Зараз українські футболісти у Європі – тренд. У 90-х та 00-х це була рідкість
Дедалі більше європейських чемпіонатів розпочинають новий сезон. Кількість українських вихованців у них зростає рік у рік, тож нам безперечно буде за ким поспостерігати. Однак на зорі української незалежності все було зовсім не так.
Наприкінці 90-х та на початку 00-х українців у Старому Світі було не так уже й багато. Більшість фанатів чудово знають історії, пов’язані з Андрієм Шевченком, Олегом Лужним, Віктором Скрипником, Андрієм Вороніним, Сергієм Ребровим та низкою інших виконавців.
Однак були й такі, за ким на тлі більш успішних колег стежили не так уважно, але їхні історії також заслуговують на окрему увагу. Початок великого клубного сезону в Європі – чудова нагода згадати низку з них.
Сергій Діхтяр
Вихованець київського «Динамо» був одним із першопрохідників-українців у німецькому футболі. По суті всю професійну кар’єру він провів у Німеччині. Вже у віці 19 років він вирушив до «Шальке», де спочатку входив до структури молодіжної команди.
Там у нього виникли проблеми з легендарним Клаусом Фішером, який нещодавно завершив кар’єру і працював з молоддю. Екс-форвард збірної ФРН звинувачував його в недисциплінованості та вступив з гравцем в конфлікт.
Проте в останньому матчі сезону-1993/94 Сергій дебютував в основній команді «кобальтових». У наступному чемпіонаті Діхтяр вже у грі другого туру відзначився голом у ворота «Мюнхен-1860», тоді він навіть заслужив похвалу чемпіона світу 1990 року Олафа Тона.
Здавалося, прорив близький, але невдовзі форвард зазнав важкої травми. Пошкодження та проблеми з дисципліною далися взнаки на майбутньому гравця і після сезону-1995/96 він залишив Гельзенкірхен.
Проте він став першим українцем, який отримав нагороду у Бундеслізі, а саме бронзові нагороди чемпіонату. Після виходу з «Шальке» Діхтяр виступав у другій та регіональній лігах, у тому числі за «Саарбрюккен», а також «Ваттеншайд». Сумарно у всіх німецьких лігах він провів під 300 матчів, але точної статистики знайти не вдалося.
У результаті всю професійну кар’єру Сергій відіграв у Німеччині, а потім перейшов на тренерську роботу. У цій якості він зараз зайнятий і на рівні обласних німецьких ліг.
Анатолій Мущинка
Автор першого гола в історії чемпіонатів України виступав у рідній першості не так уже й довго. Вже 1993 року він вирушив із запорізького «Металурга» до німецького «Хомбурга», який на той момент виступав у 2-й Бундеслізі.
За цю команду вихованець мукачівського та львівського футболу виступав упродовж шести років, аж до 1999 року. З нею він пережив, зокрема, пониження у класі.
Після його кар’єрі був «Саарбрюккен», де півзахисник виступав із 1999 по 2003 роки. Разом із Мущинкою клуб зробив поки що останній у своїй історії ривок у 2-у Бундеслігу і провів там кілька сезонів, а потім знову опустився у класі.
Здавалося б, за історією Мущинки немає нічого визначного, адже весь німецький етап кар’єри він провів у низових лігах. Однак, це не зовсім так. По-перше, на його рахунку сумарно 248 матчів та 25 голів.
По-друге, за роки кар’єри він встиг попрацювати під керівництвом Клауса Топмеллера. Крім того, як гравець він зустрівся на полі з Юргеном Клоппом, що вже саме собою цікаво. В активі Мущинки кубкова гра проти «Шальке», кольори якого тоді захищали Еббе Санд, Олаф Тон та Марк Вілмотс.
Загалом, Мущинці напевно є що згадати і він, поряд із значно відомішими Віктором Скрипником та Юрієм Максимовим, був добротним представником української футбольної школи в Німеччині.
Олег Ящук
Не сказати, що історія Олега Ящука погано відома чи тим паче забута. Тим не менш, форвард не отримав тієї слави, якої заслуговував при рівні своїх виступів.
Вихованець тернопільського та львівського футболу змусив говорити про себе у середині 90-х років, коли у складі «Ниви» забив 10 голів за сезон та записав до активу хет-трик у ворота «Шахтаря». Тоді йому було 19 років і, здавалося, перед ним величезні перспективи.
Але водночас його кар’єра мало не обірвалася. Футболіст зазнав тяжкої травми, «Нива» не могла сплатити складну операцію і майбутнє Ящука повисло у повітрі. Тут на обрії з’явився «Андерлехт». Клуб із Брюсселя сплатив гравцеві лікування та викупив його контракт.
У Брюсселі у Ящука зі здоров’ям також не все було гладко. Травми буквально переслідували його, але, коли Олег набирав форму, він був одним із найкращих. У сезоні 1998/99 у чемпіонаті Бельгії він набив 11 голів і став одним з найкращих у команді. За роки виступів у столиці Олег конкурував за місце у складі з такими зірками як Ян Коллер та Аруна Діндане. При цьому йому все одно вдавалося робити свій внесок в успіхи команди і в результаті разом з “Андерлехтом” він чотири рази став чемпіоном країни.
У 2006-му році Ящук залишив стан бельгійського гранда і на сезон потрапив до Греції, в «Ерготеліс», але там йому не створили обіцяних умов і, розчарувавшись в організації, він покинув її вже через рік.
Олег повернувся до Бельгії, в «Серкль Брюгге», де його кар’єра набула другого дихання. У першому сезоні у складі середняку він забив 10 голів і став найкращим бомбардиром команди. На другий рік на його рахунку було ще 12 голів. Загалом за колектив із Брюгге він провів 146 матчів і забив 43 голи, а в чемпіонаті Бельгії загалом у його активі понад 70 голів, що є найкращим показником серед усіх українців, які будь-коли виступали в Jupiler League.
Останнім відносно відомим клубом у кар’єрі Олега став «Вестерло». У 2014 році футболіст завершив виступи, після чого пробував себе у тренерському амплуа у молодіжних командах «Андерлехта».
Олег Суслов
Думаю мало хто пам’ятає, що серед українських футболістів є чемпіон Австрії. Вихованець луганського футболу, екс-воротар національної команди Олег Суслов перейшов у «Казино Зальцбург» із «Чорноморця» у 1997 році. Уже в першому сезоні він виграв із новою командою чемпіонський титул, провівши на полі 13 зустрічей та пропустивши 10 голів.
У другому сезоні у «Зальцбурзі» він вийшов на поле двічі та пропустив чотири рази. Після в кар’єрі голкіпера було ще два австрійські клуби – «Санкт-Пельтен» і «Адміра Ваккер», але знаковим все ж таки став чемпіонський 1997 рік.
Сергій Ателькін
Виходець із системи донецького «Шахтаря» став першим українцем з часів здобуття незалежності, який перебрався до Серії А. Сталося це багато в чому завдяки вдалим виступам форварда на міжнародній арені.
У єврокубковому сезоні-1997/98 «гірники» брали участь у Кубку володарів Кубків. Спочатку вони пройшли «Зімбру», потім «Боавішту» і тільки потім оступилися на «Віченці». Проте в ході цих матчів Ателькін забив 5 голів, при цьому двічі вразивши ворота португальців і одного разу засмутивши голкіпера «Віченці». Цього, власне, вистачило для переходу в «Лечче», який тоді отримав путівку до Серії А.
«Подарунок долі. Хоча значною мірою я сам собі його підніс. Ми тоді вдало стартували в Кубку кубків: після кишинівського «Зімбру» пройшли португальську «Боавішту», причому виграли в Порту з рахунком 3:2, і я забив два м’ячі. На «Віченці» нажаль ми спіткнулися, але я забив гол.
Спортивний директор «Віченци» Серджо Віньйоні невдовзі перейшов у «Лечче», який якраз повернувся до серії А. Він і склав мені протекцію, для переконливості продемонструвавши керівництву «Лечче» касети матчів «Шахтаря» з «Боавіштою», – так про той перехід згадував сам футбол.
Спочатку справи в «Лечче» у Ателькіна йшли непогано, але потім сталася травма, яка зламала динаміку. У першому сезоні Сергій взяв участь у 17 матчах та забив 3 голи, вразивши ворота «Роми», «Наполі» та «Болоньї».
За підсумками сезону команда вилетіла до Серії В. Тодішні правила дозволяли італійським клубам мати не більше двох гравців із країн, які не представляють ЄС, тому «Лечче» довелося відправити гравця в оренду в не чужу форварду «Боавішту».
Але там справи не пішли. Ателькін згадував, що президент клубу його придбав без узгодження з головним тренером. Останній не потребував послуг гравця і, хоч і віддавав українцеві належне, але надати достатньо ігрового часу не міг. У підсумку Сергій провів за команду з Порту 10 матчів, у яких забив 3 голи, після чого повернувся до «Лечче».
За час його відсутності все помітно змінилося і поверненню Ателькіна там були не раді. Форвард розповів, що його намагалися вижити з клубу всіма методами, і згодом босам «Лечче» це зробити вдалося.
«Мене та ще кількох легіонерів стали відверто «душити»: не давали навіть тренуватися з основним складом. Далі – більше: відібрали автомобіль, який належав за контрактом, клуб відмовився оплачувати квартиру…
Проте керівники «Лечче» забули, що в Італії існує потужна профспілка футболістів, яка захищає гравців від свавілля клубів. Мене вислухали, призначили адвокатів, які довели босам «Лечче», що вони не мають рації.
У результаті я пожертвував зарплатою майже за півроку в обмін на свободу, яка коштувала дорожче, та можливість продовжити ігрову кар’єру там, де хочу», – розповідав Ателькін.
Після українець повернувся до «Шахтаря» і до кінця кар’єри виступав у Донецьку, спочатку у головному клубі регіону, а потім у «Металургу». 2002 року гравець завершив кар’єру. У 2020 році, у віці 48 років Ателькіна не стало, причиною цього стали проблеми із серцем.
Олександр Євтушок
У нещодавньому матеріалі про «Ковентрі» я згадував Олександра Євтушка. Він став першим українцем у АПЛ, який потрапив туди з часів здобуття країною незалежності.
У 1997 році клуб з Уест-Мідленда придбав захисника у «Дніпра» за 850 тис. фунтів. Спочатку справи в Олександра йшли відносно непогано, і він встиг зіграти навіть проти «Манчестер Юнайтед». Англійські оглядачі загалом нормально оцінювали роботу Євтушка. Але його вояж до Англії обірвався так само несподівано, як і стався.
Навесні Олександр почав відчувати біль у спині. Лікування не давало позитивного ефекту і ближче до кінця року боси клубу вирішили розірвати контракт з українцем. Усього в АПЛ на його рахунку три матчі.
Згодом Євтушок повернувся до України, де мав також проблеми зі здоров’ям. Пошкодження спини постійно давалося взнаки і у віці 30 років він зав’язав зі спортом.
Андрій Полунін
Вихованець дніпровської футбольної школи встиг пізнати тонкощі роботи з німецьким тренером ще у рідному клубі, коли із дніпрянами працював Бернд Штанге. 1998-го ж півзахисник перебрався до «Нюрнбергу», який тоді виступав у Бундеслізі.
Полуніна до клубу запрошував особисто Фелікс Магат, який тоді лише починав собі пробивати шлях на вершину тренерського Олімпу. Але попрацювати з ним Полуніну не вдалося, оскільки через конфлікт з керівництвом клубу Магат залишив посаду.
Незважаючи на це, Полунін розпочав сезон як гравець основного складу і в першій же грі в Бундеслізі відзначився голом, вразивши ворота не когось, а Ганса-Йорга Бутта, який свого часу стабільно отримував виклик до збірної країни, хоча ніколи і не був першим номером.
Справи йшли непогано, але згодом у «Нюрнберзі» сталася ще одна зміна тренера і цього разу Полунін випав із ігрових схем нового наставника. У першому сезоні у Бундеслізі Андрій провів 16 матчів та забив 2 голи.
Команда вилетіла з Бундесліги, а сам Полунін не став за будь-яку ціну залишатися в її складі і вирушив в оренду в «Санкт-Паулі». Тут, у другій Бундеслізі, він був основним та провів 29 матчів (4 голи). Після непоганого року у команді «Санкт-Паулі» пропонував йому повноцінний контракт, але Андрій розраховував пробитися в основу «Нюрнберга» та відмовився від можливості залишитися в Гамбурзі.
План не спрацював і в результаті українець перебрався до регіональної ліги в «Рот-Вайс Ессен». Тут він провів два роки, а згодом повернувся до України.
Після завершення кар’єри Полунін деякий час залишався осторонь футболу, а потім став селекціонером і змінив ряд клубів. На жаль, у 2025 році Полунін раптово помер у віці 54 років.
Сергій Скаченко
Історія цього форварда по-своєму унікальна. Сергій народився у Казахстані та, власне, є вихованцем тамтешнього футболу. В українському футболі він вперше опинився у 19 років, коли перебрався до харківського «Металіста».
Далі було багато різних клубів та навіть корейська ліга. Але нас насамперед цікавить французький період кар’єри Скаченка.
У 1999 році нападник перейшов у «Мец», який придбав гравця у московського «Торпедо» за $3,5 млн. Сам Скаченко оцінював той період кар’єри неоднозначно. З одного боку, були позитивні моменти та навіть гол у ворота Фаб’єна Бартеза. З іншого, проблеми в колективі все ж таки не дали повністю розкрити свій потенціал.
«Дебютував у «Меці» непогано. Забив Бартезу, з «Монако» зіграли внічию. Потім відзначився у матчах з «Марселем» та «Ліоном». За півроку забив шість голів. Але далі не пішло. Були свої моменти – і чехарда з тренерами, і травми, і висока конкуренція. Йестрович, Мікеле Падовано та Луї Саа – усі серйозні хлопці», – згадував Скаченко.
У підсумку, більшу частину контракту з «Мецем» Скаченко провів по орендах, у тому числі у швейцарському «Ксамаксі» та японському «Санфреччі». Усі спроби реанімувати кар’єру у Франції успіху не мали. Після короткочасного перебування в «Арау» та «Карпатах» Сергій вирушив до азербайджанського «Турану», який і став останнім клубом у його кар’єрі.
Сергій Нагорняк
Верстаючи цей список, неодноразово ловив себе на думці, що в представленій десятці місце Нагорняка міг зайняти хтось інший, благо, легіонерів вистачало і в Туреччині, і в Ізраїлі, і навіть в Іспанії.
Проте кейс Нагорняка все ж таки досить цікавий. Так, він не пограв у Європі та побув у статусі легіонера лише в Китаї (якщо забути про короткочасне перебування у «Спартаку»). Але при цьому в Китаї він став справді значущою фігурою.
До Піднебесної Нагорняк вирушив після гучного допінгового скандалу. Як би там не було, там він став сказати зіркою ліги. За підсумками першого ж сезону Нагорняк, який виступав у «Шеньян Хайші», був визнаний найкращим легіонером чемпіонату.
Після цього Сергій виступав за «Шаньдун», а після короткочасного вояжу до київського «Арсеналу» знову вирушив до Китаю, цього разу до «Цзянсу». У підсумку в Азії півзахисник провів сумарно понад 100 матчів та забив понад 30 голів.
Згодом Нагорняк із теплотою згадував той період кар’єри та зазначав, що у клубах створюють практично ідеальні умови для роботи. Разом з тим футболіст зазначав, що з легіонерів там все ж таки особливий попит.
Після остаточного повернення з Китаю Нагорняк трохи пограв за «Волинь», запорізький «Металург» та «Ірпінь». Після цього він перейшов на тренерську роботу і на даний момент очолює «Епіцентр».
Максим Левицький
У сезоні 1999/00 український голкіпер видав шалену суху серію у складі російського «Чорноморця», протримавши ворота на замку 809 хвилин. Максим переконаний, що той відрізок однозначно вплинув на його перехід у «Сент-Етьєн».
Однак кар’єра воротаря в таборі 10-кратного чемпіона Франції пішла не так, як очікувалося. Проблемою стала детективна історія з нібито грецьким громадянством Левицького.
Боси клубу, бажаючи використовувати на полі якнайбільше легіонерів, почали штампувати не громадянам ЄС необхідні паспорти. Після довгих умовлянь у цю схему втягнули і Левицького, який несподівано для себе став громадянином Греції. Незабаром з’ясувалося, що документ був підробленим. Левицького навіть встигли заарештувати. На щастя, все обійшлося легким переляком, але про подальшу кар’єру у Франції не могло бути мови.
Щоб прояснити ту темну історію, тут наведемо досить велику розповідь Левицького.
«Ліцензію на участь у чемпіонаті Франції отримав як українець. Трохи пізніше зі мною заводять розмову. Мовляв, потрібно оформити паспорт громадянина ЄС, все буде легально.
Чотири тури відіграв як українець. Незабаром тренер «Сент-Етьєна» в інтерв’ю французькому телеканалу розповів, що я, виявляється, маю якихось родичів у Греції.
З грецьким паспортом відіграв лише два тури. Скринька відкривалася просто. У другому моєму матчі у якості громадянина Греції ми зустрічалися з «Тулузою». Вони треті знизу, ми стоїмо вище. Обіграли їх 1:0, відірвалися від зони вильоту. Робер Нузаре, який тренував «Тулузу», до цього вивів «Сент-Етьєн» з другого дивізіону в перший. Він, мабуть, був у курсі внутрішніх процесів, що відбуваються у «Сент-Етьєні».
На прес-конференції після матчу він сказав: Ми цю гру ще не програли. Достеменно знаю, що у Алекса – лівий португальський паспорт. Також не завадило б перевірити Левицького». Думаю, якби зіграли внічию, Робер нічого б подібного не казав.
Для мене це обернулося затриманням та майже п’ятигодинним допитом у січні 2001 року.
У камері мене протримали до ранку. Вранці один із жандармів приніс мені цілу пачку газет найпопулярнішого L’equipe – головною темою номера було моє затримання. Жандарм попросив поставити автограф під кожним номером – як сказав на згадку для всіх працівників департаменту поліції Парижа. А об 11 ранку мене звільнили з-під варти, вручивши припис з’явитися до ліонського суду.
У результаті я відбувся легким переляком. Мені дали чотири місяці умовно. Але з нагоди виборів президента Франції оголосили амністію, і я автоматично перейшов до розряду несудимих. Плюс виписали штраф 20 тисяч євро», – згадував Максим.
Що стосується ігрових аспектів у «Сент-Етьєні», то Левицький мав і яскраві матчі, і зовсім невдалі. У протистоянні з «Ліллем» Максим, вибиваючи м’яч, влучив у голову суперника, від якого той відлетів прямо у сітку. За цей ляп Левицький зазнав жорсткої критики в пресі.
Водночас за підсумками матчу з «Ліоном», який тоді був грозою французького футболу, Левицький отримав визнання найкращого гравця зустрічі. У матчі з «Лансом» він взагалі відстояв на нуль, зробивши 17 (!) сейвів.
Як би там не було, після гучного скандалу все це не мало принципового значення. Левицький був проданий до «Спартака» і аж до завершення кар’єри виступав у Росії.