Майже кожна країна світу визнає, що зміна клімату – це серйозна проблема. Її важко ігнорувати, адже мільярди людей страждають від дедалі руйнівніших штормів та екстремальної спеки.
У відповідь більшість урядів неодноразово обіцяли скоротити викиди парникових газів, які спричиняють зростання глобальних температур. Однак ці викиди все ще досягають рекордних рівнів, а глобальні переговори щодо уповільнення зміни клімату регулярно закінчуються слабкими обіцянками.
Є причина: для розмивання угоди під час цих переговорів – 31-ї Конференції Сторін (COP31), яка розпочалася 9 листопада – достатньо кількох голосів, що перешкоджають прогресу, часто навіть не промовляючи «ні», і при цьому зберігаючи видимість лідерства у боротьбі зі зміною клімату.
Як професор екологічних досліджень та міжнародних відносин Університету Південної Каліфорнії, я відвідував і спостерігав за міжнародними кліматичними переговорами понад десятиліття. Моя дослідницька лабораторія вивчає питання кліматичної справедливості та сили, що перешкоджають прогресу на глобальних кліматичних переговорах ООН.
Поки світові лідери та їхні представники зустрічаються на найновіших кліматичних переговорах COP31 в Анталії, Туреччина, 9-20 листопада, ви також можете визначити тих, хто перешкоджає прогресу. Ось п’ять тактик, серед багатьох, які використовують впливові особи на цих конференціях, щоб затягнути, послабити або перенаправити значущі дії, водночас зберігаючи видимість відданості вирішенню проблеми зміни клімату:
1. Заявити, що ми не можемо собі це дозволити
«У нас немає грошей» – це знайомий рефрен на кліматичних переговорах ООН.
На COP29 у Баку, Азербайджан, у 2024 році, багаті країни посилалися на обмежені бюджети, борги часів пандемії та зростання інфляції як причини, чому вони не можуть задовольнити запит країн, що розвиваються, на 1,3 трильйона доларів допомоги. Натомість вони запропонували 300 мільярдів доларів щорічно до 2035 року як фінансову ціль.
Бідніші країни, які мало сприяли зміні клімату, хочуть, щоб давні користувачі викопного палива заплатили за шкоду, спричинену викидами. У самій угоді COP29 оцінювалося, що потреби країн, які розвиваються, у зв’язку зі зміною клімату становитимуть від 5,1 до 6,8 трильйона доларів загалом до 2030 року.
Насправді, доступність – це питання пріоритетів.
Наприклад, Міжнародний інститут сталого розвитку виявив, що уряди в усьому світі надавали понад 1,2 трильйона доларів державної фінансової підтримки викопного палива у 2024 році, що приблизно вп’ятеро більше, ніж 254 мільярди доларів, які вони надали для чистої енергетики.
Військові бюджети розповідають схожу історію. За десятиліття з 2014 по 2024 рік США внесли 2 мільярди доларів до Зеленого кліматичного фонду, призначеного для підтримки бідніших країн у адаптації до зміни клімату, тоді як Конгрес одночасно затвердив щонайменше 79 мільярдів доларів для допомоги іноземним країнам у закупівлі зброї США. Нещодавні дослідження вказують на те, що зростання військових витрат робить кліматичні цілі ще важчими для досягнення, оскільки значна частина військової діяльності працює на викопному паливі.
Гроші є. Питання в тому, куди уряди вирішать їх витратити.
2. Обіцяти виправити це пізніше
Ще одна тактика – стверджувати, що технологічні інновації врешті-решт все виправлять, тому різке скорочення викидів може почекати або навіть бути уникнутим.
Цей технологічний оптимізм має глибоке коріння. У 2004 році вчені з Принстона Стів Пакала та Роберт Соколов запропонували підхід «стабілізаційних клинів» для вирішення проблеми зміни клімату. Він розбиває майбутнє зростання викидів на 15 стратегічних клинів, кожен з яких представляє спосіб скоротити 1 мільярд тонн вуглекислого газу. Обираючи з цього меню, уряд міг би скласти відповідну стратегію скорочення викидів.
Відновлювані джерела енергії, такі як сонячна та вітрова, були запропоновані як клини, але також і технології уловлювання та зберігання вуглецю – які дозволили б продовжувати спалювання викопного палива.
Вчені, включно з одним з авторів, стверджували, що підхід «клинів» робить складну проблему обманливо простою для вирішення. Нещодавній репортаж ProPublica простежив кошти, що стояли за проєктом «клинів», до нафтового гіганта BP.
Однак, схожа логіка зараз присутня в угодах, що виникають на нещодавніх кліматичних переговорах.
3. Розмити обіцянку
Ще одна тактика – погодитися на щось, а потім з часом розмивати це, доки воно не стане незобов’язуючим.
На COP26 у Глазго, Шотландія, у 2022 році, ранні проєкти угоди закликали до «поступової відмови» від викопного палива. Це був би справжній віхою, оскільки це був перший раз, коли слова «викопне паливо» з’явилися в кліматичній угоді.
Однак, після пізнього тиску з боку Індії, підтриманої Китаєм, Південною Африкою та іншими, остаточний текст був змінений на «поступове скорочення» «нестримної» вугільної енергетики. Крім того, угода нічого не говорила про нафту та газ – паливо, від якого найсильніше залежать багатші країни.
Перша мова про викопне паливо в угоді ООН щодо клімату вийшла розмитою. Через чотири роки, на COP30, 88 країн підтримали дорожню карту для відмови світу від використання викопного палива, але остаточне рішення її виключило.
4. Робити обіцянки, а потім не виконувати їх
Країни дуже добре вміють давати обіцянки допомогти, але не настільки добре – надавати фінансування.
У 2009 році багаті країни пообіцяли країнам, що розвиваються, 100 мільярдів доларів щорічно, щоб допомогти їм впоратися з кліматичними ризиками. Вони не досягли цієї мети понад десятиліття. Навіть коли вони стверджували, що досягли мети, вони значною мірою покладалися на сумнівний бухгалтерський облік, коли донори зараховували проєкти з викопного палива, аеропорти та навіть магазини морозива як допомогу клімату.
Фонд «Втрати та збитки», створений на COP27 у 2021 році для допомоги країнам у ліквідації наслідків стихійних лих, демонструє подібну картину. Лише близько половини з приблизно 822 мільйонів доларів, що були обіцяні, було сплачено через п’ять років, і фонд не виплатив жодного долара країні, яка постраждала від стихійного лиха.
Непал став критичним випробуванням цілісності фонду. Після того, як обвал льодовика спричинив раптовий потік, що забрав життя понад 1400 людей у Непалі в серпні 2026 року, уряд оцінив збитки країни в 2,7 мільярда доларів. Непал попросив 20 мільйонів доларів, і, вперше, правління фонду погодилося в жовтні «попередньо виділити» 21,6 мільйона доларів, але це лише початок документації.
5. Приймати рішення без усіх за столом
Рішення на кліматичній конференції ООН приймаються консенсусом, що означає, що вони вважаються прийнятими, коли жодна країна формально не заперечує. Ця дія відзначається ударом молотка.
На COP28 у Дубаї президент конференції «проштовхнув» ключове рішення ще до того, як представники Альянсу малих острівних держав дійшли до кімнати, що означало, що вони не мали можливості заперечити. Головний представник групи островів заявив на засіданні, що вони б заперечили, оскільки вважали це рішення занадто слабким, щоб зберегти підвищення температури в межах узгодженої межі 1,5 градуса Цельсія (2,7 за Фаренгейтом).
У 2025 році на COP30 у Белені, Бразилія, розгорнулася схожа сцена.
Швидко проштовхнувши багато рішень, президент конференції не дав можливості Колумбії виступити до того, як молоток впав. Колумбія заперечила, що текст формального рішення не обговорював перехід від викопного палива. Президент COP пізніше вибачився, але заявив, що рішення не може бути переглянуте.
На що звернути увагу на COP31
На COP31 моя команда та я будемо стежити за рішеннями щодо фінансової підтримки, чи замінить розмови про технології скорочення використання викопного палива, та хто отримає право голосу.
Багато з того, що має значення на цих конференціях, відбувається поза увагою. Пленарні засідання, де формально приймаються рішення, – це та частина, яку бачить більшість людей. Але формулювання цих рішень зазвичай напрацьовуються у менших кімнатах та за зачиненими дверима між кількома делегаціями. Маленькі делегації не можуть бути присутніми в кожній кімнаті, а деякі кімнати закриті для спостерігачів.
Моя команда буде відстежувати, що відбувається, чиї пропозиції виживають, і що тихо випадає між проєктами тексту угоди. Ми також звертатимемо увагу на тих, хто тихо чи не зовсім, каже «ні».
Рідван Інцісар Махбуб, аспірант з публічної дипломатії, та Річі Санчес, студент бакалаврату з екологічних досліджень УПС, зробили внесок у дослідження для цієї статті.
Дізнатися більше на: theconversation.com