Сьогодні, 20 серпня, 183 роки тому не стало Григорія Квітки-Основ’яненка – людини, яка ледь не півжиття писала твори російською, обіймала посади в судовій системі імперії, але на схилі літ вирішила довести скептикам зі столичних салонів, що українською мовою можна писати не тільки жарти про горілку, а й серйозну літературу
Помер він у власному маєтку на Основі під Харковом, у місті, яке жодного разу за 64 роки життя не покидав надовго – і саме це, здавалося б, провінційне вкорінення зробило його першим справжнім прозаїком нової української літератури. Більше про відомого ще зі школи письменника, розповість Еспресо.
Дворянин зі Слобожанщини, який мало не став ченцем
Палац Квіток у слободі Основі, фото: Вікіпедія
Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 року в слободі Основа під Харковом – звідси й псевдонім, який він собі згодом обрав: “живу на Основі, отже, буду Основ’яненком”, пояснював він сам. Рід Квіток мав давнє козацько-старшинське коріння на Слобожанщині, і в родині панувала атмосфера, нетипова для звичайного дворянського маєтку того часу: тут любили читати, ставили домашні вистави, шанували народну пісню й обряд.
Малий Григорій, до речі, у п’ять років на певний час втратив зір через хворобу – і, за родинними переказами, прозрів лише після відвідин Озерянського храму.
Освіта в майбутнього класика вийшла доволі хаотичною. Трохи було домашнього навчання, трохи – монастирської школи при Курязькому Спасо-Преображенському монастирі. У 15 років його, як і належало дворянину, записали на військову службу – вахмістром до лейб-гвардії кінного полку.
За кілька років він вийшов у відставку в чині капітана, а тоді сталося неочікуване: замість продовжувати кар’єру, двадцятитрирічний Квітка на чотири роки пішов у послушники того-таки Курязького монастиря. Однак чернецтво виявилося не його і не склалося, тож він повернувся до світського життя, і саме тут почалася та частина його біографії, яку варто проговорити детальніше.
Час, у якому формувався Квітка, – це доба, коли Слобожанщина й уся підросійська Україна доживала останні роки залишків козацької автономії, а українська мова в очах освіченої публіки поступово перетворювалася на “селянську говірку”, придатну хіба для анекдотів. Саме на цьому тлі 1798 року вийшла “Енеїда” Івана Котляревського – подія, яка й показала, що українською можна писати літературу, хай навіть у бурлескній, жартівливій формі. Квітці судилося зробити наступний крок.
Харківський суддя, який спочатку писав зовсім не про Марусю
У Харкові Квітка швидко став однією з ключових постатей культурного й громадського життя. Він брав участь у заснуванні першого в підросійській Україні професійного театру (1812), співзасновував Харківську губернську публічну бібліотеку, роками служив совісним суддею, а згодом очолював Харківську палату кримінального суду – посаду, яку обіймав фактично до самої смерті. Паралельно з цим він понад двадцять років по суті керував культурним обличчям міста. Зокрема, він був одним з ініціаторів Харківського інституту шляхетних панночок, на який, за свідченнями сучасників, пожертвував значну частину власного статку.
Літературну діяльність Квітка почав з віршів і фейлетонів – і виключно російською мовою. У 1816–1817 роках він брав участь у виданні першого українського журналу “Український вісник”, писав сатиричні нариси під псевдонімом Фалалей Повинухин. Перша його п’єса, “Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе” (написана 1827-го), теж була російськомовною – до речі, саме цей сюжет про столичного пройдисвіта, якого провінціали приймають за важливу персону, дослідники згодом порівнюватимуть із гоголівським “Ревізором”.
А ось справжній перелом стався тільки на межі 1820–1830-х років, коли Квітці було вже за п’ятдесят. Свою першу україномовну прозу він опублікував 1834 року в харківському альманасі “Утренняя звезда”, а того ж року вийшла перша книга “Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком”, куди увійшли, зокрема, “Маруся” й “Салдацький патрет”. Показово, що одним із тих, кого Квітка-Основ’яненко прагнув переконати в можливостях української мови, був професор Харківського університету, поет-романтик Петро Гулак-Артемовський. За власним свідченням Квітки, Гулак-Артемовський свого часу не вірив, що “малоросійською мовою” можна написати щось ніжне й зворушливе. У відповідь Квітка взявся за “Марусю” – повість, яка мала стати доказом, що українською можна не лише смішити, а й розповідати про любов, смерть, моральний вибір і людські почуття.
Саме проти цього упередження Квітка й почав свою боротьбу. У своїй знаменитій “Супліці до пана іздателя” він прямо взявся спростувати тезу про непридатність української мови для серйозної літератури – і, за визнанням навіть недоброзичливців, впорався.
Повість “Маруся” (1832) – сентиментальна історія про закоханих, яким стає на заваді олдатчина нареченого, – стала першою україномовною повістю нової української літератури, написаною не заради сміху, а заради співчуття й катарсису. Чимало сучасників свідчили цікавий факт, що у розвитку письменницького таланту Квітки величезну роль відіграла його дружина Ганна Григорівна, дама з інституту шляхетних панночок. Ця жінка була на 22 роки молодша за нього, але стала першим і, за спогадами, дуже суворим критиком його текстів.
Чому “батько української прози” – не просто гучний титул
Якщо Івана Котляревського традиційно називають зачинателем нової української поезії – за “Енеїду”, то за Квіткою-Основ’яненком закріпилося звання “батька української прози”. І це не почесна формальність для підручника, а доволі точна констатація факту: до нього художньої прози українською мовою, здатної передавати не лише комічне, а й драматичне, трагічне, психологічно складне, фактично не було.
Квітка писав у двох основних жанрах. Перший – бурлескно-реалістичний, із гумором, анекдотом, фольклорною основою. Сюди належать “Салдацький патрет”, “Конотопська відьма”, комедії “Сватання на Гончарівці” та трилогія про Шельменка. Другий – сентиментально-реалістичний, зі щирим співчуттям до простої людини. Це такі твори, як: “Маруся”, “Козир-дівка”, “Сердешна Оксана”. У цих текстах прості селяни вперше в українській літературі поставали не карикатурними персонажами для сміху, а повноцінними героями з власною гідністю, розумом і моральною складністю – тоді як панство в нього нерідко виглядало пародійним і духовно спустошеним. “Бачу мавп багато, але, на жаль, людей мало”, – критично писав він про частину тогочасного дворянства.
Творчість Квітки одразу вийшла за межі суто українського контексту. “Маруся” здобула визнання й за кордоном – французький переклад “Сердешної Оксани” вийшов у Парижі ще 1854 року, твори перекладали польською, болгарською, чеською. А ще Квітка листувався з Тарасом Шевченком, який присвятив йому вірш “До Основ’яненка” й ілюстрував “Знахаря” та “Панну Сотниківну”.
Чому це важливо сьогодні, коли триває війна, а Росія системно намагається заперечити саме існування окремої української культури? Тому що постать Квітки – це живий аргумент проти одного з головних імперських міфів: нібито Україну, а значить і українську мову “придумали” в XX столітті й вона ніколи не годилася для “великої” літератури. Людина, яка все життя прослужила в судовій системі імперії, у зрілому віці свідомо обрала писати мовою, яку освічений загал вважав “непридатною”, і своєю творчістю змусила замовкнути тих, хто в цьому сумнівався. Це не поетичний жест бунтівника – це рішення досвідченого, статечного чиновника й літератора, який точно знав, що робить.
Цікаві факти про Григорія Квітку-Основ’яненка
- Григорій Квітка-Основ’яненко опублікував свої перші літературні твори (російськомовні вірші та оповідання) у 1816 році у віці 37 років, а першу відому українську прозову збірку видав у 1834 році у віці 55 років
- У п’ять років осліп – і, за родинним переказом, прозрів після паломництва. Причиною втрати зору стала недбала опіка годувальниці під час хвороби, а зір повернувся під час відвідин Озерянського храму.
- Мало не став ченцем. Близько чотирьох років провів послушником Курязького Спасо-Преображенського монастиря, перш ніж повернутися до світського життя.
- Одружився пізно й лишився без дітей. У 43 роки побрався з вісімнадцятирічною Ганною Григорівною; прожили в шлюбі 23 роки, дітей не мали, але дружину вважають ключовим стимулом його літературного становлення.
- Був не лише письменником, а й суддею. Роками служив суддею Харкова, а з 1840 року очолював Харківську палату кримінального суду – розглядав справи про вбивства, зґвалтування, пограбування.
- Писав швидко й майже без чернеток, приділяючи літературі, за свідченнями, лише кілька годин на день.
- Заснував бібліотеку та інститут шляхетних панночок, вкладаючи в харківські культурні інституції значну частину власного статку.
- Мав понад десяток псевдонімів – Грицько Основ’яненко, Фалалей Повинухин, Аверьян Любопытный, Земляк та інші.
- Похований у Харкові, але могила не збереглася в первісному вигляді, бо у 1930-х роках Холодногірський цвинтар знищили, на його місці збудували стадіон, а надгробок перенесли – спершу до Покровського собору, згодом на Друге міське кладовище.
Чому його байки не старіють: 236 років від дня народження Петра Гулака-Артемовського