Автори цих книжок дивляться на минуле з різних боків: через маршрут київського тролейбуса, 29 століть українського виноробства, життя видатної художниці, біографію легендарного генерала та столітню історію Українського радіо
Особисті спогади, архівні документи, мистецтво, технології й повсякденні деталі тут складаються в історію країни, яку можна прочитати не лише за датами, а й за голосами, образами та речами, що пережили свій час.
Наталка Діденко. Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2025
Це не зовсім краєзнавча книжка, як може видатися, хоча історичних подробиць тут вистачає. Адже місто можна читати по-різному: за будинками, датами, архітекторами, старими фотографіями, а можна інакше, що й робить у своїй книжці “Тролейбус номер 15” Наталка Діденко. І звичний маршрут раптом виявляється маршрутом не лише містом, але й часом, а зупинки ведуть до кінотеатрів, магазинів, кафе, дворів, звичок і людей, які давно зникли з сучасного пейзажу, залишившись в пам’яті. Загалом авторка не стільки відновлює минуле, скільки ловить його на побутовому рівні, і Київ радянських десятиліть постає у неї не парадним, а живим: із чергами, дефіцитом, тодішньою модою, дивними правилами, улюбленими місцями й маленькими радощами. У такий спосіб старі адреси поступово перетворюються на історії, а історії – на своєрідну карту міської пам’яті. “Безсумнівно, культовим було кафе “Хрещатик” на Хрещатику, неподалік перетину з теперішньою вулицею Прорізною, – згадує авторка. – Воно було своєрідним богемно-інтелігентським парламентом”. І в цьому, по суті, уся логіка книжки: велика історія міста тут складається не з великих подій, а з таких от другорядних, на перший погляд, речей: кав’ярня, кінотеатр, магазин – усе, що колись здавалося звичайним, і що згодом виявляється матеріалом для пам’яті. Тож Київ у “Тролейбусі номер 15” рухається разом із читачем, і нехай змінюються назви, зникають заклади, приходять нові покоління, але місто продовжує жити не лише в архівах, а й у приватних спогадах.
Оксана Семенік. Марія Примаченко без міфів – К.: Віхола, 2025
В історії мистецтва, як знати, так само відбуваються видозміни глобального характеру, коли винаходять нові назви і течії, а представників народної школи зараховують до давно відомого і тому призабутого минулого. Так, наприклад, легенду народного живопису Марію Примаченко давно перетворили на одну з тих українських постатей, про яких начебто вже все відомо. Поліська хата, квіти на стінах, дивовижні звірі, “наївне мистецтво”, Париж, Нью-Йорк, Венеція — набір упізнаваних знаків, який легко перетворюється на готовий мистецтвознавчий штамп. Натомість у своїй книжці “Марія Примаченко без міфів” Оксана Семенік робить протилежне: розбирає цей штамп і цю легенду на складові, щоб за нею знову побачити живу людину. При цьому це також спроба не звичної “полегшеної” біографії знаменитої художниці, а повернення Примаченко складності. З одного боку, тут є звичне село й Київ, хвороба й мистецьке навчання, особисте життя, війна, Чорнобиль, міжнародне визнання. З іншого боку, мистецтво не відокремлене від біографії: картини виникають не в музейному вакуумі, а з конкретного життя, пам’яті, почутих історій, пісень, побачених людей. Наприклад, епізод з навчанням Примаченко у Лаврських майстернях. Вона приїздить до великого Києва з Полісся, соромиться своєї хворої ноги, почувається чужою, але її малюнок одразу виявляє те, чого не видно за зовнішністю. “Коли Марія взяла в руки олівець і почала ідеально все вимальовувати, ніби під лінійку, вражена комісія одразу її прийняла”. За цим простим епізодом раптом видно іншу Примаченко — не музейний символ, а молоду жінку, якій доводиться буквально входити у світ мистецтва. Або Чорнобиль. Авторка книжки показує, як одна й та сама земля може бути водночас місцем народження фантастичного художнього світу і місцем техногенної катастрофи. Після звістки про аварію Примаченко не залишає малювання: син згадував, що вона сказала йому “йти займатись справами в саду, а потім малювати, щоб люди бачили, яка краса була на землі”. Ця фраза, мабуть, точніше за будь-яку характеристику пояснює саму природу її мистецтва: воно не заперечує катастрофи, але вперто продовжує бачити світ.
Володимир В’ятрович. Генерал Кук. Біографія покоління УПА. – Х.: Vivat, 2025
Масштаб цього видання визначається не товщиною книжки в 944 сторінки чи двадцятьма роками роботи: архіви, листи, щоденники, спогади, документи. І герой оповіді потрібен авторові не як бронзова фігура з підручника, а як людина, через яку можна роздивитися ціле покоління українців. Тож у книжці “Генерал Кук” Володимира В’ятровича історія героя відбувається в контексті майже всіх головних катастроф українського ХХ століття: польську міжвоєнну державу, ОУН, Другу світову, нацистську окупацію, підпілля, боротьбу з радянською владою, арешти, тюрми, КҐБ і нарешті незалежну Україну. Але автор не будує з цього героїчну пряму лінію, навпаки — архівні матеріали дозволяють показати історію як послідовність рішень, страхів, помилок, втрат і компромісів. У цьому сенсі особливо промовисті епізоди, де велика історія раптом звужується до однієї родини. В одному з уривків автор розповідає про шестирічного Юрка Кука, якого радянська система забрала від батьків і перетворила на вихованця спеціального дитбудинку. Дитині створюють нову біографію, нову ідентичність, нове минуле. Це вже не історія “героя УПА”, а історія про те, як тоталітарна держава намагається перекроювати людей буквально з дитинства. Водночас приватні документи повертають героєві книжки людський масштаб, адже листування, щоденники, особисті історії не дозволяють читати його лише як функцію визвольного руху. І чим далі відходить бронзовий образ “генерала”, тим виразніше постає людина, яка прожила майже все століття, не встигнувши побачити незалежну Україну такою, якою її уявляла його молодість.
Вадим Міський, Тамара Гусейнова. Українське радіо. Історія буремного століття. – К.: Лабораторія, 2025
Насправді перший диктор українського радіо, про яке мова у цій книжці, навіть не був диктором: радіотрансляцію почав технічний працівник, який спочатку прокашлявся, кілька разів гукнув “алло!”, і лише потім виголосив історичну фразу. “Говорить Харків! Усім, усім, усім!” — пролунало 16 листопада 1924 року з гучномовців тодішньої столиці радянської України, і в цій комічній сцені — весь сюжет книжки: технологія, люди і країна, яка вчиться говорити власним голосом. Таким чином, у своїй книжці “Українське радіо. Історія буремного століття” Вадим Міський і Тамара Гусейнова розповідають столітню історію не як суху хронологію розвитку засобів масової інформації, і радіо тут постає живою інституцією, яка разом із країною переживає цензуру, репресії, відлиги, перебудову, незалежність, революції та велику війну. І технічна історія приймачів, передавачів і частот постійно перетинається з історією журналістики та політики. Зокрема автори згадують, як під час радянської цензури радіо перестало бути просто фоном повсякденності, утворившись на територію постійного торгу між редакторами, журналістами й владою. Так, у 1990 році 84 працівники Українського телебачення і радіо підписують відкритий лист “Не бажаємо бути телерадіоконсерваторами”, вимагаючи змінити сам принцип роботи ефіру, а за кілька років радіо вже опиняється в центрі нової України. І не зникає звідти до сьогодні! І нехай під час повномасштабної війни, блекаутів та окупації інтернет і мобільний зв’язок можуть зникнути, але радіосигнал продовжує доходити до слухача. І автори влучно зауважують, що “столітня технологія виявилася напрочуд стійкою”, у чому й полягає парадокс книжки: історія радіо виявляється історією не минулого, а здатності суспільства залишатися на зв’язку тоді, коли все інше перестає працювати.
Анна Євгенія Янченко. 29 століть. Віднайдена історія вина в Україні. – Харків: Vivat, 2025
Ця книжка розкриває 29 століть виноробства, поєднуючи захопливі розповіді з історичними джерелами: археологічними нотатками, хроніками, податковими записами та подорожніми звітами. Як і Оноре де Бальзак, Марк Твен і Джон Стейнбек писали про українські вина, так і у своїй книжці “29 століть. Віднайдена історія вина в Україні” Анна Євгенія Санченко показує еволюцію вина без вигадок і забобонів. І виявляється, що українська історія вина почалася не вчора і навіть не кілька століть тому, адже виноград і вино супроводжували історію українських земель значно довше, ніж ми звикли думати. Від археологічних знахідок і античних поселень до новітніх виноробних господарств тут вимальовується зовсім інша карта країни. І вино виявляється частиною значно ширшого культурного життя: воно перетинається з торгівлею, релігією, політикою, міграціями, розвитком міст і зміною державних кордонів. Українські землі весь цей час залишаються включеними у великий європейський рух, де разом із товарами, людьми та технологіями мандрують і традиції виноробства. При цьому книжка не перетворюється на суцільну історію успіху. Виноробство переживає занепади й підйоми, війни, зміну технологій, нові політичні режими, а історія вина лише стає способом поговорити про саму Україну – її відкритість до світу, залежність від історичних катастроф і здатність знову відновлювати те, що здавалося втраченим. У результаті перед нами не просто історія напою, а ще один спосіб побачити українське минуле – через те, що люди вирощували, виробляли, продавали, пили й залишали після себе.