Кризу у польсько-українських відносинах спричинили політики, і саме вони мають її подолати. У їхньому розпорядженні є необхідні для цього інструменти, розуміння подій минулого та досвід, сформований протягом кількох десятиліть розвитку відносин між нашими народами й державами.
З огляду на очевидні обставини — російсько-українську війну, а також членство Польщі в ЄС і НАТО, то від польських політиків залежить значно більше. Водночас це, безумовно, не звільняє українську владу від відповідальності.
Росіян, звичайно, слід остерігатися, бо вони є “тим третім”, який користає з польсько-української кризи. Москва вже сотню років нічого не змінює у способах розсварювання поляків та українців.
Для перших вона має здаватися меншою загрозою, ніж українські гайдамаки/різуни/бандерівці/упівці.
Для других вона має бути гарантом об’єднання українських земель в єдиному державному організмі. І того, що західну Україну знову не поділять між собою Польща з Угорщиною та Румунією.
Вдарили, бо могли
Почнімо з констатації про причини нинішньої кризи та розподілу провини за її поглиблення до рівня, з 1991 року не фіксованого. Лавину кризи викликали радники Зеленського, а також українські та польські спецслужби, які знехтували виконанням елементарних обов’язків. Бо кризі можна було запобігти, якби існував канал узгодження політики між центрами влади в Польщі та Україні, але спецслужби не забезпечили можновладцям такої можливості.
Певною мірою важко дивуватися, якщо в контексті зусиль щодо розміщення в Польщі заводу ракет Patriot віцеміністр національної оборони Цезарій Томчик розкрив, що Польща переконує американців відмовитися від ідеї його розмістити в Україні через посилену інфільтрацію росіян над Дніпром (Gazeta Wyborcza, 5 серпня).
Польська держава не знаходить ліпшого заняття, ніж підставити підніжку партнеру і стверджувати, що Україна – це все ще російська зона. У такій ситуації не може бути й мови про елементарну довіру та співпрацю, а також запобігання кризам у двосторонніх відносинах.
Але втраченої нагоди страшенно шкода. У квітні та травні було проведено пошукові роботи останків польських жертв у волинських Углах, Острівках та Волі Островецькій, а також у галицьких Пужниках та Гуті Пеняцькій. На початку травня відбувся конгрес істориків, який обидві сторони визнали успішним, бо “вважалося, що сторони взаємно почули одна одну”. Тривали також приготування до міжнародної конференції у справі відбудови України (Ґданськ, 25–26 травня), успіх якої був важливий для обох сторін. А точніше для польського уряду та української влади, бо президент Навроцький став в опозицію.
Отже, можна було б оголосити, що складне минуле ми вміємо опрацьовувати, нас об’єднує сьогодення та спільне майбутнє. Однак усе пішло не так.
Зеленський присвоїв ім’я “Героїв УПА” одній з військових частин (21 травня) – і рушила лавина. Президент Кароль Навроцький відібрав орден Білого Орла в українського президента, своє докинули політики всіх опцій, більшість істориків і маси журналістів.
А фестиваль взаємних претензій, “розкидання орденами”, атак політиків та запальності публіцистів пішов в маси, викликаючи акти агресії та ненависті щодо українців.
Зеленський і Туск пом’якшують тон
Здається, що лідери України та Польщі помітили величезний масштаб загрози. Зеленський приглушив справу зведення Національного пантеону, під час саміту НАТО в Анкарі зустрівся з Навроцьким (8 липня). І хоча в історичних питаннях «не досягнуто порозуміння», важливим був сам факт розмови. Через дев’ять днів український лідер оголосив план співпраці з Польщею в історичних питаннях із 5 пунктів.
Два найважливіші – це розширення масштабів дозволів на пошукові роботи та ексгумації польських жертв, а також “відкриття архівів”. Друга пропозиція здивувала частину українських та польських істориків, оскільки в Україні архівні фонди радянського КҐБ та комуністичної партії були відкриті у 2015 році. Тож почали кричати, що Зеленський хоче продати полякам архівні Інфлянти. Так не є.
З дослідження масивів документів не лише радянських спецслужб відомо, що досі залишається багато фактів, процесів і таємниць, які потрібно відкрити. У тому числі з історії ІІ Речі Посполитої, хоча польські історики стверджують, що все на цю тему вже написано. Далеко не все.
Те ж саме можна сказати про потребу відкриття багатьох елементів з діяльності СРСР та Третього Рейху в справі розпалювання конфлікту між поляками та українцями.
Прем’єр-міністр Туск відкинув тезу (використану на піку «орденської кризи»), що в історичних справах з Україною ніщо не розділить його з президентом Навроцьким. Міністр Радослав Сікорський нагадав про формулу “Прощаємо і просимо прощення” як спосіб опрацювання польсько-українського минулого. Услід за цим прем’єр оголосив (11 липня), що протягом двох років у Варшаві буде зведено Мур Пам’яті з прізвищами польських жертв волинської трагедії та інших війн, які точилися в Україні.
Загадкову пропозицію керівника уряду уточнив Павел Коваль, голова сеймового комітету в закордонних справах і особа, відповідальна за участь Польщі у відбудові України. Його заява (Onet, 15 липня) пройшла непоміченою, хоча її можна назвати переломною. Вона відображає результат дебатів в уряді, які мають потенціал здійснити справжні зміни у відносинах з українцями.
Коваль анонсує перелом
Коваль є співголовою польсько-української робочої групи, створеної в листопаді 2024 року під егідою міністерств культури для розв’язання питання ексгумацій. Це вдалося також завдяки і його діям. На підставі набутого досвіду він констатував, що “за даними, встановленими різними інституціями, а також частково зібраними Інститутом національної пам’яті (IPN), це близько 40 тис. прізвищ. І принаймні стільки опиниться на мурі. Дехто каже, що їх більше, але деякі прізвища повторюються або мають різне написання і зустрічаються двічі”.
Складанням остаточного списку жертв має зайнятися група істориків, їхнім першим завданням буде стандартизація джерельної бази ідентифікації. Він додав, що це також буде ексгумація, «але найчастіше це буде ідентифікація через історичні джерела. Бо відомо, що з різних причин усі ексгумації зрештою все одно провести неможливо».
Такий підхід дозволить “дуже глибоко дослідити проблему волинського злочину. Він вимагає двох речей: наукового дослідження та контакту з живими родинами жертв. Найчастіше йдеться про покоління онуків. Вони зможуть сьогодні принести свої документи, що становлять додаткові джерела для верифікації прізвищ. У цьому найбільша сила цього проєкту, який роками буде безперервним проєктом, а прізвища будуть доповнюватися”, – підсумував він.
Перекладімо дещо заплутаний виклад політика мовою, зрозумілою для читача.
Ексгумації не є способом ідентифікації жертв польсько-українського конфлікту, бо єдиний метод – це проведення істориками ґрунтовної роботи на основі джерел, зокрема вихід на родини жертв. Подібних робіт досі не провів ні IPN, ані жодна з численних інституцій, що займаються польсько-українським конфліктом.
Саме через бажання приховати цей факт – додам від себе – керівництво та працівники цих інституцій займають дуже агресивну позицію у справі польсько-українського конфлікту 1940-х років.
Список охоплюватиме не більше 40 тис. прізвищ, тобто попередні оцінки грубо перебільшені. Нагадаємо, що в польському правовому полі (законах та ухвалах парламенту) записано 100 тис. осіб, IPN нещодавно заявив, що жертв було 140 тис. Натомість партія «Право і справедливість» стверджує, що йдеться про 200 тис. осіб, а так звані «кресові середовища» підняли ставки до пів мільйона.
Коваль констатував, що потрібні нові, поглиблені студії, що суперечить аксіомі, прийнятій польськими істориками, про те, що «все вже досліджено».
Ексгумації та ідентифікація жертв
Певною мірою уряд не мав виходу. Пошукові роботи в Углах і Пужниках (минулого року було поховано 45 жертв) завершилися фіаско, бо не було знайдено останків (в Углах знайшли одну людину). В Острівках та Волі Островській на Волині виявили останки 55 жертв, їхній похорон відбувся 31 серпня. У галицькій Гуті Пеняцькій останків має бути “кількасот”, а пошукові роботи мають бути відновлені наступного року.
Коментуючи невдачу в Пужниках, міністерка культури Цєнковська (яка наглядає за процесом ексгумації) назвала це “важкою новиною”. Дійсно, для Польщі ситуація навколо ексгумацій стала «некомфортною», якщо взагалі вживати оцінні категорії в цій справі.
Дипломатія та спецслужби моніторять стан громадської думки в Україні й усвідомлюють фундаментальну зміну, що відбулася останнім часом.
Українці помітили, що за вкрай гострими твердженнями, на межі емоційного шантажу (“ями смерті”, “нам йдеться тільки про поховання”, “Україна повинна поводитися як цивілізована держава”), дуже багатьом політикам у Польщі йдеться про популярність, а не пам’ять про жертв.
У цьому відзначається президент Навроцький (колишній голова IPN), який говорить про 120 тис. польських жертв, 1500 знищених населених пунктів на Волині та відсутність доброї волі українців у справах ексгумацій. Хоча це маячня. Останнім часом, щоб додати Навроцькому політичної ваги, його оточення переконує, що ексгумації рушили, бо “президент натиснув на українців”. Хоча і це є неправдою.
Друга справа. Рішення про будівництво Муру Пам’яті та ідентифікацію жертв істориками прискорили роботи групи проф. Ігоря Галаґіди з Українського католицького університету у Львові. З 2018 року він реалізує дослідницьку програму “Жертви польсько-українського конфлікту 1939–1947”, яка має на меті встановлення імен та прізвищ українських і польських жертв. Група з кількох осіб використовує методологію, описану Павлом Ковалем: всебічне дослідження джерел з українських, польських, німецьких, канадських та російських архівів (документи, опубліковані багато років тому в Росії або скопійовані західними істориками). Група проводить роботи в полі, збирає свідчення свідків подій та нащадків жертв.
Три роки тому історики з УКУ завершили ідентифікацію українських жертв (доповнення списку триває й надалі) – і встановили, що від рук Війська Польського, правоохоронних органів довоєнної та повоєнної польської держави, польського підпілля, винищувальних батальйонів НКВД (формування, внесене до списку корпусу ветеранів боїв за незалежність Польщі) та німецьких формувань, що складалися з поляків, загинуло більш ніж 30 тис. українців. Історикам вдалося встановити прізвища понад 22 тис. осіб.
Використовуючи ту саму методологію, група Галаґіди тепер займається ідентифікацією польських жертв. На стадії завершення перебуває том, присвячений полякам, убитим під час німецької та радянської агресії на ІІ Річ Посполиту у вересні 1939 року.
Отже, виникне конфуз, бо польські історики стверджують, що ідентифікувати і точно порахувати жертв “неможливо” і що правильний метод – це “оціночні дані”. Галаґіда натомість показує, що можна ідентифікувати більшість жертв. Тобто що українці вміють, натомість поляки навіть не доклали таких зусиль. Тому добре, що уряд отямився і змотивував польських дослідників виконати елементарну роботу.
Польща для поляків
У листі до прем’єр-міністра Дональда Туска (17 липня) Українське історичне товариство в Польщі виступило з проханням врахувати на Мурі Пам’яті українські жертви. “Нашим обов’язком, – написано, – як польських громадян і як істориків є нагадати про пам’ять замордованих у Сагрині, Павлокомі, Завадці Морохівській та інших місцях, важливих для історичної пам’яті українців – громадян Республіки Польща. Про пам’ять жертв комуністичних злочинів, зокрема депортаційних акцій щодо українців з 1944–1947 років (у тому числі акції “Вісла”). Ми вимагаємо вшанувати пам’ять жертв концентраційного табору в Явожні, які досі не мають свого гідного місця поховання, хоча місце в лісі, де спочивають їхні останки, роками відоме”. Йдеться про близько 10 тис. українських цивільних жертв на території Польщі.
Історики нагадали, що обов’язки держави в цьому відношенні випливають із положень Конституції та Європейської хартії основних прав. Це важливо, бо в запалі польсько-української баталії на теми минулого абсолютно оминаються три фундаментальні питання.
По-перше, опрацювання минулого є елементом розбудови демократичної та правової держави. Встановлення права – це не історичний семінар, а створення норм і механізмів, які запобігатимуть повторенню зла. В Польщі з цим є принципова проблема.
У 2024 році прокуратура IPN, коли ним керував Кароль Навроцький, визнала депортацію українського населення під час акції “Вісла” допустимою та виправданою.
Тобто в сучасній польській державі обґрунтованим мало би бути застосування принципу колективної відповідальності та репресій щодо громадян українського походження. Акти агресії проти українців є також похідними цього рішення прокуратури IPN.
По-друге, закріплена у формі норм права та ухвал парламенту інтерпретація історії польсько-українських відносин стосується передусім української спільноти в Польщі. Наша держава зобов’язана забезпечити рівність перед законом усіх громадян і не дискримінувати їх за ознакою національного походження.
Тим часом “волинськими ухвалами” Сейму та Сенату від 2016 року польська держава відступила від згадування про українських жертв – бо жертви мали бути тільки польськими. Цю доктрину було підтверджено в законі від 4 червня 2025 року про встановлення 11 липня державного свята “Національний день пам’яті поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних землях ІІ Речі Посполитої”.
Понад те – по-третє – прокуратура IPN закрила всі провадження (близько двадцяти), які вела за поданням Об’єднання українців у Польщі та інших організацій. З приводу невиявлення винуватців, терміну давності та неможливості встановлення перебігу подій. Не було проведено також жодної ексгумації українських жертв.
В історичних справах для своїх громадян українського походження ІІІ Річ Посполита стала державою виключно етнічних поляків.
Могила УПА та Цвинтар орлят
І ще одне. Готуючись до членства Польщі в ЄС, наша держава зобов’язалася врегулювати статус національних меншин, у тому числі історичні питання. У червні 1995 року Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва (ROPWiM), діючи від імені голови Ради міністрів РП, підписала з Об’єднанням українців у Польщі угоду про співпрацю. Через два роки з’явився протокол узгоджень щодо поховань вояків УПА. У ньому було записано, що на їхніх могилах фігуруватиме такий напис: “[Герб України] Полягли [Поліг] (дата, місце) у боротьбі за вільну Україну. [ім’я, прізвище, дати: народження і смерті]”. За відсутності прізвища – НН “Павленко”.
Результатом цієї угоди стало впорядкування на горі Монастир спільної могили 62 вояків УПА, які в березні 1945 року загинули в бою з 64-ю Зведеною дивізією внутрішніх військ НКВД. Могилу було сплюндровано, коли російські спецслужби, їхня агентура та проросійські середовища провели у 2015–2018 роках операцію нищення українських могил, пам’ятників та місць пам’яті в Польщі. Елементом цих дій були напади на українську меншину в Перемишлі.
Польща не відновила жодної зі знищених українських могил, незважаючи на запевнення, які у цій справі представники польської влади давали президенту Володимиру Зеленському.
Це гра з вогнем, оскільки чверть століття тому ROPWiM презентувала могилу на горі Монастир як поступку щодо української історичної пам’яті, вимагаючи натомість відновлення Цвинтаря орлят у Львові, що зрештою вдалося зробити у 2005 році після Помаранчевої революції.
У Кремлі свідомі цій коінциденції, тому Ґжеґож Браун не припиняє зусиль, щоб розмістити на могилі на горі Монастир напис, що принижує українців. Мета – спровокувати реакцію з українського боку, щоб вони змінили вигляд Цвинтаря орлят. А це в Польщі викликало би протести такого масштабу, що нинішня хвиля українофобії здаватиметься беззубою реакцією на “українське нахабство”.
Європа буде зчудована
Детальний опис беззаконня, яке чинить польська держава щодо своїх громадян української національності, був потрібний також з огляду на залучення ЄС до польсько-українських суперечок на тему минулого.
Польські праві та значна частина табору влади повторюють, що “з Бандерою Україна не увійде до Унії”. До цьогорічної резолюції Європейського парламенту щодо підтримки України та її прогресу на шляху до Євросоюзу євродепутати від “Громадянської коаліції” (KO) та Польської селянської партії (PSL) внесли поправку, в якій розкритиковано рішення Зеленського про присвоєння імені “Героїв УПА” одному з підрозділів української армії.
Колишній міністр юстиції та євродепутат Борис Будка з KO з ентузіазмом написав, що ЄП надіслав Україні чіткий сигнал, що “немає акцептування ґлорифікації бандеризму та перекручування історії”, бо Унія – це “спільнота цінностей, які ви мусите поважати”. Подібного змісту ЄП не ухвалював.
Євродепутати назвали рішення Зеленського “непотрібною і неспровокованою ескалацією”, особливо тому, що “у світлі непохитної підтримки Польщею України в боротьбі з російською агресією було знехтувано тим фактом, що це питання є делікатним і болючим для польського суспільства в контексті оцінюваною десятками тисяч кількості жертв УПА та родин загиблих”. Вони зазначили, що “це рішення шкодить добросусідським відносинам і попереднім зусиллям, спрямованим на вирішення неврегульованих і болючих аспектів у двосторонніх історичних відносинах у дусі справжнього і щирого примирення, а також не узгоджується з європейськими цінностями”.
Зазначимо, що пропозицію польських депутатів було прийнято без заслуховування української сторони та представлення її аргументів. Причина – відсутність представників Києва в ЄП та сильна позиція KO в Європейській народній партії, фракція якої внесла поправку. Ситуація навряд чи повториться в наступні роки через занадто очевидне викривлення Європарламентом історичної правди та реалій польсько-українських відносин відповідно до потреб внутрішньої політики в Польщі.
Понад те, резолюція відображає аксіологічний та правовий консенсус навколо вирішення конфліктів пам’яті між державами і народами. Абсолютним пріоритетом є діяльність задля примирення та опрацювання спільного минулого з повагою до пам’яті зацікавлених сторін. Так, щоб зло і трагедії не повторилися, звідси велике значення правових рішень в окремих державах.
Гідність жертв
Польські політики схожі на учня чорнокнижника, який не передбачає наслідків своїх дій.
Неважко скласти український список відповідей на положення “польської” поправки. Про принципове питання, тобто нерівне ставлення ІІ Річ Посполитої до своїх громадян українського походження, вже йшлося. Дії задля примирення відкинула Польща, а не Україна, коли у 2016 році парламент назвав волинську трагедію геноцидом і встановив 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого проти громадян ІІ Річі Посполитої українськими націоналістами. Забуваючи про українських жертв, бо “полякам немає за що вибачатися” – як півтора року тому я почув від одного з важливих політиків.
Йдемо далі. Дебати, які у травні-липні прокотилися в Україні та серед української діаспори, показали, що питання десятків тисяч українських жертв та їхніх родин є також для них “делікатним і болючим”. Винищення у березні 1944 року загонами Армії Крайової та Батальйонів хлопських понад 620 українців у селі Сагринь на Грубешівщині стало символом української мартирології. І цього не змінять ані брехня IPN про бій у Сагрині з «есесівцями та бандерівцями», ані твердження польської історіографії, що це була “акція відплати” за українські вбивства на Волині.
Євросоюз суперечив би сам собі, якби визнав, що вбивство цивільних осіб, зокрема жінок і дітей, вписується в каталог європейських цінностей.
Після відмови у 2016 році від формули “Прощаємо і просимо прощення” (яку пропагували католицькі Церкви та президенти) панацеєю для нормалізації історичних питань мало стати проведення ексгумацій “на цілий масштаб” (термін Навроцького). Після конфузу з їхніми результатами виявилося, що йдеться вже про польську “честь”, “гідність”, “чутливість” та “поріг болю”. Рецепт того, щоб польсько-українська суперечка про минуле не згасла ніколи. Тому добре сталося, що до повернення до дій у дусі принципу “прощаємо і просимо прощення” закликав міністр Сікорський.
З нинішньої перспективи ясніше видно, що Україна вчинила абсолютно правильно, коли розблокувала ексгумації польських жертв, незважаючи на відсутність відновлення могили на горі Монастир. Європейські цінності проявляються також у тому, що людські останки повинні зберігати гідність, притаманну кожній людині, і що всі померлі мають право на поховання.
Згадати про українських жертв
Тепер щодо справи ескалації напруги в польсько-українських відносинах. За це відповідають передусім майже щорічні ухвали обох палат польського парламенту із засудженням геноциду проти поляків та встановлення 11 липня державного свята з цього ж приводу. Крок нечуваний, бо поляки слушно не знайшли підстав, щоб 1 вересня «святкувати» агресію Третього Рейху проти ІІ Річі Посполитої, а 17 вересня встановлювати свято з нагоди агресії СРСР. Але й цей абсурд українці проковтнули.
Чи проковтнуть і зрозуміють в ЄС? Напевно, зчудуються так само, як і тоді, коли виявлять немислиме жонглювання оцінками польських жертв, ухвалення на цій підставі норм закону та чинення спроб формулювання позиції всього Євросоюзу. І якби не дослідження українських істориків у справі ідентифікації жертв, цей стан тривав би і в наступні роки.
Інша справа. З огляду на використання історії для обґрунтування російської агресії проти України (боротьба з “нацизмом” і “бандеризмом”), позиція Польщі розглядатиметься насамперед із цієї перспективи.
Нагадаємо ж, що “українську” поправку до закону про IPN від 2018 року було написано в інтересах Росії та її спецслужб. Доповідачем щодо проєкту закону про встановлення 11 липня державного свята був депутат Тадеуш Самборський з PSL – представник середовища “Myśl Polska”, яку урядова комісія у справах російських і білоруських впливів визнала “медійним хабом Путіна”. Однак і цього року Самборський був доповідачем стосовно сеймової ухвали із засудженням геноциду українських націоналістів, хоча роком раніше з цього приводу було встановлено державне свято.
Важливою буде також оцінка політики ІІ Річі Посполитої щодо українців. 11 липня в Олиці на Волині тимчасовий повірений у справах Польщі в Україні Пйотр Лукасевич сказав: “Я не можу не згадати про українські жертви насильства польської держави перед війною і під час неї”. Віцемаршалок Сейму Пйотр Зґожельський з PSL випалив, що той має пройти швидкий курс історії, бо Юзеф Пілсудський створив Волинське воєводство, “аби створити для українців простір діяльності, щоб уникнути певних речей” (TOK FM, 13 липня).
“Певних речей” санація не збиралася уникати. У 1938–1939 роках вона була зайнята плануванням і реалізацією програми “вирішення українського питання” з метою знищення національної спільноти українців та їх полонізації. З використанням усіх доступних інструментів: масових репресій, пацифікацій, нищення церков, ув’язнення тисяч українців у таборі в Березі Картузькій та інших в’язницях. А також масових екзекуцій у березні та вересні 1939 року. Натомість для Волинського воєводства було заплановано досягнення польської більшості до 1944 року, зокрема завдяки створенню мілітаризованих “бастіонів” польськості.
Бандера і Донцов та Польща
Мова про ІІ Річ Посполиту, тому час згадати про Степана Бандеру, лідера радикального крила Організації українських націоналістів, відповідального за стратегію терору та “перманентної революції”, яка не рахувалася з жертвами серед своїх і чужих. Його організація відповідає за антиєврейські погроми літа 1941 року та антипольську акцію на Волині й у Східній Галичині. І з цією спадщиною Бандери, ОУН та УПА українська влада і суспільство повинні впоратися.
Важливою обставиною, яка, однак, не змінює значення описаних фактів, є те, що в період 1934–1944 років лише з вересня 1939 року до липня 1941 року Бандера перебував на волі. В 1934-39 рр. він був в’язнем польських тюрем, а в 1941-1944 рр. – нацистського табору в Заксенгаузені й загинув за наказом Кремля. Члени ОУН та інші українці, визнані націоналістами, жорстко переслідувалися ІІ Річчю Посполитою, Третім Рейхом (з вересня 1941 року) та СРСР.
Ідеологія українського націоналізму не існує без Дмитра Донцова, автора книги “Націоналізм” і редактора місячника “Вісник”. Він жив у Львові, його приймали воєводи, його праці та “Вісник” виходили легально. Як і коли в його “Бібліотеці” були опубліковані біографії Муссоліні та Гітлера. У великій літературі про Донцова оминаються його зв’язки з польською розвідкою – “Націоналізм” він написав у результаті угоди, яку уклав з “Двійкою” (польською розвідкою), а його видавництва фінансувалися з польської каси. Кінець діяльності Донцова настав наприкінці 1938 року, коли змінилася політика ІІ Річі Посполитої у прометейських справах (план розпаду СРСР “по національних швах”). Безпосередньо перед війною він потрапив до табору в Березі Картузькій.
Проти націоналізму Донцова виступили майже всі течії української політики – від комуністів до консерваторів. Виняток становили ОУН та табір УНР – союзник Пілсудського під час київського походу 1920 року. Після травневого перевороту 1926 року було відновлено фінансову допомогу для комбатантських, громадських та наукових організацій, пов’язаних із державним центром УНР.
Націоналізм Донцова є частиною історії української політичної думки, і саме українці повинні впоратися з його спадщиною. Але польська громадська думка мусить звикнути до факту, що біля витоків цієї течії лежала лабораторія ідей офіцерів «Двійки», які хотіли так сформувати ідентичність і позиції українців, щоб ті ефективно поборолися за власну незалежність.
Потрібне спільне вшанування пам’яті
Поляки й українці опинилися на роздоріжжі історичних шляхів. Вони можуть обрати прання брудної білизни на очах у збентежених європейців – і в результаті остаточно розсваритися та розійтися. Вони також можуть докласти зусиль, щоб показати собі та світу, що європейські цінності їм не чужі та що вони можуть спільно опрацювати драматичну історію. Відповідно до зразка, який напрацювали інші європейські народи.
Тим більше, що вітчизняних зразків не бракує, бо достатньо звернутися до доробку паризької “Культури”, демократичної опозиції, “Солідарності” та перших двох десятиліть ІІІ Річі Посполитої. А також католицьких Церков та Івана Павла ІІ, що має бути важливим для тієї частини правих, яка не хоче повернення Польщі під владу російського царя.
Ідентифікацію жертв польсько-українського конфлікту як фундамент процесу примирення рекомендував Яцек Куронь. Це спосіб, – переконував він, – дізнатися кількість жертв, щоб вороги польсько-української співпраці не мали нагоди постійно завищувати її. Йшлося також про те, щоб завдяки вшануванню жертв їхні близькі могли легше пережити втрату. І щоб зло ніколи не повторилося.
Назву “Мур Пам’яті” вважаю невдалою, оскільки вона означає зведення споруди, яка буде ділити, а не об’єднувати поляків та українців. Всупереч намірам можновладців, у чому щиро переконує Павел Коваль. Бо чи ж у відповідь українці мали б звести власний “Мур Пам’яті” з прізвищами своїх жертв?
Два мури підтвердять, що наші народи не в змозі впоратися зі складним минулим.
На місці вшанування пам’яті жертв польсько-українського конфлікту повинні бути польські та українські прізвища, хоча сьогодні це може видаватися важким для реалізації. Для того, хто хоче, немає нічого важкого.