Василь Шовковий: спогади про волю за колючим дротом

Радянська влада, вибудовуючи свою тоталітарну машину, прагнула тотального контролю. Але іноді система давала збій. Одним із тих, хто спричиняв цей збій, був Василь Шовковий. Засуджений за “антирадянську агітацію і пропаганду”, він не припиняв чинити спротив навіть за колючим дротом.

Розмову з політв’язнем улітку 2014 року записав Юрій Вовкогон. В інтерв’ю Василь Шовковий згадує, як мікрошрифтом переписував “Хроніку зони №35”, листи й тексти українських в’язнів сумління. Ці послання потайки виносили на волю, а згодом вони звучали в ефірі радіо “Свобода”, доводячи до сказу кадебістів.

Василь-Іван Шовковий народився 7 липня 1950 року в селі Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області. Походив із родини, пов’язаної з національно-визвольним рухом: тітка Василя, Параска Шовкова, була зв’язковою УПА. Після 9 класів школи здобув професію столяра-краснодеревника в Чернівецькому профтехучилищі. Згодом там же отримав середню освіту та вступив до індустріального технікуму. Відслуживши два роки у війську, повернувся додому.

31 січня 1972 року в батьківській хаті Василя Шовкового створили підпільну організацію “Спілка Української молоді Галичини” (СУМГ). До її складу увійшли Дмитро Гриньків, Роман Чупрей, Дмитро Демидів, Василь Михайлюк, Федір Микитюк, Микола Мотрюк та сам Василь Шовковий. Юнаки склали присягу на вірність Україні, а керівником організації обрали Дмитра Гриньківа. Шовковий очолив службу безпеки. Учасники СУМГ вивчали літературу з історії національно-визвольних змагань, записували спогади про ОУН, про героїв-краян та повстанські пісні. Проте вже в березні 1973 року КДБ викрило організацію, а її активних учасників заарештували. Василя Шовкового засудили до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання відбував у пермському політичному таборі ВС-389/35. Два роки вів табірну хроніку. У грудні 1976 року інтерв’ю Василя Шовкового, яке провів інший політв’язень Ігор Калинець, було оприлюднено в американській українській пресі та на радіо “Свобода”.

Після звільнення в 1978 році та повернення додому Василь Шовковий продовжив політичну діяльність. Долучився до створення Української Гельсінкської Спілки (УГС), Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, Народного Руху України (НРУ), Української Республіканської партії (УРП). У 1979 році переховував у себе поета Тараса Мельничука, якого викрали з психіатричної лікарні. З Мельничуком познайомився ще на Уралі. Разом із дружиною Анною Харук виховав двох доньок — Оксану і Наталку. Василь Шовковий помер 9 лютого 2020 року.

— За якою статтею вас судили?

— За статтями № 62–64 — “антирадянська агітація і пропаганда”. Додатково додали зберігання та виготовлення зброї і нібито крадіжку магнітофона. Насправді один хлопець дав мені його на ремонт, але КДБ його залякав, і він почав стверджувати, що то я його вкрав. Я тоді подумав: “статтею менше, статтею більше”. Так і вийшло — п’ять років. Хоча спочатку “світило” значно більше — від 7 до 15 років.

— Як вам закарбувалися перші дні перебування на зоні?

— Це був грудень 1973 року. Мене привезли до Пермі. Через кілька діб нас разом із Дмитром Демидовим переправили на 35-ту зону у Чусовський район, в установу під номером ВС-389/35. Вже після перших днів перебування у закритому просторі почалися спроби тиску з боку адміністрації та строгі перевірки. КДБ і оперативники заводили розмови, перевіряли реакції, обіцяли скорочення термінів за співпрацю. Усе це подавалося як “діалог”, але фактично було системою вербування.

Поруч були й інші політичні в’язні, серед них — Микола Мармус, учасник росохацької групи, засуджений за організацію акції з вивішування синьо-жовтих прапорів і розповсюдження антирадянських листівок у Чорткові 22 січня 1973 року.

Згодом ми опинилися на зоні. Там нас привітно зустрів Микола Горбаль. За свою проукраїнську позицію він провів у таборах понад 16 років. Попри гостинність (заварив чай, прийняв як у рідній хаті), одразу розпочалися негласні випробування — чи можна довіряти новим людям.

Наступного дня нам показали робочі місця. Я знав, як працює токарний верстат, тому, побачивши його, зголосився працювати токарем.

— Хто перебував разом з вами в таборі і як усе було влаштовано?

— У 1973 році на зоні одночасно опинилося багато людей із різних поколінь і життєвим досвідом. Було кілька молодих груп із Львівщини: перша — Зоряна Попадюка, а друга — Яромира Микитки. Романа Клепача тримали окремо, бо він був неповнолітнім.

Поруч були і “двадцятип’ятирічники” — колишні вояки УПА. Також старше покоління дисидентів: Іван Світличний, Микола Горбаль, Ігор Калинець. Окрім цього, існувала ще лук’яненківська група, зокрема, Роман Гурний, якого засудили ще на початку 1960-х. Це були найвитриваліші люди, які стійко тримали свою позицію. Там я зустрів Володимира Буковського. Кажу: “Та я за тебе чув рік тому, парєнь!”. Таким чином зав’язалася невимушена розмова.

10 грудня, у День прав людини ООН, до нас прийшли Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, і сказали: “Треба писати заяви”. Новоприбулі не розуміли порядків, але нам пояснили, що це потрібно робити одразу, щоб “вжитися”.

На зоні перебувало понад 250 людей. Це була дуже строкаста спільнота: українські й балтійські партизани, різні поліцаї, власовці, кавказькі народи, поодинокі випадкові в’язні. Був навіть один курд. Формально це був один табір: великий барак, котельня, їдальня і клуб. На кухні працювали латиші — “правильні хлопці”, які не обкрадали в’язнів і не доносили на них.

— Якими були люди, середовище і внутрішня структура?

— У таборі співіснували різні групи, але жорсткої ізоляції між ними не було. Українці переважно трималися разом, хоча їхній рівень у русі спротиву був не однаковим. Авторитети існували, але неформально: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Євген Пришляк, Василь Пірус. Це були люди, чия позиція визначала загальну атмосферу, без жодної “ієрархії”.

Чисельною і неоднорідною була “єврейська група” — близько двадцяти осіб. Серед них був Семен Глузман, якого ми кликали Славко — психіатр, який виступив на захист Павла Григоренка і передав матеріали Андрію Сахарову.

Окремо трималася група “викрадачів літаків”. Вони намагалися емігрувати до Ізраїлю і були засуджені за спробу захоплення літака. Серед них були військові, міліціонери, технічна інтелігенція. Москвичі та “всеросійські” дисиденти трималися більш відокремлено. Ігор Огурцов фактично діяв сам. Були і представники демократичного руху, частина яких згодом емігрувала.

Балтійці зазвичай трималися згуртовано — у них була сильна внутрішня дисципліна. Попри це вони долучалися до спільних акцій: голодувань, протестів, взаємної підтримки. Конфлікти траплялися, але не спричиняли розвал спільноти — усе вирішувалося всередині.

Василь Шовковий із членами “Спілки Української молоді Галичини” Дмитром Гриньковим і Дмитро Демидівим

— Як ви стали писарем і що це означало?

— Я був писарем у 1975–1978 роках за сприяння Миколи Горбаля. Мені давали тексти, які я мав переписувати на маленьких відрізках тонкого конденсаторного паперу — максимально дрібним шрифтом, так, щоб почерк не можна було впізнати. На волі я писав дипломні роботи креслярським шрифтом, тож рука вже була “набита”.

Зазвичай хроніки готували Ігор Калинець або Микола Горбаль, а я лише їх переписував. Після цього мої тексти йшли на волю, а оригінали — залишалися на зоні. Архівом опікувався Василь Маложинський — тихий працівник промзони, який зберігав матеріали в схованках, зашитих у брезент. Усе мало свою нумерацію, щоб у разі втрати окремих частин — відтворити їхню хронологію.

Запаковані у складні багатошарові “ампули” з поліетилену, воску й паперу, матеріали передавали назовні. На волю хроніки передавали на побаченнях або через звільнених. Я віддавав тексти матері під час поцілунку на побаченні, а далі вони йшли через ланцюжок людей аж до Києва чи Москви. А від незнайомих мені людей — потрапляли в самвидав і на радіо “Свобода”, де виходили як “Хроніки зони №35”.

Я вів ці хроніки фактично щодня у 1977 році. Фіксував події, переведення, акції протесту, голодування, заяви. Було троє-четверо писарів, які свідомо не цікавилися один одним, аби не створювати зайвих ризиків. Папір ховали навіть у кінобудці або в лампах проєктора. Згодом мені дали тонку ручку “Паркер”, завдяки якій міг писати ще дрібніше. Написане скручували в маленькі рулони, які можна було приховати або в разі небезпеки — знищити.

Наглядачі поступово допетрали, що для створення хронік використовували конденсаторний папір. І почали його замінювати матеріалом із технічними маркерами. Таким чином його можна було впізнати при перевірках. Але старі запаси ще довго рятували ситуацію.

Під час обшуків були втрати. Одного дня знайшли частину записів у бібліотеці, зокрема тексти Світличного та Глузмана. Проте саму систему передачі повністю зламати не вдалося. Навіть у дрібницях це була технологія спротиву — від мікроскопічного письма до складної мережі передачі інформації, яка давала змогу хронікам виходити за межі табору.

— Чи намагалися вас розсекретити?

— Попри обшуки і перевірки, мене не змогли ідентифікувати як писаря. Після підписання Гельсінкського заключного акту у серпні 1975 року радянська влада, попри взяті на себе зобов’язання щодо дотримання прав людини, розпочала нову хвилю репресій та обшуків. Намагаючись розгромити дисидентський рух, спецслужби проводили масові “зачистки” незгодних, самвидаву та національно свідомої інтелігенції по всьому соцтабору.

Тому у 1975 році під час масштабного шмону знайшли частину матеріалів, але встановити автора так і не вдалося. Адже “технологія” створювалася кількома людьми: почерки змішувалися, тексти дублювалися різними стилями. Це й зробило її стійкою та невразливою — неможливо було довести авторство.

— Не всім політв’язням вдалося вийти живими із репресивної більшовицької машини. У таборах померли Валерій Марченко, Василь Стус. Чи перетиналися ви з ними особисто?

— Валєрка Марченко — здібний журналіст. Він помер у таборі 1984-го року. Закінчив Київський факультет журналістики. Десь із третього курсу його перевели як перспективного в Баку, оскільки він досконало володів азербайджанською мовою. Там продовжував писати гострі викривальні тексти, якими необережно поділився зі знайомими, а ті віднесли ці матеріали у КГБ. За це радянська влада відправила його у табори. Цей талановитий чолов’яга дуже допоміг нам у творенні хронік. Із Василем Стусом не був знайомий. Він сидів у Мордовії. До того ж, звільнився швидше, ніж я.

Василь Шовковий разом із учасниками ланцюга єднання на честь Акту злуки

— Чи не думали ви про втечу?

— Не було ані сенсу. У Радянському Союзі не було особливої різниці між волею і зоною.

— Де ви черпали сили, щоб не зламатися?

— Одним із найбільших підґрунття були книжки. Бібліотека на зоні була, як не дивно, дуже добра. Там траплялися видання, яких не можна було знайти навіть у багатьох цивільних бібліотеках. Передплачували та читали український журнал “Всесвіт”, яким цікавилися і балтійці, і москалі. Саме там, наприклад, уперше вийшов український переклад “Хрещеного батька”, тоді як російського ще не існувало. Була й “Іностранная література”. Багато книжок передавали родичі, щось залишали ті, хто звільнявся, тому читати було що. Окрім художньої літератури, були релігійні та філософські книги. Зокрема, читали “Бгаґавад-Ґіту”, видану в Ашгабаті. Дехто серйозно захоплювався східною філософією, йогою, духовними практиками.

У таборі передавали не лише книжки, а й речі — від одного покоління в’язнів до іншого. Пам’ятаю, естонець Вальтман, якого перевели в іншу установу, залишив мені свою валізу. Він сказав: “Вишлеш мені двісті рублів, а в стінці валізи знайдеш подарунок”. Усередині були державні облігації. Нам вдалося виміняти їх на індійський чай. Тоді в таборі це була справжня валюта. Згодом усім товариством зібрали гроші й вислали Вальтману більшу суму, ніж він просив. Потім він ще довго писав нам листи-подяки.