Забутий пророк, чи його спадщина?

Іван Франко був лисом, а не їжаком: людиною, яка змінювала погляди й переконання, коли змінювались обставини. Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак, автор книжки “Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886)”, стверджує, що саме ця пластичність допомогла Франкові зробити те, чого не зробив жоден інший діяч українського руху — він сконструював образ українців і заселив ними Україну. У розмові з “Локальною історією” Ярослав Грицак розповів, чому бідна Галичина стала П’ємонтом української нації, і пояснив, що головним твором Франка був сам Франко.

— Галичина кінця XIX століття була бідною, аграрною, периферійною, але стала П’ємонтом України. Як периферія трансформувалася в центр?

— Це було наслідком трьох великих перетворень, спричинених трьома великими поразками. Перше: Австрія 1866 року програла війну Пруссії і стала на шлях реформ. Головна реформа — перетворення імперії на дуалістичну (Австро-Угорську) та надання 1867-го своїм провінціям статусу автономії. Оскільки більшість владної галицької еліти була польською, то de jure галицька автономія стала de facto польською. Друге перетворення: поразкою закінчилося польське повстання 1863—1864 років у Російській імперії. Через російські репресії польська еліта центр своєї діяльности перенесла на Галичину, яка мала стати “польським П’ємонтом” — центром відродження майбутньої польської держави. Третя трансформація: український рух на Наддніпрянщині теж підпадав під репресії — заборону української мови — і подібно до польського переніс свій центр на Галичину.

Головний сукупний ефект усіх трьох перетворень — Львів, столиця Галичини, з периферійного міста на околиці Габсбурзької монархії став центральним містом одночасно в польському та українському просторі — своєрідною “прихованою столицею”. І варто враховувати: хоча Галичина була бідною, Львів був дуже багатим містом. Якщо говорити образно, Львів став і трансформатором, і ретранслятором, який променував своїми ідеями та впливами на величезний простір. І саме в цьому місті 1876 року з’явився Франко.

Ярослав Грицак

— Ви пишете, що на момент народження Франка українцями себе вважали буквально кілька сотень людей. А вже на початку ХХ століття польський історик та публіцист Станіслав Смолька говорив про “українське завоювання Галичини”. Яка роль Франка в цьому перетворенні?

— Сотня — це метафора. Могло бути і більше, і менше. Головне, що їх було небагато. Більшість вважала себе “малоросами” чи “русинами”. І річ не лише в назві, а й у суб’єктності: хто має право на політичні права. А політичні права неможливі без високої культури. Франко є власне творцем цієї нової високої культури.

— Ви порівнюєте Франка з футбольним форвардом, якого потребувала українофільська інтелігенція. Але чи на Франка-форварда працювала вся команда?

— Коли б так було! Франко не мав легкого життя, він не підпадав під поведінкові стандарти тогочасного доволі консервативного суспільства. До того ж треба брати до уваги одну важливу обставину: він був професійним автором, тобто заробляв тільки своїм пером. Тому аж до кінця ХІХ століття його біографія є безперестанними спробами або працювати з чужими журналами та газетами, або творити свої. Із перших його через неконвенційність часто виганяли, а другі через брак власних коштів існували недовго, були своєрідними метеликами. Франко став на стабільний ґрунт лише завдяки Михайлові Грушевському, який, приїхавши до Львова й обійнявши посаду голови Наукового товариства імені Шевченка, дав Франкові стабільну працю.

— Франко однаково легко проєктувався на соціалізм, фемінізм, націоналізм, атеїзм. Звідки ця пластичність? Це риса його генія чи риса тогочасного українського націєтворення?

— Це особиста риса. За це його критикували не лише недруги, а й найближчі друзі, як-от Михайло Драгоманов чи Михайло Павлик, називаючи “флюгером”. Я послуговуюся ідеєю Ісаї Берліна про те, що всі інтелектуали поділяються на їжаків та лисиць. Їжак знає лише одну істину і тримається за неї до кінця, лисиця знає багато. Франко — типовий лис. Він змінював свої погляди, коли змінювалися обставини, а тому часто заходив дуже далеко, набагато далі, ніж його друзі та однодумці.

— Ви досліджуєте Франка як історик, не як літературознавець. Що історик бачить у Франкові, чого не бачить літературознавець? І навпаки, що історик неминуче пропускає?

— Франкова література є переважно політичними маніфестами. Він не просто писав, а як політик творив нову реальність: те, чого ще немає, але те, що має бути. Тому, щоб зрозуміти Франкові тексти, треба знати контексти. А літературознавці ігнорують контексти й беруть Франкові твори за чисту монету. Моя кар’єра історика почалася з того, що я намагався з’ясувати, що послужило історичною основою повісті “Борислав сміється” (а треба додати, що саме бориславський цикл приніс Франкові першу славу). Франко твердив, що в основі повісті справжні історичні події. Я ж переконався, що він усе вигадав. Питання: навіщо? А тому, що він конструював нову реальність. І однією з таких реальностей, яку сконструював Франко, є Україна та нова українська ідентичність. Кажуть, що Шевченко створив Україну. Але зверніть увагу, Шевченко жодного разу не вжив слова “українець”. Франко заселив цю Україну українцями. Він показав, що українцем може бути не лише селянин, який зберіг мову і традиції, а й інтелігент, робітник, освічена жінка, жандарм, а навіть єврей. Витоки сучасного “жидобандерівства” тягнуться від Франка! Геніальність Франка в тому, що він точно відчув “дух часу”: української нації ще немає, але вона неминуче має постати. І вона виникала з його творів.

Колись Редьярд Кіплінґ писав: що можуть знати про Англію ті, які тільки Англію знають? Так само, що можуть знати франкознавці, які тільки Франка знають? Без історичного контексту не зрозумієш текстів. Це саме те, чим часто хибують літературознавці. А що я не знаю як історик, хай кажуть літературознавці. Хочу, однак, звернути увагу на одну особливість української інтелектуальної традиції: у нас політична думка часто набувала і набуває літературних форм, що має і свої переваги, але і виразні хиби.

— Чи могла модерна Україна відбутися без Франка? Чи хтось інший міг би виконати цю роль?

— Могла, бо постання України було “духом часу”, добою націй і націоналізмів, соціальної мобільности та демократизації політики. “Роль Франка” виконували сотні людей, які були українськими патріотами. Але без Франка їм би цей процес забрав більше зусиль і більше часу.

— Якщо би треба було назвати одну річ, яку Франко зробив для України і яку більше не зробив ніхто інший, то що це було б?

— Одна-єдина річ, яку зробив Франко і яку не зробив ніхто інший — він сам зробив себе. Як писав Михайло Рудницький, головним твором Франка був сам Франко. Йдеться не лише про його творчість, а й про його біографію. Немає аж так багато діячів ані в українській, ані у світовій історії, які мали б таке сповнене пригод життя, як Франко. Можна поставити поряд Гарібальді, Манделу або Черчилля.

— Назва Вашої книжки відсилає до біблійного парадоксу про те, що пророка не визнають вдома. Чи визнавали Франка за життя і чи теперішнє розуміння Франка відповідає його генію?

— Не знаю, наскільки читачі зрозуміли іронію цієї назви. Франко не мав Вітчизни: він нікуди не вміщався, його звідусіль виганяли й навіть у рідному селі його не поважали. Позбавлений можливости вписатися у будь-яку існуючу Вітчизну, він створив свою — Україну, яка ще не існувала, але мала заіснувати. Цю вітчизну почали заселяти його найближчі друзі та колеги, які вже на 30-му році його життя почали називати своїм пророком, своїм Мойсеєм. А масова Батьківщина заіснувала за часів Першої світової війни та Української революції. Приміром, усусуси прямо говорили про те, наскільки вони завдячують Франкові.

— У своїй книжці ви свідомо обриваєте розповідь на 1886 році, фактично на половині Франкового життя. Чим ви для себе обґрунтували таку дату і чи плануєте написати продовження?

— Я маю готову нову біографію Франка. Вона існує у першому варіанті. Окрім розповіді про саме життя, додаю окрему велику частину про “життя після смерти”, усі головні політичні суперечки про Франка від 1916 року до нашого часу. Я ніколи не даю до друку перший варіант. Через війну не маю багато часу доопрацювати готовий текст, але спробую зробити це до кінця року. Якщо мені вдасться, то книжка побачить світ наступного року. Але поживемо — побачимо.