Галицькі прапори здолали "Большаків"

У серпні 1919 року Східна Галичина вже була окупована, але на сході вимальовувався останній шанс на порятунок української державности. Знекровлена Українська Галицька Армія здійснила безпрецедентний марш на Київ, об’єднавшись із Армією УНР. Ключовий удар цієї об’єднаної офензиви припав на І армійський корпус під командуванням генерала Антіна Кравса, якому судилося пробити шлях до серця України. Спогади про цей похід досі оповиті як тріумфом, так і трагізмом: від блискавичного визволення подільських міст до фатальної втрати Києва.

Пропонуємо ознайомитися зі споминами учасника походу на Київ галичанина Корнія Купчанка. Оригінальну орфографію і правопис збережено. Публікацію розшукав Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Перехід Українського-Галицького війська через Збруч був покінчений 17 липня 1919 року. Приділений їм простір для відпочинку після тяжких боїв і походів у Галичині був настільки малим, що понад 90 000 армія ледь могла дихати, а завдяки ставленню тамтешнього населення не мала навіть змоги як слід проживитися. Становище було прямо нестерпним, тим більше, що більшовики втиснули фронт Дієвої Армії (Великої України) аж під Дунаївці (22 км на північний схід від Кам’янця), загрожуючи тим самим і деяким частинам Укр. Гал. Армії.

При цій нагоді генеральна булава Укр.-Гал. військ пропонувала звернути головні бойові операції в напрямку на південь з метою опанування м. Одеси, а не Києва. Поряд із військово-політичними причинами, наводили тоді, в першу чергу, військово-землеписне положення Херсонщини, яке б дозволило, при багатстві здобичі цієї області, оперти крила оперуючих армій об Чорне море та Дністер із пристанню Одеса в тилах, як відкритою брамою у світ і рівночасним осередком усіх запілляних установ. Чуття, а не розсудливість і далекий політичний зір великоукраїнського командування з “високочесними військовими знавцями” і державними мужцями на чолі вирішило наступати на Київ.

Після короткого гуртування військ у районі Деражня-Ялтушків-Заміхів-Курилівці Муровані, 6 серпня I-й і III-й Укр. Гал. Корпуси рушили в північно-східному напрямку. Незважаючи на пригнічення укр.-гал. стрільця, спричинене втратою тіснішої вітчизни, муки, фізичні незручності, брак одягу та взуття, неприхильне ставлення населення в Призбруччі та Подністров’ї, і, врешті, відсутність набоїв (пересічно 20 набоїв на стрільця і 40 набоїв на гармату), перший натиск на більшовиків увінчався зайняттям Жмеринки спільно з 6-ю Запорізькою дивізією, Браїлова (9 км на північний схід від Жмеринки) і Вінниці.

Ініціатива дій перейшла цілком у руки українського командування.

Для цілісного ведення кінцевих бойових акцій під Києвом 28 серпня 1919 року утворено армійську групу ген. Кравса (постійна командатура в м. Фастові), яка зібрала того ж дня 2-гу і 8-му бригади в групу отамана Віметаля. Антонін Віметаль — чех, капітан австро-угорської армії. Тривалий час служив у 77-му піхотному полку в Самборі. Відразу після проголошення ЗУНР зголосився до УГА (комендатура на станції Васильків).

29 серпня командатура армійної групи ген. Кравса підсунула 1-й кінний полк і 10-ту бригаду на шлях Житомир — Київ у район Мотижин-Колонщину (18 км на схід від Ситник). 6-та бригада, використовуючи очищення від ворога Княжич та Загір 5-ю бригадою, сягає боєм Ігнатівки (23 км на захід від Києва), а 5-та бригада паралізує криловим наступом поновний сильний більшовицький удар на 8-у і 2-у бригади і здобуває при цьому бронепоїзд “Гандзя”.

При цьому сильному ворожому наступі 8-ма бригада втрачає позиції на схід від Кожухівки. Інші частинні наступи відбиває ця бригада легко. Натомість втрачає II/2 курінь Каплицю (4 км на північ від м. Василькова). Запорожці опускають Бугаївку. Отаман Віметаль стягує загрожені цим курені I/2 й III/2 з передмістя Василькова на пагорби, розташовані на південь і захід від цього міста, і наказує повстанцям отамана Мордалевича вдарити на північний захід від м. Василькова в крило ворога, що підсувається під м. Васильків. Повстанці не виконують належним чином цього наказу, діють лише на далеку крисову відстань і відступають врешті через Хутір Черкас на Велику Солтанівку. Для певної обсади цієї діри і для тісного зв’язку з 2-ю бригадою викликає отаман Віметаль II/8 курінь, який займає східні лісові частини. У контрнаступі, проведеному цього ж дня за сильної допомоги 5-ї бригади, знову відвойовує група отамана Віметаля позиції на схід від Кожухівки та Каплицю, сягає навіть у впертому бою II/8 куренем Глевахи, а 2-ю бригадою відвойовує м. Васильків, який обороняли два ворожі полки піхоти й один полк кінноти. Ця бригада сягає того ж дня Кожухівки. Звідси три ворожі полки, відступаючи на Глеваху, потрапляють у повному складі в полон 5-ї і 8-ї бригад. Це як результат орієнтації, яка опанувала ворога під впливом повної паніки.

Київська міська дума, початок ХХ століття

Важність цих боїв за Київ була для московитів надзвичайно великою. До більшовицьких частин приїздив Раковський та найвизначніші комісари з Москви. Вони влаштовували мітинги, привозили з собою спеціальні відділи курсантів і частини китайців.

Наступного дня — 30 серпня — більшовики готували контратаку з лісів, розташованих на північ від шляху Житомир — Київ, і зосередили там для цієї мети 6-8 тисяч свого найкращого війська з метою зайняти рішучим ударом прямо з півночі на південь Ігнатівку та станцію Боярку, щоб через загрозу лівому крилу армійної групи ген. Кравса врятувати Київ.

Українське командування виплуталося з цього скрутного становища, випередивши і заскочивши більшовиків власним наступом. Цього дня 1-й кінний полк і 10-та бригада Пластянки — Микуличин (у лісах 15 км на північ від шляху Житомир — Київ) і забирають у полон більшовиків, розпорошених далі на південь 6-ю і 5-ю бригадами. Цим маневром зв’язали ворога й усунули грізну небезпеку, яка далася відчути і 6-ій бригаді. Однак ця бригада, після годинної артилерійської підготовки, зламує опором ворога і забирає близько 900 полонених і два панцерні самоходи. Далі витісняє бригада разом з 5-ю бригадою ворожі залишки зі старих окопів, які тягнуться 10 км навколо Києва, спираючись своїми крилами об Дніпро. Так дійшли обидві ці бригади, ведучи останній бій під Святошином, увечері під сам Київ. За весь день полонили вони коло 5000 московитів і забрали 2 бронепотяги, 2 панцерні самоходи, одну важку батарею та багато іншого майна в поїздах під Києвом.

“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України

Незважаючи на всі зусилля, більшовики не могли встояти перед розмахом українських галицьких прапорів, перед їхньою відвагою і посвятою, з якою йшли з далекого заходу, з-під Хирова, вірні сини України на здобуття святого місця — Києва.

Через Київ, вирвавши його з рук хижого московита, думали галичани повернути з перемогою до Львова.

31 серпня досвіта увійшли перші найсильніші укр. частини в Київ, щоб забезпечити його зі сходу та півночі для проведення обсади найважливіших точок міста. І так обсадили на основі наказу командатури армійної групи: II/8 курінь — Думу, 1/8 курінь — склади й Цитадель, IV/8 курінь — Товарний Двір, II/2 курінь — Арсенал і Печерську Лавру, I/2 курінь — дорожній міст, а частини Запорізького Корпусу — залізничний міст на Саперній Слобідці.

Така обсада мала тривати цілий день. Для урочистого входу в місто і для торжества на Софійській Площі призначено лише по одному куреню і одній батареї з кожної бригади, дивізії. Парад мав відбутися в присутності командувачів корпусів під проводом Начального Вождя Укр.-Гал. Армії ген. чет. М. Тарнавського.

За весь час походу на Київ велася лише тактична розвідка. Через відсутність потрібної кількості кінноти, а також через перевтому військ, українсько-галицьке командування не могло спромогтися на далекосяжну стратегічну розвідку. Незнання місцевих обставин спричиняло також те, що агентурні відомості українсько-галицького командування не справджувалися так, як могли б вони справдитися у великоукраїнського командування.

Це важливе завдання припадало в першу чергу Штабу Головного Отамана. Якщо згадати, що це начальство не висилало на Лівобережжя навіть літаків з розвідувальними завданнями, кожен визнає, що не вина українсько-галицького командування те, що сталося після здобуття Києва.

Леонід Перфецький. У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року

За час походу на Київ санітарні відносини були настільки налагоджені, що передні частини відсилали поранених і хворих через бригадні лазарети до санітарних поїздів, які виконували службу між фронтом та постійними лікарнями в Жмеринці, Вінниці і Козятині.

Втрати становили денно пересічно 5 людей на бригаду. Втрати збільшилися після зайняття Фастова, коли почав поширюватися тиф серед війська, і втрачалося тоді денно по 20 чоловік з кожної бригади. За час від 7 до 31 серпня всі три корпуси разом втратили близько 2000 людей.

Прохарчування військ відбувалося таким чином, що обом українсько-галицьким корпусам доставляли їхні припілкові командатури, які залишилися для заготівлі харчів у районі первісного гуртування, через корпусні бригадні інтендатури харчовими летючками: борошно, хліб, овочі, тютюн тощо. Сіль здобували собі українсько-галицькі частини у більшовиків і допомагали нею навіть Дієвій Армії та українсько-галицьким при- і запілляним частинам. На м’ясо вели фронтові частини зі собою при обозних батавах (колонах) живу худобу.

Загальну здобич за час від заняття Жмеринки можна нарахувати приблизно на 6000 полонених, 2 батареї, 5 бронепоїздів, 4 панцерні самоходи, 15-20 особових самоходів, 2 автодрезини, кілька десятків вагонів солі, набоїв, сукна, взуття, шкір, мішків і т. д.

Ще до зайняття Жмеринки спадав з дня на день пригноблений настрій. З перемогами зростало пожвавлення і надія швидкого повернення через Київ до Львова. Чимало спричинилося до цього прекрасне ставлення населення Київщини до галицьких українців. В останній фазі боїв піднявся настрій до такого небаченого ступеня посвяти, яким ледь чи яка армія зможе пишатися. Почуття старшин і козаків на вигляд Києва годі описати. Ця хвиля залишиться незабутньою для щасливих учасників тогочасної фази нашої визвольної боротьби.

Взято з Купчанка К. Армійська група ген. Кравса в наступі на Київ. Календар “Червоної Калини” на 1923 р. Львів, 1922. С. 108–117.