«На амбулаторне лікування хронічних захворювань особового складу йде приблизно у 2,5–3 рази більше коштів, ніж на лікування наслідків поранень» — таку інформацію озвучили представники одного з військових корпусів на закритому засіданні за участю керівника Департаменту охорони здоров’я Міноборони. Мобілізовані з хворобами чи залежностями часто не можуть виконувати свій обов’язок і навіть пройти базову військову підготовку (БЗВП), хоча потрапили до війська як «придатні». Що відбувається з такими бійцями в армії?
Або живі, або мертві
На одному з поліетиленових файлів чорним маркером написано «Дурка Луцьк». Так 52-річний Віталій із Чернівецької області підписав документи з психіатричної лікарні, де він двічі лежав під час БЗВП. А ще є файли з написами «Травматологія Умань», «Жашків», «Дніпро». За пів року, які Віталій був у війську, він п’ять разів лікувався в стаціонарі.
Віталій живе в невеликому селі. Строкову службу не проходив. Каже, має радянський військовий квиток, де зазначено, що він непридатний. Разом із тим має досвід вживання наркотиків, відсидів за їх розповсюдження.
Одного дня восени 2025 року до Віталія прибув наряд поліції. Сказали, що треба поїхати до райцентру, пройти військово-лікарську комісію і тоді повернеться назад. ВЛК справді пройшов швидко.
У Віталія, за його словами, є проблеми з психікою, грижі в хребті, астма, панкреатит і порушення зору — «зрачок зламався», пояснює.
А ще у 2018 році він зламав ключицю і ребра, коли ліз на горище по тютюн. У лікарню не звертався, кістки зрослися неправильно. Показує рентгенівський знімок, що є порушення. Через це складно піднімати важке.
«Там амбал такий двометровий каже мені: “Пісюн тримати можеш, значить воїн”», — згадує Віталій проходження ВЛК.
Чоловіка відправили до Львова, а потім на полігон у Волинську область. Він стверджує, що весь час ходив за медиками, намагався довести, що він хворий і психічно неврівноважений.
— А чого не лікувався? — питали його.
— Бо мене ніхто не нервував. Я собі вийшов із тюрми і жив спокійно в селі.
— У нас хворих нема. Є або живі, або мертві. У мертвих нічого не болить, а живі під час війни неактуально, — чув у відповідь.
За його словами, виконувати фізичні вправи не міг. Поки інші робили три присідання, він одне. Стріляти пробував разів п’ять чи більше — не вийшло. Не міг навіть бронежилет носити.
«Я ступив три кроки, і мене почало трусити, далі не міг іти», — згадує Віталій.
Каже, що під час підготовки з ним були бійці з астмою, шизофренією та епілепсією.
За лаштунками мобілізаційного плану
Волонтерка, керівниця проєкту мобільної евакуації поранених благодійного фонду «КОЛО» Ірина Солошенко розповідає, що лікарі скаржаться на якість мобілізованих — вона стає дедалі нижчою. Часто буває так, що саме на ВЛК людина вперше взагалі зустрічається з лікарем. Не через те, що стан здоров’я хороший, а через те, що ніколи не дбала про нього. Буває, у мобілізованих виявляють онкологію, про яку вони й не знали.
Лікарка, співзасновниця та виконавча директорка благодійного фонду «Здорові рішення» Вікторія Тимошевська зазначає, що досить часто чоловіки нехтують своїм здоров’ям і вже в 40–45 років мають хронічні хвороби, постійні болі. І якщо в людини, наприклад, початкова стадія гіпертонії, то за діагнозом вона придатна для служби, а от за функціональністю не дуже.
Скільки в ЗСУ тих, хто не може пройти БЗВП і потрапляє в стаціонар лікарні, дізнатися не вдалося. Генштаб і медичні сили на наш запит відповіли, що це службова інформація з обмеженим доступом.
За словами керівника Департаменту охорони здоров’я Міністерства оборони Дмитра Самофалова, говорити про те, що відсоток хворих мобілізованих збільшується чи зменшується, не можна.
«Попри те що ворог намагається навіювати нам “гребуть усіх підряд”, є чіткий мобілізаційний план, який визначає, скільки і який підрозділ потребує людей, на які посади. Відповідно й кількість тих, хто має захворювання, які не дають змоги проходити службу на бойових посадах, чітко регламентована цим запитом», — каже посадовець.
Внутрішній конфлікт військової медицини
Формально хронічні хвороби не є перешкодою для проходження служби в армії. Таких людей направляють у військові частини забезпечення: логістичні, транспортні, ремонтні, медичні, охорони, територіальні центри комплектування тощо. Але проблема в тому, що якщо в цивільному житті люди навчилися жити зі своїми болячками, то через фізичні навантаження, брак повноцінної гігієни й доступу до звичних ліків хронічні хвороби загострюються.
Найчастіше трапляються серцево-судинні, ендокринні, гастроентерологічні, респіраторні, неврологічні, онкологічні, психічні, інфекційні захворювання. Досить часто загострюються дерматологічні захворювання, наприклад псоріаз.
«Хронічно хвора людина може бути обмежено придатною за головної умови — безперервність терапії, можливість звертатися по медичну допомогу, щоб скоригувати лікування відповідно до стану здоров’я. Але забезпечити безперервність лікування — це окреме завдання», — каже лікарка Вікторія Тимошевська.
Проблематичним є, наприклад, забезпечення необхідними ліками. Якщо людина сама не подбала про запас ліків, які вона постійно прийматиме під час БЗВП, то продовжити терапію буде складно. І навіть якщо є необхідні ліки, для їх зберігання часом потрібні умови, наприклад холодильник. У навчальних центрах такі умови — рідкість. Якщо людина лікувалася одним препаратом, а в армії їй запропонують аналог, то це не значить, що їй це підійде і вона почуватиметься так само, як раніше.
Крім того, медична система навчальних центрів не заточена на те, щоб лікувати хронічні захворювання, і часто навіть не в змозі поставити вчасно діагноз.
«На БЗВП зазвичай фельдшери. Вони не завжди можуть вчасно і правильно діагностувати захворювання чи надати допомогу. І це не тому, що вони погані, а тому, що це не передбачено системою, — пояснює Вікторія Тимошевська. — Військова медична служба розрахована на здорових військовослужбовців. Передбачається, що для проходження служби відбирають найкращих. В іншому випадку військова медицина має врятувати життя пораненому бійцю. Про контроль над хронічними захворюваннями мобілізованих тут не йдеться».
Різні підрозділи мають різний рівень медзабезпечення і культуру взаємодії з особовим складом. Вікторія каже, що є кричущі випадки, коли відмовляли в госпіталізації тим, кому вона була потрібна.
Відмовляти в госпіталізації можуть як через нездатність діагностувати хворобу, так і через пересторогу, що військовий симулює й хоче «відкосити».
Якщо ж стаціонару не уникнути, мобілізовані можуть проходити лікування як у військових госпіталях, так і в цивільних лікарнях.
Військовослужбовець не може обрати, куди його госпіталізують, усе залежить від усталених маршрутів. Дмитро Самофалов із Міноборони пояснює, що по кожній території визначені лікарні й маршрути пацієнтів, що значною мірою варіюються залежно від наявності спеціалізованих лікарень, госпіталів та завантаженості цивільних медзакладів. Військовослужбовець зі «звичайними» захворюваннями найчастіше лікується саме в цивільній лікарні.
Від лікарні до лікарні
Наш співрозмовник Віталій за якийсь час після перебування на БЗВП, за його словами, став відчувати певні психічні проблеми. Просився на прийом до психіатра, але не міг до нього потрапити. А потім підхопив пневмонію. Його госпіталізували з температурою 40. Після лікування відправили в психіатричне відділення — «на дурку», як він висловлюється. В аналізах знайшли наркотичні речовини, хоча сам чоловік заперечує вживання.
«Я чистий прийшов. А в мене такий букет знайшли. Я кажу, що від такого (від наркотиків. — Ред.) мав би як молодий сайгак скакати, а я ледве ноги волочу», — розповідає Віталій.
Його відправили в наркологію, перевірили ще раз, наркотиків в організмі не знайшли. Відправили назад у психіатрію. Там відмовилися його приймати. Чоловік поїхав назад на полігон, де з ним стався ще один інцидент.
«Я не соображаю і не помню ніхрена. Я розчехлився, а вже зв’язаний. А що я робив? Я не помню», — розповідає про шлях у другу «дурку».
Поки лікувався, змінився ротний. Він зателефонував до лікарні й запитав: «Де Віталій? Його вже подали на самовільне залишення частини». Віталій надіслав ротному виписку з лікарні. Його поновили на службі. А згодом відправили під Покровськ Донецької області.
Наш співрозмовник каже, що служив на Донбасі півтора місяця. Аж поки не потрапив у госпіталь у Дніпрі з баротравмою вуха, болем у зламаній колись ключиці й загостренням панкреатиту.
У госпіталі якось вийшов покурити й розговорився з хлопцями, які мали поранення, ампутації.
«Вони мене питають: “Дєд, а тебе куда поранило?”. Я кажу: “Бля, хлопчики, мене в дєтствє походу поранило в голову, і пуля, навєрно, застряла там. Я тут твої старческі болячки лічу”», — згадує чоловік.
З Дніпра Віталій поїхав в Умань. З Умані в Жашків. Потім знову в Умань. Тримати більше ніж 7–10 днів у стаціонарі не можуть, за такий час гострий стан зазвичай стабілізується. Зламану ключицю, звісно ж, не зростили, тому переводили з лікарні в лікарню. У документах значилося «легкий і середній стан». Повертатися на службу чоловік не поспішав.
«Пацани зразу казали командиру, що зі мною не підуть, бо ніхто носити мене не буде», — пояснює він.
Арифметика «больнічки»
Лікування військовослужбовців оплачується по-різному. Військово-медичні заклади отримують кошти з бюджету Міноборони, пояснює Наталія Рябцева, співзасновниця Українського центру охорони здоров’я, радниця міністра охорони здоров’я (2017–2019), заступниця голови Національної служби здоров’я України (НСЗУ) у 2019–2020 роках. По суті, це кошторисне утримання — за заздалегідь визначеним бюджетом медзакладу. Схоже на те, яке було в цивільній медицині до початку реформи.
Якщо військовий лікується в цивільній лікарні, вартість медичної допомоги покриває НСЗУ в межах програми медичних гарантій (ПМГ) відповідно до виду допомоги, яку отримує. Це стосується державних і комунальних лікарень, а також приватних закладів, які мають відповідний договір із НСЗУ. Водночас Міноборони додатково оплачує покращене харчування для військових.
Вартість лікування конкретного пацієнта може різнитися залежно від особливостей перебігу хвороби, технологій, які використовує заклад, організації внутрішніх процесів тощо. Вона може бути як менша, так і більша за тариф або ж дорівнювати йому. Менша кількість пацієнтів у закладі зазвичай означає більші витрати на лікування кожного з них.
Скільки коштує лікування одного військового в стаціонарі, порахувати точно дуже складно. Наталія Рябцева каже, що для цього потрібні аналітична група і доступ до даних НСЗУ чи медзакладу.
Однак якщо орієнтуватися на тарифи цивільних некомерційних медичних закладів, які є у відкритих джерелах, наприклад тут або тут, додати тарифи на найпростіші аналізи й процедури, то можна зробити дуже приблизні розрахунки. Але треба розуміти, що пунктів витрат, які ми наводимо нижче, може бути сотні.
За словами Віталія, він три місяці служив, три лікувався. Отже, 90 днів перебував у стаціонарі. Припустімо, по дев’ять днів у кожному медзакладі.
Ми спробували підрахувати приблизну вартість перебування в лікарні протягом дев’яти днів, обравши кілька послуг, які могли бути затребувані, судячи з розповідей і документів, які мав Віталій.
Один ліжко-день у стаціонарі (без медикаментів) — 500 грн (загалом 4500 грн).
Дієтичне харчування протягом дня — 113 грн (загалом 1017 грн).
Огляд лікарем-психіатром — 115 грн.
Щоденний огляд лікарем-хірургом — 50 грн (загалом 450 грн).
Тестування сечі на наркотики й психотропні речовини — 285 грн.
Забір і загальний аналіз крові — 290 грн.
Рентген грудної клітки — 353 грн.
Рентгенографія ключиці — 212 грн.
Клізма очищувальна — 117 грн.
Оформлення довідки про психіатричний огляд на предмет вживання психоактивних речовин — 74 грн.
Загалом приблизно 7487 грн за дев’ять днів (реальна сума може бути іншою, подаємо приблизні цифри, оскільки бракує всіх даних, щоб її вирахувати).
Відповідно за 90 днів це може бути щонайменше 74 870 грн за розцінками НСЗУ.
Якщо говорити про державні кошти, варто також згадати, що військовослужбовець, який перебуває на лікуванні, отримує від Міноборони грошове забезпечення — зарплату. Також на нього виділяється військове речове забезпечення (одяг) і десь зберігається його зброя.
СЗЧ
Полежавши в різних лікарнях, Віталій поїхав додому у відпустку. Каже, у селі його хтось побив, почала гнити щелепа. Довго лікувався, назад у частину вже не повернувся — став тим, кого називають СЗЧ (або «сезач»). Постійно замикає хату, бо «не знає, як поведеться, якщо приїдуть його забирати», не виключає агресії чи навіть злочину.
«Я не проти воювати. Але не можу. Я там не потрібен. Доживаю тут собі. Лікування — це передусім спокій. Тут я можу себе контролювати», — каже він.
Медична система, яка допускає мобілізацію хворих, а потім не знає, що з ними робити, потребує змін, вважають наші експерти. Але на це потрібні час і політична воля.
Дорослі рішення
Лікарка Ірина Солошенко має великий досвід роботи, пов’язаний зі зміною усталених правил. Вона організовувала вагони-госпіталі для вивезення важкопоранених, займається будівництвом окремого приймального відділення для хірургії Київського військового госпіталю.
«Це вже буде четвертий міністр, із яким я веду цей проєкт. Зі зміною керівництва ми втрачаємо темп. Бо кожен проводить аудит, перевіряє документи, і ми змушені доводити доцільність будівництва», — ділиться лікарка, додаючи, що зміни в роботі медичної системи можливі за умови стабільності.
Ірина Солошенко вбачає рішення також у тому, щоб здорові люди не ховалися від служби, не купували собі липові довідки чи бронювання. А ті, хто справді хворий, мали б завчасно пройти обстеження, оформити належним чином документи.
Нині середній вік військових — 47 років, каже Ірина, їм потрібна заміна.
«У кожного може знайтися відмовка, чому він не може воювати. Але варто пам’ятати, що іншої України в нас немає. І немає передумов для того, щоб війна закінчилася швидко. Ті, хто пішов добровольцем, уже не можуть тримати все на собі. Це як у школі: спочатку викликають тих, хто тягне руку, а коли охочі скінчилися, то викличуть усіх. Наш вихід — дорослі рішення. Інакше ми просто зникнемо», — каже вона.