Українці в обороні Варшави: неочікувана роль у повстанні

Цими днями відзначають чергові роковини Варшавського повстання, яке тривало 63 дні з 1 серпня до 2 жовтня 1944 року, — відчайдушної спроби польської Армії Крайової взяти під контроль Варшаву в умовах наближення до неї Червоної армії.

Одним із традиційних польських наративів про ці події є згадка про активну участь українців у придушенні повстання. Ґрунтуються вони на твердженнях воєнного часу. Зокрема, в звітах Армії Крайової згадується про українські формування у лавах німецьких збройних сил у Варшаві. Ці українці нібито “відзначилися” масовими вбивствами, зґвалтуваннями і мародерством. Найчастіше в цьому контексті згадують про 14-ту українську добровольчу дивізію військ СС “Галичина”. Однак якою ж насправді була участь українців у цих подіях?

Заколот Армії Крайової у Варшаві захопив німців зненацька. Для придушення повстання німецьке командування стягнуло чималу кількість військових підрозділів, звівши їх у корпусну групу “Фон дем Бах” обергруппенфюрера СС Еріха фон дем Баха. Переважно це були окремі тилові та охоронні частини, хоча серед них траплялися й бойові підрозділи. Як-от саперні штурмові батальйони, спеціально призначені для прориву укріплених позицій. Всі ці підрозділи діяли у складі зведених імпровізованих бойових груп, а не постійних з’єднань.

Низка задіяних німцями підрозділів складалися зі східних добровольців із радянських територій. Найпомітнішим із них була Російська визвольна народна армія (більш відома за російською абревіатурою РОНА) під командуванням ваффен-бригадефюрера Бронислава Камінського. Цікаво, що по батькові Камінський був поляк, але по матері — німець. Тому вважати його росіянином не можна.

Майор Іван Фролов та офіцери бригади РОНА. Варшава, серпень 1944 року

Для боїв у Варшаві з особового складу РОНА утворили бойову групу з двох батальйонів, загальною чисельністю близько 1700 вояків. На папері цей підрозділ вважався часткою 29-ї добровольчої дивізії військ СС (російська №1), в яку 1 серпня 1944 року перейменували РОНА. В боях з повстанцями вони зазнали чималих втрат — до 30% особового складу і “відзначилися” чисельними воєнними злочинами. Які, щоправда, не виходили за “межі” тих злочинів, що коїли сусідні з ними німецькі підрозділи.

Найімовірніше, серед вояків РОНА було декілька етнічних українців, враховуючи, що більшість її солдатів були вихідцями з прикордонних Орловської, Курської та Брянської областей. Проте точно відомо, що ці вояки не позиціонували себе українцями і не носили жодної української символіки.

Також у боях у Варшаві німці задіяли інші “східні підрозділи”. Зокрема, чисельні козацькі частини — 209-й козацький поліцейський батальйон, 5-й козацький полк полковника Бондаренка та інші. В їхньому складі теж перебували етнічні українці, проте найімовірніше вони не вважали себе українцями, а підкреслювали своє “козацьке походження”.

Групенфюрер СС Гайнц Райнефарт та вояки 3-го козацького полку Якова Бондаренка. Варшава, серпень 1944 року

Поширені польські твердження про участь дивізії військ СС “Галичина” у варшавських подіях не підтверджуються жодним історичним документом. Повний перелік німецьких підрозділів, задіяних для придушення заколоту наводиться у звітах німецької 9-ї армії. Дивізія “Галичина” у цьому списку не фігурує. У бойовому шляху української дивізії Варшава теж відсутня — на момент повстання бійці відновлювалися після боїв на Львівщині в липні 1944 року. А восени дивізію перекинули у Словаччину для боротьби з місцевими партизанами.

Тобто в Варшаву українців із СС “Галичини” не скеровували. За виключенням одного випадку. Маловідомим є епізод залучення українських курсантів елітної юнкерської школи СС у Брауншвейзі, яка на цей момент дислокувалася у Познані. На початку серпня 1944 року в канцелярію школи з Берліну прийшов спеціальний наказ відправити у розпорядження командуючого німецькими силами у Варшаві 10 українських юнкерів, які знали польську мову. Вони мали стати перекладачами у добровольчих частинах, укомплектованих східними добровольцями.

Для цього відібрали 10 юнкерів, найімовірніше на добровільній основі. Серед тих, хто зголосився був Михайло Климюк, родом із Варшави, де мешкала його родина, про яку він нічого не чув після початку повстання. Проте після прибуття виявилося, що їхні послуги непотрібні. Можливо це пов’язане з хаосом, який тоді панував у німецьких частинах, в якому українці просто “загубилися”. Більшість часу юнкери просто сиділи в штабі без діла.

Повстанська барикада з польським національним прапором на одній із вулиць Варшави, 1944 рі

Коли в Познань прибув офіцер дивізії військ СС “Галичина” ваффен-оберштурмфюрер Богдан Підгайний і почув про цю ситуацію, то відразу зв’язався зі штабом дивізії, щоб юнкерів повернули назад. Після втручання штабу дивізії дев’ятеро українців повернулися до Познані. Десятий — Михайло Климюк, загинув на вулицях Варшави, намагаючись дістатися до своїх батьків. На цьому “участь” українських есесівців у варшавських подіях закінчилася.

Окремо слід згадати українських вояків з 5-ї танкової дивізії СС “Вікінг”. В цю елітну дивізію у вересні 1944 року були включені 1000 українців, які до того були мобілізовані у дивізію “Галичина”. У вересні 1944 року дивізія СС “Вікінг” оперувала в районі Варшави, проте в саме місто бійців не вводили, за виключенням окремих незначних підрозділів.

Наприкінці вересня підрозділи “Вікінга” були задіяні в ліквідації так званої “Кампіноської республіки” — контрольованого польськими партизанами району в Кампіноській пущі, на південний захід від Варшави. Після початку Варшавського повстання місцеві партизани активізувалися, і німці здійснили спеціальну військову операцію для їх придушення, що й було успішно виконано. Формально події у Кампіноській пущі можна віднести до загального “Варшавського повстання”, утім це не коректно, бо це була окрема операція, яка здійснювалася поза межами міста.

Єдиним дійсно українським підрозділом в німецькому угрупуванні, який чітко згадується в німецьких документах — мельниківський Український легіон самооборони (УЛС), який на той момент іменувався 31-й охоронний батальйон СД. Німці дійсно планували задіяти цей підрозділ у Варшаві, проте повноцінно це зробити їм не вдалося.

У липні 1944 року УЛС відступив на територію Польщі. Серед вояків панувала невизначеність щодо подальших перспектив. Воювати проти польських партизанів командування Легіону не мали наміру. Натомість розглядали можливість повернення в Україну задля розбудови повстанського руху. Було відмічено декілька випадків дезертирства. Німці у цей час серйозно непокоїлися, щоб УЛС не перейшов на бік Армії Крайової, тому вжили відповідних заходів. Вони заарештували начальника штабу УЛС Михайла Солтиса, якого пізніше стратили, та роззброїли частку особового складу.

Панорама зруйнованого Старого міста та Середмістя Варшави у січні 1945 року

Інших, близько 200 вояків, об’єднали у загін підпорядкований генерал-хорунжому армії УНР Петру Дяченку. Як писав ветеран УЛС Михайло Каркоць, Дяченко “ненавидів поляків ще з визвольних змагань 1917-20 років”, і «був готовий повести Легіон на Варшаву, щоб “на її воротах шаблі пощербити”».

У вересні 1944 року загін Дяченка перекинули під Варшаву. Чи брали ці українці участь в боях у самому місті невідомо, принаймні документами чи достовірними свідченнями це не підтверджується. Проте точно відомо, що бійці Дяченка брали участь у згадуваній ліквідації “Кампіноської республіки”. В цих боях загинуло три українські вояки на прізвища Довбня, Ворон і Чумак.

Попри відсутність об’єктивних документальних підтверджень, переконання в тому, що українці є одними з головних “катів Варшави” міцно вкорінилося у польській свідомості. Перш за все в цьому винна польська пропаганда — воєнна, емігрантська і комуністична. Польські документи і газети часів повстання були наповнені антиукраїнськими гаслами, з твердженнями на кшталт про появу у Варшаві “української дивізії СС” чи навіть “української бронетехніки” та про “українських саботажників”, які шпигують для німців чи всіляко шкодять повстанцям.

Достовірними джерелами всі ці інсинуації не підтверджуються. Проте вони прямо вплинули на долю близько 5000 цивільних українців, які мешкали тоді у Варшаві. Після спалаху бойових дій вони опинилися між двох вогнів. Поляки дивилися на них як на ворогів. Згідно даних німецької розвідки, ті українці, які не викликали довіри, були страчені жандармерією АК. Інших скеровували на примусові роботи, на кшталт спорудження барикад. Над деяким українцями поляки знущалися. Зокрема, побили директора Варшавської публічної бібліотеки українського історика Лева Биковського. Також декілька сотень українців загинули внаслідок бойових дій чи були вбиті німцями, здебільшого за підозрою у співпраці з повстанцями.

Нині ці псевдонаукові твердження продовжують активно озвучувати польські радикальні політики та публіцисти, зацікавлені в роздмухуванні антиукраїнської істерії. І це попри наявність в Польщі правдивих і об’єктивних наукових досліджень, які пропагандисти свідомо ігнорують.