили наших предків. Усе це було. Дуже багато було вулиць із кримськотатарськими назвами. Усі вони були перейменовані на радянські. Карасувбазар став Білогірськом. У Криму з’явилося багато Партизанських, Радянських, Жовтневих і так далі.
А в чому проявлялося з нерозуміння так званого місцевого населення?
По-перше, не брали на роботу. У нас було багато випадків, коли наші доктори наук були змушені просто торгувати на ринках – не брали на роботу. Якщо ти кримський татарин, значить, ти вже людина іншого сорту. І все. Ніхто спеціально нічого не пояснював. Було багато оголошень російською: потрібні люди на роботу. Приходили наші кримські татари – усе було добре. Але коли дізнавалися, що це кримський татарин, відразу відмовляли.
Більше того, не продавали будинки кримським татарам, була така вказівка, на жаль, так.
А повернутися до дому ваших бабусі й дідуся?
Ні, це неможливо. Я досі пам’ятаю той будинок. Я, до речі, потім збудував свій новий будинок на цій вулиці. Це дуже символічно. А батьківський будинок був трохи далі, метрів за 150, мабуть. Там уже жили сім сімей. Але вони нас не впустили. Ми хотіли просто подивитися з дружиною. Просто не пустили.
Таких випадків було багато в Криму, коли приходили родичі, або діти, або онуки тих людей, чиї це були будинки. Просто не пускали — і все. Напевно, якийсь страх.
А оці сім сімей – це хто? Це росіяни чи українці за етнічним походженням?
Це різні люди, але це не українці. Тому що українці інші, на мій погляд. Я зараз багато спілкуюся з українцями, до речі, я живу тут, у Львові. Багато разів приїжджав. Це інший народ. Як другий президент України казав, “ми не росіяни”.
А в чому це проявляється? Ви кажете — інші. У чому?
У характері, у побуті це дуже помітно. У манері поведінки, у національних стравах. Багато в чому. На мій погляд, українці — більш м’який народ і більш чутливий.
А якщо брати ваші пісні — це взагалі скарб. Україна дуже багата в музичному плані. Я працюю на телебаченні в Сімферополі, займаюся східною музикою. Багато разів був у Туреччині. Я думав, що в них дуже багата пісенна творчість. Але Україна не менш багата, а можливо, навіть багатша. У вас дуже багатий пісенний фольклор і дуже багато хороших музикантів світового рівня.
Відколи почалося ваше захоплення музикою, саме кримськотатарською, щоб зберегти її, щоб повернути її до життя?
Наш народ дуже музикальний. У кожному домі, у кожній родині був той чи інший інструмент. Зазвичай це акордеон, скрипка або даре — наш ударний інструмент. Коли збиралися кримські татари, обов’язково звучала музика. Я з дитинства це слухав.
Після Ташкентської консерваторії я серйозно зайнявся інструментарієм. У нас, на жаль, у Криму внаслідок відомих історичних подій нічого не залишилося. Ні майстрів, ні виконавців на цих інструментах. У Сімферополі в мене була колекція музичних інструментів, які я придбав у Туреччині, у Стамбулі – я часто виїжджав туди з концертами. Вони теж приїжджали до нас, були творчі зустрічі, інтерв’ю на турецькому телебаченні. Багато відомих музикантів, моїх знайомих, приїжджали до нас у Крим виступати, і ми їздили до них. Майже всі інструменти я купив у Туреччині.
А вони подібні до турецьких?
Так. Взагалі наша музика, кримськотатарська музична культура найближче до музичної культури Туреччини. Більше того, у нас є спільні пісні зі своїми локальними відмінностями. Тобто є турецькі варіанти і кримськотатарські.
Я хотів би, користуючись нагодою, показати: у мене цього року вийшов двотомник “Музика кримської землі”. Тут зібраний музичний скарб кримських татар, починаючи з кінця XV століття і до тих зразків, які увійшли в побут кримських татар у XX столітті.
Тут є і наша палацова, або двірцева, інструментальна музика. Ми вважаємо саме її своєю класичною музикою. Наші хани, багато з них, були не тільки мудрими правителями і полководцями, а ще й відомими на весь тюркський світ композиторами.
Я бачу, ще одна є якась книжка.
Так, це вже книжка “Барви Криму”. Вона у Львові була надрукована. Тут мої обробки кримськотатарських народних пісень і танців. На мій погляд, успішні. Зараз я працюю у Львівському органному залі, у мене постійно бувають концерти. І за реакцією слухачів бачу, що їм подобається. Це кримськотатарська музика в моїх обробках для фортепіано, для роялю.
Загалом у мене вже вийшло 16 книжок. Я хочу бути національним композитором. Думаю, що це правильний напрям моєї діяльності. І мушу сказати про слухачів, які приходять на концерти тут, у Львові, – я бачу по їхніх очах, що їм дуже цікаво.
Це ще одна барва української музики. Адже Крим — це Україна. Тому коли мене запитують: “Ви пишете українську музику?” – я відповідаю: “Я пишу кримськотатарську, це частина української музики”.
Джеміль Каріков в музеї Соломії Крушельницької, фото: instagram.com/djemilkarikov
А молоді нащадки кримських татар, які народилися після 2014 року і зараз їм уже 10–12 років, – чи вони вивчають кримськотатарську музику?
Коли я жив, ще до того як прийшли загарбники, у Сімферополі, там було п’ять музичних шкіл. І, на жаль, у жодній із них не було предметів, так чи інакше пов’язаних із кримськотатарською музикою. Я кілька разів намагався говорити про це в Міністерстві культури – що потрібно відкрити хоча б класи кримськотатарської музики. Але, на жаль, поки що ми не змогли цього реалізувати.
Знову ж таки, маю надію, що після перемоги моя мрія здійсниться — відкрити національну музичну школу. У принципі, я вже все для цього зробив – у мене є підручники. До того ж я став вивчати наші національні інструменти. Вважаю, це правильно.
Ви сказали, що лише недавно вдалося вивезти вашу тещу з Криму і що це було не так просто. Вона розповідала про ці роки, уже навіть не роки, а понад 10 років, відколи Крим окупований?
Знаєте, у нас є можливість телефонувати до Криму. Там живуть мої далекі родичі, двоюрідні молодші брати. Нам вдавалося раз на три-чотири тижні телефонувати й говорити, намагаємось бути обережними.
Тобто ви не обговорюєте політику.
Усе одно обговорюємо. Але в такій, я б сказав, завуальованій формі. Іноді переходимо на нашу мову. Хоча я здогадуюся, що в них там є і перекладачі, мабуть. ФСБ працює.
Ми, до речі, до цього жили в Бельгії. Я виступав і в посольстві, і на День прапора, на День Незалежності. Там було наше українське ком’юніті. І навіть там є щупальця ФСБ, це відомий факт. На жаль.
Ви розповідаєте про те, що був не дуже сприятливий клімат для того, щоб повертати кримськотатарську культуру вже в 1990-х. І як відбувався щоденний побут, крім того що не пускали у свої домівки просто побачити їх, крім того що не давали землю, не брали на роботу, бо ти кримський татарин. Як відбувалося це спілкування? Було якесь чіпляння до того, що от, кримські татари, ви якісь не такі, ідіть звідси або не розмовляйте своєю мовою?
Та навіть у громадському транспорті в Сімферополі, свідком чого я був неодноразово, коли ми переходили, двоє кримських татар, на свою рідну мову, нам робили зауваження. Говорили: “Ми вас не розуміємо, говоріть, будь ласка, російською”.
Це хто? Це теж просто пасажири так говорили?
Пасажири.
А чому? Це ж ваше приватне спілкування.
Я розумію. Багато чого було, на жаль. Більше того, у них ще була така модна фраза, коли ми стали повертатися на свою батьківщину, вони говорили: “Понаїхали”. Це ми “понаїхали”? Ми повернулися до себе на батьківщину, на рідну землю.
Росіяни, чи, я не знаю, як їх називати, – вони те населення, яке є окупантами. Це діти окупантів, їхні онуки і так далі. Я ж говорив, що переважно це були колишні радянські військові. А ви знаєте, за законом вони після виходу на пенсію могли обирати собі місце проживання. І багато хто… Крим же був перлиною Радянського Союзу: гарний клімат, Чорне море. Крим узагалі унікальний сам по собі. Там уся флора і фауна, можна сказати, зібрана в такому мініатюрному вигляді. І багато військових після виходу на пенсію приїжджали до Криму. А тепер там живуть їхні діти й онуки.
Нащо далеко ходити – мої сусіди колись приїхали з-під Брянська і вважають себе корінними. І коли зайшли російські загарбники, сусіди, з якими ми прожили стільки років, сказали: “Ну, ви їдьте, а ми займемо ваші будинки”.
Так і сказали?
Так і сказали.
Тобто не “Ми будемо наглядати за вашим будинком, щоб ви змогли повернутися”?
Ні-ні – “Ми займемо його”. І все. Це той досвід, який вони, мабуть, отримали від тих, хто у 1944 році вселився в будинки наших батьків. До речі, ви знаєте, що їм ще й підйомні гроші давали, коли переселяли в той тяжкий час?
Коли зараз зайшли загарбники, усе це дуже сильно погіршилося. Я вже говорив про те, що зараз дуже багато політв’язнів. І серед них дуже багато кримських татар, найбільший відсоток – саме кримських татар.
Я багато чув уже після 2014 року: чому кримські татари не повстали? По-перше, у нас не було зброї. По-друге, ми були мирним населенням. Там були наші українські війська. Я не знаю всіх подробиць. Мабуть, не надходила команда з центру, з Києва, щоб чинити якийсь спротив.
А наші кримські татари виходили. І був знаменитий мітинг 26 лютого, коли ми всі, я в тому числі, були на майдані біля нашої Верховної Ради Криму. Тоді Верховна Рада Криму мала ухвалити рішення про входження до складу Росії. Кримські татари вийшли. Величезна кількість людей була.
А з протилежного боку вийшли росіяни. Їх привезли автобусами з Севастополя і так далі. З одного боку були наші українські прапори, а навпроти нас — російські. Коли сказали, що все буде нормально, такого рішення не буде ухвалено, наші розійшлися. А вночі зайшли так звані зелені чоловічки, зайняли будівлю Верховної Ради Криму і Ради Міністрів. Було зрозуміло, що це росіяни.
А коли ви прийняли для себе це непросте рішення – що треба виїжджати?
Я прийняв його відразу. Але не було такої можливості. Ми ще трохи пожили там. Я ж працював на телебаченні АТР. Як тільки вони зайшли, відразу позбавили ліцензії наше телебачення. Не можна було ні про що говорити. Було ухвалено рішення, що канал переїжджає до Києва. Ми всі разом переїхали — я і дружина. Жили в Києві, працювали там.
На мій погляд, розумній людині складно жити в тих умовах, які зараз у Криму.
Як ви гадаєте, повернення України до Криму, повернення кримських татар додому — яким воно буде? Чи Крим стане українським не лише де-юре, бо де-юре він і так український, а й за своєю суттю? Скільки для цього потрібно часу?
Це головне питання. На мій погляд, усе залежить від того, як поводитимуться сильні світу цього, українська влада, суспільство. Україна – дуже багата країна. Але, на жаль, ми маємо і такий досвід. У нас якийсь час президентом був Янукович – і до чого це призвело? А він же ж українець.
Усе залежить від влади й від настроїв у суспільстві. Але я думаю, що зараз ми стали значно ближчими. Недарма нарешті був ухвалений закон про корінні народи. Ми стали корінним народом уже де-юре. Думаю, що й ставлення буде іншим, не таким, як було на початку нашого повернення на батьківщину.
Я думаю, що й офіційно Україна зробить правильні висновки з усього цього. Знаєте, у Криму навіть тримали цілий батальйон для протидії кримським татарам. У нас щороку 18 травня День жалоби. І Україна, на жаль, тримала цілий батальйон проти нас. Боялися, що ми будемо виступати проти влади. А це ж День жалоби.
Ви зараз живете на Галичині, у Львові. Ви мусульманин?
Так.
А тут дуже релігійний регіон, переважно тут греко-католики. Чи ви відчуваєте якусь різницю між релігіями? Чи хтось вам дорікає? Чи ви щось таке відчуваєте?
Ні. Я дуже комфортно живу тут, я і моя родина. Так, я мусульманин. У нас основна релігія — іслам. Але я дотримуюся тієї точки зору, що всі релігії мають одне джерело. Бог єдиний. Це, наскільки я знаю, написано й у ваших священних книгах.
Свого часу я займався порівняльною філософією, езотерикою. Усі релігії походять з одного джерела. За будь-яких обставин треба залишатися людиною. Це найголовніше.
До речі, у нас у Львові є тріо “Євшан-зілля”. Солістка — Наталка Рибка-Пархоменко, вона працює в театрі Курбаса. Ніаль Халілова грає на віолончелі. Ми з цим тріо об’їздили багато країн, виконували українські, кримськотатарські й турецькі пісні. У Європі нас дуже добре сприймали. Ми були в Німеччині, Франції, Голландії, Бельгії, Польщі. І по Україні теж виступали: у Києві, в Одесі та інших містах. Ми співаємо українською, кримськотатарською і турецькою мовами. Це нікому не заважає. Усе нормально.
Джеміль Каріков та тріо “Євшан зілля”, фото: instagram.com/djemilkarikov
Як співіснують українські свята, такі як Різдво чи Великдень, і кримськотатарські свята? Чи немає тут якихось конфліктів?
Ні, немає. У нас є два головні релігійні свята — Курбан-байрам, свято жертвопринесення, і Ораза-байрам, два великих релігійних свята ми відзначаємо. Крім цього, є ще календарні свята, з весною пов’язані наприклад, як-от Навруз.
До речі, мене запрошували виступати на ці свята в Університеті Франка, там є кафедра сходознавства. Ми з дружиною часто там виступали. Студенти приходили, вони стали нашими прихильниками. Вони вивчають різні мови, у тому числі й турецьку. Ми спілкувалися з ними, виступали на святах. Усе нормально.
Усе має бути гармонійно, на мій погляд. Я не бачу жодних суперечностей. Більше того, скажу, що багато процесів, які були тут, на Галичині, за радянських часів, були дуже схожі на наші. Тому тут нас краще розуміють, ніж, можливо, в інших регіонах України. Тут теж були виселення, я це знаю.
Як ви гадаєте, Росії Крим ще потрібен?
На мій погляд, Росії сама Росія не потрібна. А Крим — це українська земля, українсько-кримськотатарська. Для мене Крим — це моя мала батьківщина, а Україна — велика Батьківщина. Крим — це Україна. Для мене це беззаперечно.
Думаю, що для всіх українців це також теза, яка не підлягає жодним сумнівам. Дякую вам, пане Джеміле, за розмову. І дякую вам за те, що зберігаєте кримськотатарську культуру.