Фото до матеріалу
Яка ж несправедлива доля до цієї дитини! Саша ріс у звичайній сільській родині на Буковині. Сьогодні він міг би з іншими хлопцями грати у футбол, пустувати, а замість цього вже понад два роки майже без руху лежить у лікарняній палаті. Медики не дають Сашкові шансів на одужання. У нього медулобластома — злоякісна пухлина головного мозку.
У лютому цього року про Сашка дізналася вся Україна. Хлопчик мріяв стати поліцейським, коли виросте. І ось представники благодійного фонду «Я майбутнє України» виконали його мрію: Сашу Андрійченка (прізвище змінене) офіційно прийняли до лав патрульної поліції Чернівецької області. На той момент лікарі не сподівалися, що хлопчик проживе більш як десять днів.
«Після останньої операції взимку цього року хлопчика паралізувало»
До восьми років у житті Саші все було нормально. Він встиг закінчити перший клас. Але потім сталася біда.
— Уже під час навчання в школі Саша час від часу скаржився на головний біль, — розповідає керівник благодійного фонду «Я майбутнє України» Марта Левченко. — Мама не відразу звернула на це серйозну увагу. Давала дитині пігулку від головного болю, хлопчикові ставало легше, і він знову йшов до школи. Вчитися він любив. Вчителі його хвалили. Сашу тягнуло до школи, де у нього було багато друзів.
В один із днів Саша втратив свідомість. Дитину відправили на обстеження. Діагноз прозвучав як вирок: злоякісна пухлина головного мозку. Лікарі кажуть, що було упущено дуже багато часу. Якби батьки відразу звернулися до медиків, у дитини був би шанс.
Далі були два роки виснажливого лікування. Але хлопчикові з кожним днем ставало все гірше.
— Після останньої операції взимку цього року Сашу паралізувало, — згадує Марта Левченко. — Хлопчик перестав говорити і рухатися. Лікарі тільки руками розводять: ми тут безсилі. По суті, у Саші зараз працює тільки ліва рука.
Протягом останніх двох років разом з мамою і 13-річною сестричкою хлопчик знаходиться у притулку для жертв домашнього насильства «Місто добра». Співробітники благодійного фонду «Я майбутнє України» неохоче розповідають, чому сім’я потрапила до цього притулку. Як вдалося з’ясувати «ФАКТАМ», повертатися їм, по суті, нікуди. В їхній сільській хаті живе батько Саші, який, напиваючись, тероризував своїх близьких. Навіть коли син важко захворів, батько його мучив. Чекав, коли хлопчик засне, будив його, ображав, розпускав руки. До речі, маленький Сашко завжди заступався за маму і сестричку, коли батько бив їх. Шестирічна дитина говорила: «Коли виросту, піду працювати в поліцію, щоб захищати тих, кого ображають».
За весь час, поки Саша знаходиться в притулку, батько жодного разу не поцікавився його здоров’ям, не подзвонив, не приніс подарунок синові на день народження.
— Після останньої операції Саша вже не міг розмовляти. Як ви дізналися про його заповітне бажання стати поліцейським? — питаю у Марти Левченко.
— Я попросила Сашу написати на аркуші паперу, чого він хоче найбільше. І він трохи незграбно вивів єдиною робочою лівою рукою слово «поліція». На той момент лікарі говорили, що хлопчикові залишилося жити днів десять. Ми дуже поспішали. Хотіли зробити дитину щасливою. Ніхто не міг знати, що з ним буде завтра. Я написала на своїй сторінці у «Фейсбуці» про заповітну мрію хлопчика, який помирає. Тут же відгукнулися місцеві поліцейські: «Коли приїжджати? Що потрібно зробити?» До представників патрульної поліції Чернівецької області приєдналися їхні колеги з Прикарпаття. Нам писали і з інших областей України. Багато хто хотів приїхати.
«За ніч спеціально для Саші пошили справжнісіньку поліцейську форму!»
— Для Саші це був сюрприз, — продовжує Марта Левченко. — Він навіть не здогадувався про те, що на нього чекає. І ось мені повідомили, що поліцейські з Чернівців та Івано-Франківська вже в дорозі. Ось-ось повинні опинитися біля стін нашого притулку. А саме такий густий сніг повалив! Кажу Саші: «Підемо, я покажу тобі сніг». Один із наших співробітників взяв укутаного в ковдру хлопчика на руки і підніс до вікна. І тут на Сашиному обличчі з’явилася радісна усмішка. Величезна кількість поліцейських машин під’їжджали до притулку. Всі сигналили, увімкнули сирени. Саша з вікна почав махати їм здоровою рукою.
«Хочеш покататися на справжньому поліцейському автомобілі?» — запитала Сашу, і він радісно закивав головою. «Ну, не знаю, чи погодяться поліцейські тебе покатати, — пожартувала я. — Зараз з’ясую у них». Хоча ми вже давно про все домовилися.
Я повернулася в кімнату з кількома поліцейськими. Тут Сашу чекав подарунок, про який він і мріяти не міг. Буквально за ніч спеціально для нього пошили справжнісіньку поліцейську форму! На грудях — нашивка з його прізвищем. Були навіть справжня кобура і жетон.
Сашу у формі вивезли на візку на вулицю, де вже вишикувалися 80 поліцейських. Почалося посвячення. Поліцейські віддавали хлопчикові честь, співали гімн і… плакали. Так-так, плакали навіть найсуворіші бійці спецпідрозділу «Корд». Потім почали зривати свої шеврони. Підходили до хлопчика і клали шеврони йому на коліна. У поліцейських шеврон — це щось на зразок амулета, захисту. Так вони висловлювали повагу дитині.
— А потім був перший робочий день Саші в поліції, — продовжує Марта. — Поліцейські з хлопчиком, його мамою і сестрою поїхали у справжнісіньке патрулювання. Була навіть гонитва за злочинцями. Правда, не справжня.
Хлопчик дуже азартно сприйняв погоню. Поліцейські спеціально радилися з ним, як краще вчинити, і той жестами намагався показати, як можна загнати «злочинця» в глухий кут.
У притулок Саша повертався справжнім героєм. Йому всі аплодували. А я сказала, що тепер спокійна за безпеку «Міста добра». У нас є свій поліцейський.
Мені здається, що Саша був щасливий. Він посміхався, чого до цього моменту майже ніколи не траплялося. Разів десять того вечора хлопчик переглядав на телефоні відео свого посвячення в поліцейські. Кли́кав нас, щоб дивилися разом. Дуже довго перебирав подаровані йому шеврони, розглядав кожен із них. Таким щасливим я його, мабуть, ніколи ще не бачила.
Невдовзі після того, як хлопчика взяли до поліції, він впав у кому. Тоді Марта Левченко написала на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «Саша йде від нас. Моліться за нього». Дуже багато небайдужих людей залишали в коментарях слова молитов. Хто знає? Може, це й допомогло? Саша тоді вижив. Вийшов з коми і повернувся до звичного життя. Але в серпні знову впав у кому. Невже надії більше не залишилося?
«Саша дуже життєрадісна дитина! Попри свій стан, він любить пожартувати»
Цього разу Саша провів у комі два тижні. Але несподівано вийшов з цього стану… з посмішкою на обличчі.
— Стан Саші сьогодні дуже поганий, але стабільний, — каже адміністратор «Міста добра» Марина Мартищук. — Лікарі лише руками розводять. Кажуть, те, що хлопчик сьогодні все ще живий, це диво. Так, він вже не може самостійно їсти і пити. Але у свідомості. Все розуміє. Зараз знаходиться в лікарняній палаті. Лікарі підтримують його життєдіяльність. Дають знеболювальні та жарознижувальні пігулки. Від лікування як такого ми відмовилися ще взимку. Лікарі казали, що Саша невиліковний. Вирішили його не мучити, а дати можливість гідно прожити залишок життя.
Саша дуже життєрадісна дитина! Ви знаєте, попри свій стан, він любить пожартувати. Він знає абсолютно кожного лікаря, кожну медсестру, всіх працівників притулку та благодійного фонду. Для кожного вигадав своє привітання. Кому «дає п’ять» здоровою лівою рукою, комусь показує «клас», комусь язика, а молоденьких медсестер любить щипнути або потягнути за волосся.
— Пів року тому я запитав у Марти Левченко, чи розуміє дитина, що вмирає. І тоді Марта сказала, що так, він все знає. Мені здається, це страшно… Але ви говорите, що Саша веселий. У мене просто не вкладається в голові…
— Так, Саша дуже любить життя. Він дійсно все розуміє, але поводиться дуже мужньо. Більше за всіх на світі Саша любить своїх маму і сестричку. У них такий зв’язок один з одним! Коли мама виходить у туалет, Саша може вчепитися в неї мертвою хваткою. Боїться, що вона не повернеться.
— Тоді, в лютому, хлопчик мріяв стати поліцейським. А про що він мріє зараз?
— 31 серпня у нього день народження (матеріал писався напередодні. — Авт.). Саші має виповнитися 11 років. Він дуже чекає цього дня.
— Як він дав вам зрозуміти, що чекає на свій день народження?
— Він показує, як буде задувати свічку, малює торт.
— Подарунки будуть?
— А як же! Ми спекли для Саші торт у вигляді поліцейської машини. Крім того, він дуже любить повітряні кулі. Одна така, теж у вигляді поліцейської машини, висить над його головою. Саша весь час показує нам: «Скоро у мене буде багато таких куль».
— Ви говорили, що Сашу годують через зонд. Він зможе спробувати торт? Смакові рецептори у нього працюють?
— Думаю, що можна буде дати лизнути Саші шматочок торта.
— Прийдуть його колеги — співробітники патрульної поліції?
— Обов’язково! Саша дуже їх чекає. Від них буде якийсь сюрприз. Але ми поки не знаємо, який саме.
— Скажіть, а скільки на сьогодні лікарі дають Саші?
— Вони вже не роблять жодних прогнозів. Кажуть, що для дитини з четвертою стадією раку головного мозку у нього дуже хороший стан.
— Настільки хороший?
— Так. З таким діагнозом хлопчик дуже жвавий, і його мозок працює, майже як у здорової дитини.
— У мене клубок у горлі… Невже дитині більше нічим не можна допомогти?
— На жаль. Ми зверталися до багатьох відомих лікарів як в Україні, так і в США, Німеччині, Ізраїлі. Ніхто не береться за нього. По-перше, говорять, що Саша вже неоперабельний. По-друге, є дуже великі побоювання, що він не зможе перенести дорогу. Але ж диво вже одного разу сталося. Саша все ще з нами. Будемо вірити в ще одне диво!
«Мамо, я в лікарню більше не поїду, буду вмирати вдома»
Фото надано притулком «Місто добра»