Ковельська громада попрощалася з воїном Олександром Резванюком. Понад рік він стояв на захисті своєї країни, а 8 серпня 2026 року загинув, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Воїн кілька днів не дожив до свого 48-річчя.
Олександр більшу частину життя провів за кермом, працював на приватних підприємствах. Далекі дороги, постійні поїздки та нові маршрути були звичною частиною його життя.
Саме професія і познайомила його з майбутньою дружиною Світланою. Вона працювала продавчинею у магазині, куди він як водій привозив хліб. Згодом вони одружилися, а невдовзі у них народилася доня Софія.
Для доньки тато завжди знаходив час, навіть попри постійну зайнятість. Олександр дуже любив свою родину, умів пожартувати, розвеселити й створити поруч відчуття спокою та безпеки.
Вільний час він проводив на природі. Після робочих поїздок ходив до лісу по гриби, звідки повертався із повними кошиками. Любив рибалити. Ліс і річка були для нього місцем, де можна було відпочити душею.
Ще до початку повномасштабної війни Олександр разом із дружиною переїхав у бабусину хату. Вони облаштовували її, приводили до ладу. Сашко був майстром на всі руки — умів допомогти, щось змайструвати чи полагодити. Родина мала свої прості сімейні плани, але їхнє життя змінила війна.
21 травня 2025 року Олександра мобілізували. Спочатку він служив на Харківщині, згодом потрапив на Донеччину, на Лиманський напрямок. На запитання: «Як справи?» зазвичай відповідав коротко: «Усе добре».
16 червня 2026 року він повідомив рідним, що вирушає на позиції. Це була їхня остання розмова. Майже два місяці він перебував на передовій. Побратими підтримували зв’язок із родиною та передавали голосові повідомлення, які Олександр записував через рацію.
8 серпня 2026 року в районі населеного пункту Ставки Краматорського району Донецької області гранатометник загинув. Страшний збіг — звістку про це рідні отримали 11 серпня, у день, коли Олександру мало виповнитися 48 років.
Поховали захисника на кладовищі у селі Зелена, де спочиває його батько.