Шуберт, гіперконтроль від матерів і відсутність татів, діти-психопати, знімання на VHS і відчуття приємного дискомфорту – майже все перелічене є в кожному фільмі 84-річного австрійського режисера Міхаеля Ганеке. У «Жовтні» з 15 до 23 серпня покажуть шість фільмів володаря двох «Золотих пальмових гілок» за перемоги в Каннах («Біла стрічка», «Любов»).
«Після «Кумедних ігор» глядач або залишиться на всю ретроспективу, або не прийде вже на жоден фільм. Це проти всіх правил, але ми хочемо, щоби було саме так», – кажуть організатори події.
Після фільму-відкриття покажуть «Відео Бенні» й «Піаністку», а потім – три роботи Ганеке «пізнього періоду»: «Біла стрічка», яку часто називають magnum opus режисера, а ще «Любов» і «Хепі-енд» на завершення. Про «троянського коня» Ганеке, критику снобів і те, як він вплинув на сучасний горор (і не тільки) Віледж говорить зі співзасновниками проєкту «Край», Андрієм Морозовим і Поліною Опрею.
Розклад показів ретроспективи – тут. А квитки – тут. Перед кожним показом буде коротке вступне слово, а після – обговорення, яке може розтягнутися на години.
Міхаель Ганеке, австрійський кінорежисер та сценарист
– Спочатку ви робили ретроспективу французького режисера 1930-х років Жана Віго, були покази Террі Ґілліама, тепер – шість фільмів Міхаеля Ганеке. Чому саме він?
Андрій Морозов: Ганеке для багатьох усередині нашої команди завжди був одним із центральних режисерів, що ставив запитання: що таке – де воно починається, і де закінчується. Майже в кожному фільмі він ставить глядача в непросту ситуацію, коли той має сам зрозуміти, що таке кіно. А зараз знайти межі того, що таке відео – усе складніше, бо ми в постійному потоці рухомих зображень, а кіно з появою стримінгів стало майже безмежним.
Поліна Опря: Ганеке – закритий та аскетичний режисер, але він досліджує різні теми: від екзистенційного до соціально-політичних висловлювань. У Ганеке можна видивлятися постколоніальні практики чи феміністичні, але наше завдання – зʼясувати, наскільки глядач бере участь у перегляді кіно й де ці межі.
Андрій Морозов: Панує думка, що Міхаель Ганеке – це артхаус, і його дивляться тільки кінокритики, шукаючи там якісь відсилання. І це нормальна глядацька позиція, бо не потрібно читати дисертації з філософії, щоб прийти в кінотеатр. Ганеке – режисер, який правильно працює з дійством. Останніми роками почалася хвиля інтерактивного кіно – його робили, наприклад, «Чорне дзеркало» на Netflix, щоб глядач обирав замість героя. Але Ганеке це робив ще в 90-х, просто в інший спосіб. У «Кумедних іграх» Ганеке ставить запитання про насильство. Він повністю покроково повторює всі трюки кінематографа на екрані, але потім це все руйнує – і ми розуміємо: «Ага, ось що таке насильство, а ось що таке його критика». У цьому Ганеке може бути цікавий сучасному глядачеві.
«Кумедні ігри»
Funny Games
1997
«Кумедні ігри»
Funny Games
2007
– Читати філософські трактати, звісно, необовʼязково, але це все-таки кіно, яке вимагає активних мисленнєвих процесів. Чи ні?
Андрій Морозов: Не стільки мозок, а скільки душа, чуттєвість як людини…
Поліна Опря: …А я хочу заперечити. Ганеке – режисер-послідовник інтелектуального арткіно, не тільки Бергмана, Брессона й Фассбіндера. Ганеке закінчував філософський факультет, і тому знайомий із багатьма ідеями. Він – чуттєвий режисер, але намагається її подолати. Відчувати щось до його героїв важко. Ганеке вимагає від глядача уваги й памʼяті про те, що відбувалося протягом фільму. Тобто це не про знання, а залученість і співпереживання.
Андрій Морозов: Коли Ганеке описував «Кумедні ігри», то казав, що хоче дати глядачеві ляпаса. Але не тільки там – мені здається, що він хоче дати глядачеві ляпаса в кожному фільмі. Але це не пафосна провокація, бо ляпас може бути для того, щоб привести людину в тями або актом жорсткості. Його кіно – жорстке, але не жорстоке. Він чудово опанував прийоми кіномови трилера та горору, але водночас тонкий режисер щодо сімейної й екзистенційної драми. Його кіно дивитися незручно. Іноді він вдається до вкрай авангардистських прийомів, як у «Сьомому континенті». Утім, ті самі «Кумедні ігри» й «Відео Бенні» будуть цікаві широкому колу глядачів.
Поліна Опря: Люди вже звикли до того, що таке трилер, комедія, мелодрама – тобто жанрові межі є для них певним острівцем безпеки. Ганеке намагається подолати таку пасивність глядача, який має бути втягнутий у кіно.
– Окей, рандомна людина це все почує й задумається: Може, таки втретє на «Одіссею»? Чи краще на «Людину-павука»? Як вважаєте, вам доводиться конкурувати з блокбастерами за глядача чи це все-таки різні аудиторії?
Андрій Морозов: Ви сказали про «Одіссею», і я згадав фразу Ганеке про «Кумедні ігри» – що це був троянський кінь в індустрію. Але підкинути троянського коня, щоб просто зруйнувати індустрію для Ганеке було би банально. Це потрібно, щоб вказати місце глядача. Ганеке робить кіно, щоб його ненавиділи, але хотіли подивитися ще раз – і вже не для розваги. «Одіссея» – чудово. «Людина-павук» – також. Але це різні напрямки зусиль. Повертаючись до «Кумедних ігор», на яких усе сьогодні сходиться [сміється], кажуть, що половина глядачів у Каннах покинули залу на премʼєрі. І це те, чого й хотів Ганеке.
Поліна Опря: Тут цікаво, що він зняв таке кіно, з якого глядач мав піти, а через 10 років випускає американську версію «Кумедних ігор» – покадровий римейк, точно такий самий. З якого теж має піти глядач.
– На ретроспективі ви показуєте «Кумедні ігри» 97 року, оригінальну версію. Чому саме її?
Поліна Опря: Ганеке писав цей сценарій для американської аудиторії, але не знайшов фінансування та зняв його в Австрії. Тобто австрійське кіно 1997 року – це оригінал, але оригінал задумувався як американський фільм, що вийшов у 2007-му. Тобто римейк тоді нарешті став оригіналом.
Андрій Морозов: Я поставив таке запитання: у чому різниця між оригіналом і копією? Чи можливий узагалі тотальний повтор?
Поліна Опря: Тут оригінал залежить від того, яким був досвід першого перегляду. Було б цікаво на ретроспективі спершу показати першу версію, а потім – другу. Показати кіно один раз – не спонукає до такої рефлексії, як зробити це двічі.
Андрій Морозов: Ми якось із Поліною зустрілися й обговорювали «Кумедні ігри». Я бачу – вона дивиться обидві версії одночасно. Навіщо? Щоб знайти різницю, якої дійсно немає. Було б цікаво, хто би досидів на показі другої версії до кінця. Адже навіщо це робити? Мене вражає, що він не зробив римейк, як це роблять зазвичай – змінюють контекст чи епоху. А тут він поїхав у США та зробив покадровий римейк. З того, що я читав, критики були розлючені через сам факт цього: «Знову це артхаусне torture porn, яке ми маємо дивитися!» Мені здається, ця пара фільмів робить центральне висловлювання Ганеке про те, як він бачить звʼязок індустрії та глядача.
– Чи можна сказати, що Міхаель Ганеке в такий спосіб сміється над снобами й псевдоінтелектуалами? Бо для мене важливою була фраза з «Піаністки», де персонажка каже, що типова помилка молоді – сміятися з Брукнера, бо він не Шуберт…
Андрій Морозов: Точно так. Знайти кінокритика, якому не подобається Ганеке, дуже важко. Але він прийшов у кіно з телебачення й чудово розумів, що саме цінує глядач, а під його критичний удар у фільмах зазвичай потрапляють люди з буржуазного середовища. Так, його кіно вимагає певної роботи, але він – відкритий режисер. Не хочу називати імен, але якщо зараз подивитися на європейське фестивальне кіно, то можна побачити тотальну закритість режисерів і публіки, які вважають, що є жорсткий розподіл на масове й авторське кіно. Мені здається, це в корені неправильно. Для мене це кіно нецікаве. Тоді це кіно, зняте суто для самого себе, – і це вже справжнє насилля, а не Ганеке [сміється].
Поліна Опря: Ганеке перебуває в позиції між цими двома світами. Коли він уперше прийшов на Каннський кінофестиваль, Антоніоні якраз переходив до телебачення, Бергман закінчував карʼєру режисера, тож зʼявилося місце для режисера на кшталт Ганеке.
«Піаністка»
La Pianiste
2001
– Кого з когорти сучасних режисерів, які разом із Ганеке теж перебувають між двома світами, можемо ще назвати?
Андрій Морозов: Це парадокс, але Ганеке сильно вплинув на жанр горору. Коли мені було близько 16–18 років, я шукав топи фільмів жахів, а «Кумедні ігри» були завжди на вершині. Тоді я нічого не зрозумів, окрім шоку й тілесного неприємного відчуття.
Серед режисерів можна згадати хвилю французького екстриму й Гаспара Ное – якого зараз уже згадувати не дуже й хочеться [французько-аргентинський режисер, зокрема, зʼїздив до Москви у 2024 році, під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну – ред.]. У Ное теж є «Любов», як і в Ганеке, а також «Вихор», у якому він копіює ту саму «Любов».
Троп Ганеке про вторгнення безпричинного зла в оселю відтворювали у 2000-х роках і «Незнайомці», і «Техаська різанина бензопилою», і «Пагорби мають очі». Інший місток до горору – це те, що зараз називають «розумним горором». Узяти того самого Антона Чегура, антагоніста фільму «Старим тут не місце» від братів Коенів. У мене немає доказів, але я впевнений, що вони брали за приклад персонажа Арно Фріша з «Кумедних ігор». До речі, знаряддя для вбивства Антона Чегура дуже нагадує зброю з «Відео Бенні», іншого фільму Ганеке. Крім того, це також Йорґос Лантімос («Буґонія»). Він більш фантасмагоричний, але, видається, надихався Ганеке. Також Мішель Франко й німецьке фестивальне кіно загалом – «Звук падіння» з Каннського кінофестивалю. Це така спроба реанімувати «Білу стрічку» Ганеке, що говорить про дітей та історичну спадковість.
– «Біла стрічка» – мабуть, найскладніший фільм Ганеке з тих, що я бачив. Як краще його дивитися, щоби щось зрозуміти й отримати, якщо не задоволення, то який-не-який катарсис?
Поліна Опря: Люди постійно звертають увагу в «Білій стрічці» на те, що люди з фільму – це ті, хто причетний до початку Першої світової війни. Ганеке показує ідею, яка потім набуває радикалізації. Він казав, що брав сюжет із книжок про виховання 19–20 століття на порозі війни. Хтось із нашої команди дивиться з етичної чи релігійної призми. А мене цікавить аспект виховання дітей у радикалізованому суспільстві, де волю пригнічують із раннього віку.
Андрій Морозов: Центральна проблема – зло. Як люди ми звикли завжди шукати одну причину несправедливості, для нас це сьогодні особливо актуально. Важлива фігура в «Білій стрічці» – дитина. Можна згадати популярніший приклад – «Володар мух», де діти просто грають у гру. А коли стається злочин, то виникає запитання: а в який момент виникло зло? Глядач у якомусь сенсі – це теж дитина, яка просто дивиться кіно. Утім, це не більше ніж перекладання відповідальності.
«Біла стрічка»
The White Ribbon
2009
– Ми вже проговорили про, мабуть, половину фільмів із ретроспективи, тому саме час запитати, чи є в Ганеке фільм, який заведено вважати magnum opus, найвидатнішим його твором?
Андрій Морозов: Важко відповісти, бо треба проводити межу між раннім і пізнім Ганеке. Рік тому ми жартували, що було б класно побачити на великому екрані «Кумедні ігри». Зараз це фільм-відкриття ретроспективи. Перепрошую за пафос, але, мені здається, що це один із 10–20 найголовніших фільмів в історії. Кіно часто намагається приховувати інтригу, а це – фільм тотально прозорий.
Крім того, «Відео Бенні» – це взірець того, як мають працювати трилер і драма. А його фінал – один із найприголомшливіших серед тих, що я бачив. Навіщо він це зробив? Відповіді не буде. Це зводить із розуму, бо ти не можеш вибудувати причиново-наслідковий звʼязок.
Поліна Опря: Якщо брати загальноприйнятий magnum opus – це «Біла стрічка» або «Любов», які отримали «Золоті пальмові гілки». Ганеке в усіх фільмах послідовно говорить про різні теми – і саме із цієї позиції на нього цікаво дивитися. У його останньому фільмі «Хепі-енд» немає нічого нового, але в ньому він поєднує все з попереднього кіно.
– Поки я не подивився «Кумедні ігри» й не згадав, що бачив американську версію кіно, вважав, що познайомився з Ганеке через «Піаністку». Це єдиний фільм, який він зняв за книжкою – і тому ставить його в певні рамки, ба навіть розкриває з іншого боку…
Поліна Опря: Якщо подивитися на його телевізійний період, то він екранізував також «Замок» Франца Кафки. Тому тут цікаво, як він показує свою майстерність у цьому, бо фільм здобув популярність і нагороди. Про нього, до речі, нещодавно також нагадали в «Сентиментальній цінності» [персонаж Стеллана Скашгорда дарує онуку DVD-диски з фільмами, до яких він ще не доріс – ред.].
Андрій Морозов: Це найвідоміший його фільм, із погляду масовості він найбільше впав в око й запамʼятався. Зараз у кіно тренд на певний травматизм, і в цій стрічці є цей шлейф. Центральна ідея – розпад порядку, що відбувається з головною героїнею. До того ж цей розпад ніби й не збігається з тим, у якому світі вона мала би жити. Вона – викладачка Віденської консерваторії, що вважає тяжіння до порнографії злочинним через свою нереалізованість у житті. Крім того, є матір, яка постійно нею керує – це, можливо, також потрапляє в нерв аудиторії. Не хочу спойлерити, але запамʼятовується фінал, коли вона робить на собі рану. Це не має жодного сенсу, але ця рана зображує суть фільму. «Музикальність» цього фільму – узагалі окрема історія, тому для людей, які працюють у цій сфері, кіно буде дуже цікавим.
Це одна з найбільших ролей акторки Ізабель Юппер, а також перша французька робота Ганеке. за яку він отримав гран-прі Каннського кінофестивалю. Ми спробуємо поглянути на це кіно з боку того, що таке травма.
– Один із персонажів у «Піаністці» говорить, що успіх як мотив – це ганебно. Як ви вважаєте, ця фраза підходить під опис самого Ганеке як митця?
Андрій Морозов: Що ми маємо на увазі під успіхом? З найочевиднішого погляду здається, що успіх – це визнання, можливо, щось матеріальне. Узяти ті самі «Кумедні ігри» – Ганеке приїхав перезнімати кіно до США з повністю іншою знімальною групою, щоб вони фактично видали один і той самий результат. Треба мати таку міць як автора, щоб це зробити. Успіх – те, що ці фільми взагалі є. Ганеке було майже 50 років, коли він отримав перше визнання – суто європейське, до речі. Та сама «Піаністка» пройшла дуже складний шлях індустріального пекла, оскільки задумувалася як американська історія також. Залишатися в таких умовах незалежним і стійким – це теж успіх. Якщо фільм подобається всім, то щось із ним не так. З Ганеке такого не буває. Він нікого не залишає байдужим, непричетним.
Поліна Опря: Міхаелю Ганеке зараз 84 роки, і він устиг не так багато зняти фільмів. Коли уперше потрапив на великий кінофестиваль, йому було 47. До цього він знімав телевізійні фільми, які тоді вважали не надто престижними – адже паралельно й Франсуа Трюффо, і Райнер Вернер Фассбіндер знімали «велике кіно». Ганеке – визнаний режисер, але для українського глядача не до кінця розкритий, бо багато з його фільмів у нас не показували.
– Окей, а в чому прикол «Любові»?
Поліна Опря: Ганеке називав цей фільм одним зі своїх найінтимніших, бо казав, що переживав схожий досвід. Це 2012 рік, а тому й Міхаель Ганеке, і Жан-Луї Трентіньян, й Еммануель Ріва [виконавці головних ролей] – уже літні люди, які зачинилися в одній французькій квартирі й почали знімати кіно про любов.
Коли Трентіньяну пропонували роль у цьому кіно, він уже не знімався – після вбивства його доньки він казав, що хоче просто померти. Але його продюсери запевнили його, що померти можна й після «Любові» також. І вже після цього фільму Трентіньян знявся в «Хепі-енді». Ганеке хотів назвати фільм на кшталт «А поки музика не закінчується…», але назву «Любов» запропонував Трентіньян. І тут велике запитання щодо сюжету кіно: чи те, що робить головний герой – це дійсно любов? Наступний фільм Міхаеля Ганеке з Трентіньяном, «Хепі-енд», показує те, як жити людині, яка потрапляє в таку ситуацію.
«Любов»
Amour
2012
Андрій Морозов: Вважається, що цей фільм найменше схожий на інші роботи Ганеке. «Любов» починається з вторгнення в житло, але не зовні, як у «Кумедних іграх», а зсередини, тому я погоджуюся, що це кіно про хворобу й невідворотний фінал лякає із чуттєвого боку. Ця стрічка може комусь нагадати «Скафандр і метелик» або «Море всередині» з Хавʼєром Бардемом. Утім, «Любов» про інше – це не експлуатаційна драма, яка викликає потік сліз, а історія, що вражає зокрема й приголомшливим фіналом.
Олексій Морозов – заступник головного редактора та редактор культури Віледж. Вивчився на журналіста в КНУ імені Тараса Шевченка, а з 2021 року пише про музику, кіно, серіали і спорт на Віледжі. Вболіває за «Арсенал» й ФК «Чернігів», апологет Black Country, New Road та Lift to Experience.