Найвагомішим доводом на підтримку перетворень політолог назвав демографічну ситуацію
Фото: depositphotos.com
Найцікавіше просто зараз – у Telegram Дмитра Гордона!
Читати
На його переконання, утворилося три осередки опору – парламентський, самоврядний та інституційний. Доводи “проти” подаються у вигляді міркувань про турботу за дітей, хоча за ними криється лише побоювання елітних груп втратити зручну для них систему, пише експерт.
“Найбільш очевидні вигодонабувачі цієї тактики – народні депутати Ірина Борзова, Лариса Білозір та Оксана Савчук, які зводять риторичні перешкоди про захист традиційної школи. З погляду політики їх зрозуміти неважко: простіше поширювати мікроби страху, ніж пропонувати альтернативи, що збільшують якість освіти. Такі політики паразитують на сподіваннях людей “залишити все як є”, фіксуючи систему в стані застою”, – написав він.
Воропаєв вважає, що вони використали у своїх інтересах політичну риторику “захисту традиційної школи” й експлуатують очікування українців, оскільки це вигідніше, ніж брати на себе відповідальність за непрості державні рішення. Власне, на його думку, йдеться про намагання політичного рейдерства, коли інтереси прийдешніх поколінь українців “кілька їхніх “обранців” бажають обміняти на власні електоральні дивіденди.
“Промови політичних оборонців освітнього “статусу-кво” звеличують малочисельну школу як символ існування громади. Хоча насправді це – фактор збереження бідності. Школа, яка не в змозі надати дитині ані сучасного лабораторного забезпечення, ані спеціалізованого вибору, ніколи не стане основою громади”, – акцентує Воропаєв.
Він додав, що лицемірство політичного класу є очевидним, якщо подивитися на його освітні пріоритети.
“Жоден із його представників не віддав свою дитину в малокомплектну сільську школу, а багато хто взагалі обрав інші країни. Члени правлячого класу оплачують спеціалізовану академічну підготовку за кордоном для своїх дітей, але унеможливлюють цю перспективу в Україні для українців”, – зазначено в колонці.
Політолог зауважив, що політики прив’язують виборців до школи “біля рідного дому” з одним учителем на п’ять дисциплін, хоча своїм дітям свідомо обирають бакалаврат у Страсбурзі. Разом із тим охоче платять там за трирічну спеціалізовану школу, а своїх виборців, наприклад, у Вінницькій області, переконують у “надмірності” 12-го року навчання.
“Це – цинічна спроба зберегти “соціальні ліфти” тим, хто може дозволити собі Лугано, і перетворити решту країни на освітній “мавзолей”, – підсумовує автор.
На рівні громад логіка протидії ґрунтується на побоюванні змінювати звичні управлінські правила. Частина елітних груп розцінює трансформацію мережі як політичний ризик. Враховуючи це, вони висловлюють опір через лобістську платформу Асоціація міст України (АМУ), просуваючи ідею “відкласти реформу” до слушного часу. Автор акцентує на незаконності зрощення АМУ з виконавчою вертикаллю.
“Законодавство передбачає рівноправне представництво асоціацій місцевого самоврядування при Кабміні. Проте на практиці спостерігаємо багаторічну монополію АМУ. Незважаючи на вимоги регулярної ротації, ця структура заблокувала доступ до урядового майданчика іншим об’єднанням”, – зазначає Воропаєв.
У результаті виникає небезпечне викривлення громадської думки – вузькокорпоративні лобісти створюють в уряді ілюзію загального спротиву, тоді як сотні громад реально запроваджують реформу, але залишаються поза дискусією, оскільки входять до інших самоврядних асоціацій, пише він.
Третім центром спротиву, на переконання автора, є верхівка освітньої системи. Частина директорів і ректорів звикла до моделі, в якій статус і фінансування закладу не залежать від результатів. Спеціалізована старша школа концентрує ресурси, створює конкуренцію й змушує систему відповідати за результат. Для системи, яка десятиліттями перебувала в стані інерції, такі зміни викликають побоювання й змушують визнати, що школа – це передусім сервіс для дитини, а не програма зайнятості для дорослих.
Найсильнішим аргументом на користь реформи Воропаєв вважає демографію.
“25 років тому українські школи щороку випускали приблизно 800 тис. учнів, а зараз – орієнтовно 360 тис. За демографічними прогнозами, до 2038 року ця цифра може знизитися до близько 250 тис.”, – наголошує він.
Попри все реформа старшої школи перейшла точку неповернення, вважає автор. Адже нове покоління учнів навчається за стандартами Нової української школи з першого класу, демографічна ситуація не дає змоги утримувати стару мережу, а глобальна конкуренція за молодь посилюється.
“Тож справжнє питання сьогодні не в тому, чи відбудеться реформа. Воно значно суворіше: її реалізує держава, чи вона відбудеться через фактичний розпад старої системи. У першому випадку Україна матиме шанс збудувати сучасну старшу спеціалізовану школу. У другому – ризикує перетворити власну систему освіти на музей минулого. І тоді головним експортом країни стануть її діти”, – резюмує політолог.