Традиційний одяг може розповісти про життя людей не менше, ніж їхні звичаї та побут. За одягом можна зрозуміти соціальний статус, родинний стан та події в житті людини. Вбрання жителів Бойківщини мало свою символіку, особливості переробки матеріалів та десятки назв.
Особливості традиційного одягу бойків зафіксував Володимир Кобільник — український археолог та етнограф, який досліджував Бойківщину. У своїх працях він описав їхні традиції та побут, які у 1930-х роках опублікував у краєзнавчому часописі “Літопис Бойківщини”. Публікуємо уривок із детальним описом традиційного строю жителів села Жукотин (Самбірський район Львівської області), що охоплює повсякденне, весільне та поховальне вбрання. Оригінальний правопис збережено. Публікацію розшукала журналістка Олександра Кусько.
Сорочки. Старі, зужиті сорочки називають “рянда”. Крій чоловічих та жіночих сорочок переважно однаковий, лише чоловічі сорочки довгі, сягають до колін, жіночі — короткі, сягають дещо нижче стегон. Роблять із власного полотна, тонкого. Під час шиття, сорочка ще без рукавів і обшивки, називається “стан”. Задня частина стану — це “плечі”, передня частина з розпором спереду — це “пазуха”, частина сорочки нижче пазухи — це “поділок”. Комір сорочки зовуть “обшивка”, закінчення рукавів — “міхалки”.
На чоловічих сорочках вишивок мало. Вишивають чорною ниткою або чорною вовняною ниткою. Це лише “перешивання” на обшивці та “вставках” рукавів, а також “перешивання” міхалок. Пазуха й поділ сорочки мають рубець.
Жіночі сорочки мають вишивки на обшивці, такі ж, як і у чоловіків, тобто перешивання, також чорною ниткою. Окрім цього, на шию вбирають “пацьорки” й ними закривають обшивку. Гарніші вишивки на раменах, давніше вишивані головно чорними нитками, тепер і кольоровими. Переважає краска червона й темно-синя. Мотиви досить примітивні: ламана лінія, мотив зірки тощо. Загалом це мотиви геометричні, — квіткових і звіриних не шиють. Справді, більше комбіновані геометричні мотиви називають “великі ружі” або “дрібні ружі”, однак це навіть не нагадує квіткових мотивів. Міхалки вишивають у більш прості візерунки. Збирання на міхалках називають “бришки”. Це дрібненькі збірки, які зшивають так разом, що цілість дає візерунок. Обшивка, тобто комір, досить малий, викладний. На передній частині обшивки є дві дірки на “шпінку” (спинку). Пазуха не має дірок на спинки, ані ґудзиків. Взимку вдягають 2-3 сорочки одночасно.
Портки — штани роблять з тонкого полотна, з товстого або з чиноватого полотна. Розпір є по правій стороні. У поясі стягують їх шнурком, закінченим ключкою на одному кінці, а на іншому — вузлами, які заходять у ключку. Ґудзів є кілька, і ними можна регулювати ширину штанів. Цей шнурок називають “гачник”. Зад штанів звуть “гозичник”, отвір на переді — це “розпірка”, штанини зовуть “портки”. Портки досить вузькі й сягають до кісток. Кишень немає. Долією штани мають рубаний звичайним рубцем. Від внутрішньої сторони зшивані й протяті. Так само й ззаду. Портки шиють вручну ниткою. Взимку вдягають 2-3 пари порток або “холошні”.
Тепер холошнів майже не носять; це рідкісне явище. Холошні роблять з білого або чорного сукна, власної роботи. Так само шили їх як портки, вони були ширші, застібалися на ґудзик, мали випуск на закладання ременя в поясі та кишені.
Давніше вживали широких “ременів” — на 10-20 см, тепер вживають ремені вузькі, із залізною або бронзовою пряжкою. Перед війною вживали пряжки закарпатського походження — тепер купують ремені в Турці. На верх штанів вдягають сорочки, які в поясі припасують ременем.
Перед війною, якщо господар збирався в дорогу, хоч би до сусіднього села, все брав із собою торбу. Були це шкіряні торби, які купували на Закарпатті — часто з гарними тисненими прикрасами. Після війни, тому що кордон замкнений, торби не купують і вони виходять щораз більше з ужитку. Старі господарі, що мають ще передвоєнні торби, беруть їх із собою, молодь вже цей звичай цілком покинула. Жінки носять “спідниці”. Спідниця в долині широка, зверху зібрана в зморшки, сягає до половини подолу. Має розпір спереду, на який накладають запаску. Передня, горішня частина, має грубе полотно, зване “фальш”; його закриває запаска. На долі має спідниця звичайний рубець, зверху є обшивка, яка тримає “збиранки”. Обшивка є з грубого полотна. Спідниці роблять з “мальованки” або з “обиванки”. Спідниці з білого полотна — а такі є в Жукотині, тільки весільні — називають “фартух”.
Каптан — це різновид накидки, літнє пальто з тонкого або чиноватого полотна. Ззаду сягає нижче колін, спереду 6-кратно витягнутий. Ззаду має від пояса збірки. Рукави сягають до ліктя або долоні. Обшивка є звичайна стояча. Каптан шиють чорними нитками. Носять тоді, коли на дворі холодно.
Кацабая — це різновид блузи, з тонкого полотна, що сягає по пояс, з рукавами. Спереду застібається на ґудзики, або її опоясують крайкою. Носять у холодну пору року.
Лейбича — коротка жилетка, роблять з домашнього сукна. Сягає до пояса, рукавів не має. Застібається спереду. Лейбича є довкола обшита білим шнурком. Під шнурок підкладають пасок з червоного, купованого сукна. Спереду приходить 4-5 складених подвійно шнурків, які з однієї сторони творять ключку, з другої — вузол, на який застібається. Застібають також на гачки. В долині, по обох боках є по одній кишені, які обшивають білим шнурком.
“Короткий лейбик” з рукавами роблять зі сукна домашньої роботи. Сягає дещо нижче пояса. Є обшитий білим шнурком, без підкладки червоного сукна, спереду з ключками та вузлами до застібання. По боках дві кишені. Комір є відкладний, обшитий шнурком. Вживають переважно при праці.
“Довгий лейбик” з сукна домашньої роботи. Сягає нижче колін, скроєний до стану, з рукавами. Є обшитий білим шнурком з підкладкою. Застібки зі шнурків, складених удвоє, з підкладкою. Комір є відкладний з обшивкою. Це святковий одяг.
“Жіночий лейбик розпірний” роблять із сукна домової роботи, без рукавів. Сягає вище колін. Ззаду від пояса по обох боках в долину є розріз. Розрізи звуться “прайники”. Лейбик має дві кишені. Коміра не має. Скрізь обшитий білим шнурком з підкладкою червоного сукна. Спереду застібається, як усі лейбики, на ключку та вузли. Взимку носять кожухи.
Киптар або надушник — це кожуша у вигляді жилетки, без рукавів. Довкола обшитий з тієї самої шкіри. Деякі з них є вишивані спереду, переважно поміж кульками. Застібається на “кульки” зі шнурка. Часом є кульки прикрашені кольоровими нитками. Бувають з однією, теж з двома кишенями, або цілком без них.
Кожухи роблять кушнірі. До села приходять кушнірі зі Старого Самбора або з Хирова. Господар кличе кушніра до себе і дає йому невиправлені шкіри. Кушнірі приходять до села восени, беруть від господарів замовлення і одразу мочать шкіри одну добу в цебрі. Після вимочування виймають з цебра, розтягають на столі, роблять розчин тіста з житнього та вівсяного борошна на квасі з капусти. Цим тістом мажуть тонким шаром зі сторони “лику” шкіри. Опісля складають шкіру кінцями до середини, вовною назовні. Так складені шкіри вкладають до цебра, одне коло одного, та заливають квасом капусти. Через тиждень виймають шкіри та розвішують на жердках, щоби висохли. Так сушать шкіри через кілька тижнів, а на той час майстер відходить до іншого села за роботою. Через кілька тижнів вертав і з помічником викінчує роботу.
Висушені шкіри змочує водою, головно тісто й лико, а шкіру “ключує”, тобто до ґраґара прив’язує шнур, а до нього прикріплює кінець шкіри. До “ключування” мав прилад, що зветься “ключ”. Це палиця, якої ручка загнута так, що творить колесо й служить для тримання рукою. На другому кінці має стремена, закінчення, для тримання ногою. Збоку від ручки йде оправлене в дерево “залізо”, рід ножа. Кушнір закладає в стремена ногою, бере в праву руку ручку, а лівою притримує шкіру. Рухами руки й ноги вгору й долину зішкрібає залізком лико. У цей спосіб “вигматує” лико так, що від шкіри воно відстає. По виключуванні закладає шкіру на рами й “шкафує”, тобто здирає лико “шкафою”. Це різновид ножа з ручкою та вістрям. Потім шкіру змащує крейдою, знову шкафує так довго, поки зі шкіри не очистить лика. Тоді вона м’яка й біла. Шкіру фарбують деколи на ясно-жовту фарбу. Той самий кушнір, що виправляє шкіри, шиє кожухи. За цілу роботу з шиттям платили давніше 6-8, а за фарбовані й вишивані навіть до 20 зол.
“Коротке кожуша з рукавами”, або “кожуша з рукавами”. Сягає цей кожух до колін. Ззаду є рівний, спереду застібається на кульки. Є облямований шкірою за маленьким стоячим комірцем. Рукави сягають до надп’ятка. Кишень не мав. На кожуша з рукавами потрібно 4 шкіри.
“Чоловічий кожух”. На чоловічий кожух треба сім великих шкур. Від пояса кожух є широкий, фалдований (зібраний у складки) і сягав нижче колін. Спереду застібається на кульки. Має дві кишені, але без підшиття, є тільки пришита шкіра для вкладання рук. Комір є великий, вовною наверх. На задній частині між фалдами і на передній частині між ключками є вишивані “рожі” червоною й синьою ниткою. Оббитий є долиною шкірою без вовни, а спереду лямівкою з вовною. На руках є манжети, обернені вовною назовні.
“Жіночий кожух” такий самий, як для чоловіків, тільки має більше вишивок. Старі, подерті кожухи покривають товщиною. Як захист від холоду і дощу носять у Жукотині плахти. Плахти роблять з усіх родів полотна, найкращі — з прядива. Пастухи носять плахти, складені вдвоє, застебнуті на грудях цвяхом, гостро затятим патиком, або шпилькою.
Прикраса шиї. Спереду має сорочка в комірці дві дірки, зв. “ключки на шпінку”. Найбільш вживана в Жукотині застібка — це дзеркальце різної величини, від 1-4 см у діаметрі. Роблять її також з мідних або нікелевих австрійських монет.
“Пацьорки” — традиційна українська жіноча прикраса на шию у вигляді намиста з кольорового «дутого» (тонкого) скла носять жінки. Давніше вживали дармовисів зі скла. Сьогодні купують “світлячки”, скляні намистини, які самі “нижуть”.
“Широкі пацьорки” або “драбинки” роблять дівчата з дрібних намистин, які купують у Турці.
Взуття. Ноги обвивають “онучею”, на неї взувають ходак. Онучі роблять зі старого шмаття, щоби онуча була м’якою. “Ходаки” роблять зі шкіри, яку купують у крамницях. Шиють ходаки в селі. Куплену шкіру мочать у воді, щоби була м’якою. Потім обтинають краєм вузький пасок, яким ходак зшивають. Спереду шкіри роблять всередині 3 дірки, а по обох боках по 6 дірок, які зшивають витягнутим паском. Роблять складки, стягують і так твориться “писок” ходака.
Також ззаду витинають вузький пасок. Творяться зморшки й так постає „п’ята”. Щоби ходакові надати форму, випихають його соломою доти, доки шкіра не висохне. У сухому вже ходаку вибивають “остроки”, тобто дірки на ремінь, з внутрішньої сторони чотири, з зовнішньої — три. Жінки зв’язують “волоками”, зробленими з вовни, чоловіки — шкіряними волоками. Обвивають ними онучу. Сам ходак прив’язують до ноги “сетріжницями”, які передівають через остроки.
Накриття голови. Вліті носять чоловіки солом’яні капелюхи, звані “крисані”. Роблять їх з житньої соломи. Якщо жито починає дозрівати, солома ще м’яка й податлива, тоді “щипають стебла”, тобто вибирають руками гарні стебла й відтинають вище першого вузла. Солома нижче першого вузла не надається до виробу капелюхів. Вдома обтинають колосся, а самі стебла залишають. З такої соломи або одразу плетуть, або взимку, коли більше вільного часу. До зими солома висихає й стає крихкою; щоби солому зм’якшити, пропускають через кожне стебло слину.
Плетуть крисані „на 7 стебел”. Беруть сім стебел соломи й зв’язують на кінці. Опісля розділяють стебла, на праву сторону приходить чотири, на ліву — три стебла. Крайнє праве стебло перекладають попід слідуюче й переносять на ліву сторону. Тепер по лівій стороні “будують” чотири, а по правій — три стебла. Так роблять по порядку плетінку. На одну крисаню треба такої плетінки 6-7 сягів (один сяг = довжина розведених рамен). Готову плетінку зшивають голкою, “сирою” ниткою й надають крисані відповідної форми. На крисаню нашивають чорну стрічку, а хлопці додають зверху й знизу стрічки червону “кривульку”, тобто зубчасту стрічку.
Вліті в дощову пору носять фільцові капелюхи, які купують у місті. Взимку носять “кучми” або “баранячі шапки”, які роблять у селі кушнірі. Після війни щораз більше носять кепки — цілком невідповідні до жукотинського вбрання!
Жінки в Жукотині носять на голові “чепці”. На голову приходить “кічка”, то є грубий, з полотна зроблений обруч, який кладуть на перед голови, та подушечка, яка є на задній частині голови. Обруч вплітають у волосся, кічка сильно тримається й підпирає чепець. На кічку кладуть чепець. “Головку” чепця роблять із зеленої сітки, яку купують у місті, боки — з червоного сукна.
Ззаду стягується шнурком, кінці якого зв’язують довкола боків чепця. На чепець кладуть хустку. Дівчата не носять чепців, лише хустки. Спеціальної фарби, матеріалу, ані величини хусток у Жукотині немає; — купують їх у місті.
Весільний одяг. Жіночий весільний одяг, на час весільного обряду, дещо змінюють. У Жукотині весілля починається одного дня пополудні, а кінчається на другий день увечері. Молода має першого дня наступний одяг. Сорочку, як звичайно, лише вишивки дещо гарніші, далі обиванку та запаску, розпірний лейбик або лейбича. Сорочка на шиї застібнута спинкою, та пацьорки. На голові вінець з барвінку, в який вплітають різнокольорові стрічки. Під вінцем є пояс з білого машинного полотна, широкий на 6-7 см. Полотно складають у троє. Воно прикриває чоло, приходить на зад голови, а кінці його звисають на плечі. До полотняного пояса пришита в кількох місцях червона стрічка. Її кінці звисають разом з кінцями полотна на плечах. У руці має молода червону хустку з квітковим візерунком. На ногах ходаки або черевики. Так само, як молода, одягнена й дружка, а їх за одягом не можна розпізнати.
На другий день рано молода перебирається до шлюбу. Одягає найкращу сорочку й “білий фартух” (спідницю з білого полотна). Сорочка “затягнута” під бородою прядивом. На це приходить біла запаска. Потім одягає “шлюбний жупан”, зроблений зі синього сукна, як і лейбик з рукавами. Манжети й цілий шлюбний жупан обшитий білим футерком. На шиї є пояс з білого машинного полотна, обидва кінці якого звисають спереду нижче пояса. Ці кінці перев’язані в поясі крайкою або білим рушником. Ліву руку молодої обв’язують рушником, за який веде її молодий до шлюбу. Волосся розпущене й звисає спереду. На голові так само пояс з білого полотна, як попереднього дня, тільки вінець зроблений з вівса, барвінку й часнику. В такому строї йде молода до шлюбу.
Увечері змінює молода знову одяг. Сорочка й запаска є ті самі, тільки вдягає ще обиванку. Знімає всі прикраси голови, накладає кічку та чепець, та зав’язує хустку. Дружка є протягом усього часу на весіллі в однаковому одязі, щойно після “очіпчення” молодої знімає прикраси голови, а одягає хустку.
Одяг молодого. Першого дня одягав сорочку, яку застібає спереду спинкою, далі штани, короткий лейбик і довгий лейбик з рукавами. З-за пояса, або з кишені лейбика звисає кольорова, зазвичай червона, хустка. У руці — весільна палиця. На голові — крисаня, а взимку — кучма. До правого боку крисані причеплена в’язка барвінку. Так само одягнений дружба. Другого дня молодий змінює сорочку й штани, а одягає ті, які зробила йому молода. Сорочку застібає спереду прядивом. Лейбича та лейбик ті самі, так само хустка та палиця, тільки на капелюсі чи кучмі має вінець з барвінку, вівса та часнику. На лівій руці має прив’язаний рушник. Дружба має протягом усього часу весілля той самий одяг, який мав першого дня молодий.
Мерців убирають у спеціальний одяг. Чоловіків вбирають у довгу сорочку, з найкращого полотна, вишивану чорною вовняною ниткою. Сорочка під шиєю та рукави застібнуті чорною пряжкою. Потім одягають штани та на голову дають кучму, хоч би й було літо. На ноги дають “капці” з полотна.
Жінки. На голові кічка, чепець та біла хустка; друга така сама під бородою. Сорочка вишивана чорною вовною. Далі одягають обиванку, запаску, обшиту чорною крайкою, — а на ноги дають капці.
Хлопці. Сорочка в них є з найкращого полотна, з чорними вишивками. Штани, ремінь з “калиткою” (різновид торбинки на кресало, гроші), на ногах черевики або чоботи, на голові — крисаня. За пояс закладають червону хустку, яку має молодий. До руки вкладають весільну палицю, на малий палець — перстень, зроблений з воску.
Дівчата одягають “карпатську сорочку” (з машинного полотна) з брижками, застібнуту під бородою червоною стрічкою. На голові вінець з барвінку, волосся розпущене; відтак обиванку й запаску “в дві поли мережену”. Опоясують кольоровою крайкою. В руці — червона хустка в квіти. На ногах — чоботи або черевики.
Дітей до 10 років не одягають спеціально. До руки дають монету як іграшку.
Взято з “Літопис Бойківщини”. Др. Володимир Кобільник. З археології Бойківщини. Самбір, 1937 рік.