Сьогодні, 4 серпня, 172 роки тому народилася Марія Заньковецька – акторка, яку сучасники називали “українською Сарою Бернар”, а Чайковський поклав їй до ніг лавровий вінок з написом “Безсмертній од смертного”
Вона грала селянок і покриток, а глядачі розпрягали коней з її коляски, щоб самі, власними руками, довезти акторку до вокзалу. Її ім’я сьогодні носить один із найстаріших театрів країни – у Львові. І це не просто данина пам’яті, адже Заньковецька – одна з тих постатей, без яких годі уявити, що таке український театр як явище, а не як розвага для панства.
Дівчинка з Чернігівщини, яка мріяла про оперу
Марія Костянтинівна Адасовська народилася 4 серпня 1854 року в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії – у зубожілій дворянській родині. Батько, титулярний радник Костянтин Адасовський, вважався нащадком козацької старшини, яка згодом отримала дворянство. Марія була п’ятою дитиною в родині, освіту здобувала в приватному пансіоні в Чернігові, а в юності грала в аматорському театрі в Ніжині – і мріяла зовсім не про драматичну сцену, а про кар’єру оперної співачки.
Час був такий, що для дівчини з дворянської родини сцена – це не професія, а мало не ознака зіпсованого життя. Батько категорично не хотів бачити доньку акторкою.
Вже у 17 років Марія вийшла заміж за офіцера-артилериста Олексія Хлистова й разом з ним опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. Чоловік, за логікою того часу, вважав, що призначення жінки – бути хорошою господинею, а не “бавитися” театральними мріями. Не дивно, що подружнє життя не склалося із самого початку.
Саме в Бендерах доля звела її з унтер-офіцером Миколою Тобілевичем, який виступав під сценічним псевдонімом Садовський – одним із братів Тобілевичів, майбутніх засновників українського професійного театру. Разом вони грали в аматорському гуртку військової частини, і успіх цих вистав був таким, що глядачі радили обом виходити на професійну сцену. Пізніше подружжя Хлистових на якийсь час опинилося у Фінляндії, у фортеці Свеаборг, де Марія навчалася вокалу в Гельсінкі й навіть отримала запрошення до Гельсінської опери. Але доля вже вирішила інакше: листування з Садовським і запрошення до трупи, яку саме організовував Марко Кропивницький, змусили її наважитися на розрив.
Як зубожіла дворянка стала королевою сцени
27 жовтня 1882 року на сцені театру в Єлисаветграді (нині Кропивницький) 28-річна Марія дебютувала в ролі Наталки з «Наталки Полтавки» Івана Котляревського – у трупі Марка Кропивницького, тій самій, з якої виріс легендарний “театр корифеїв”. Це був початок стрімкого злету.
Кропивницький першим розгледів у ній не просто талановиту виконавицю, а рідкісний природний дар – після її ролі Ярини в “Невольнику” він подарував акторці бірюзовий перстень зі словами:
“Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми”.
Драматург Іван Карпенко-Карий, приїхавши на прем’єру своєї “Наймички”, плакав просто в залі, побачивши, як вона грає. А коли Заньковецька виступала в Одесі, композитор Петро Чайковський виніс їй на сцену лавровий вінок із написом “Безсмертній од смертного”.
Секрет її гри був не в театральних штампах, а у відсутності будь-якої штучності. Для ролі циганки Ази вона сама виміняла в ромів справжні браслети, сережки й срібні дукачі – деталі, які на тодішній сцені мало хто вважав важливими. Критики порівнювали її наймичок і покриток із героїнями античних трагедій – Антігоною й Електрою, а глядачі співпереживали їм сильніше, ніж шекспірівській Джульєтті. Костянтин Станіславський, побачивши її гру, казав про “потрясаючу силу” її акторської майстерності, яка, можливо, надихнула його на славнозвісний метод Станіславського.
Коли 1886 року трупа Кропивницького вирушила на гастролі до Петербурга й Москви, вистави три місяці йшли з аншлагом, а квитки розкуповували за тиждень наперед. Виступ української трупи став театральною подією року в столиці імперії – і це в час, коли українську мову й культуру офіційно тримали під забороною. На одній із вистав був присутній сам імператор Олександр III.
Слава про акторку розлетілася по всій Російській імперії – і саме тому найцікавіший епізод її біографії стосується не сцени, а принципової відмови. Факт такий, що Заньковецькій пропонували перейти до імператорського театру – це 24 тисячі золотом на рік, світовий репертуар, розкішне життя в столиці. Видавець Олексій Суворін переконував її “ощасливити російську сцену” примадонною Малого театру. Однак вона відмовила:
“Наша Україна надто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну, і її театр, аби прийняти вашу пропозицію”.
Про мотив цієї відмови вона сказала ще коротше:
“Своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов”.
Особисте життя: розлучення, роман і чужа дитина
Особисте життя Заньковецької було таким же драматичним, як її ролі. Через ревнощі чоловіка Хлистова вона втратила дитину – під час однієї з сварок він її штовхнув, вона впала, і сталася втрата вагітності…
Після 12 років нещасливого шлюбу, у 33 роки, Марія зважилася на крок, майже нечуваний для жінки XIX століття, – сама подала на розлучення, узявши всю провину за розпад сім’ї на себе! За тодішніми церковними правилами й традиціями це означало епітимію: жінка, визнана винною в розлученні, фактично втрачала право повторно вийти заміж, а до того мала б провести роки в покорі церкві.
Причиною розриву стали її стосунки з Миколою Садовським. Їхній союз тривав майже три десятиліття – і назвати його гармонійним важко: постійні ревнощі, публічні сварки й примирення на очах усієї трупи. Одруженою парою вони так і не стали, адже церковна заборона на новий шлюб позбавила Марію цього права назавжди. Попри це, вона виховувала сина Садовського від іншого зв’язку – прийнявши як свого. У 1909 році, відзначивши 25-річний ювілей творчої діяльності, Заньковецька остаточно розійшлася і з театром Садовського, і з ним самим.
Після розриву з Хлистовим і до зближення з Садовським у Марії ще траплявся короткий період, коли доля розводила їх на роки – Садовський навіть встиг одружитися з Євгенією Базилевською й мати з нею синів, а згодом їхав до Галичини створювати власний театр. Але зрештою повертався. Найкращими роками свого життя з ним Заньковецька вважала час на невеликому хуторі Жердова біля станції Бобрик під Києвом, який вони називали “Марусиним куренем”.
Цікаві факти про Заньковецьку
- Сценічний псевдонім вона взяла на честь рідного села Заньки – на згадку про щасливе дитинство.
- Публіка обожнювала її настільки, що після однієї з вистав глядачі випрягли коней із її коляски й самі, власноруч, довезли акторку до вокзалу.
- Для акторок і драматургів того часу вона стала джерелом натхнення: п’єси спеціально для неї писали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Панас Мирний, Борис Грінченко. Леся Українка хотіла бачити її в головній ролі своєї драми “Блакитна троянда”, а вірші їй присвячували Олександр Олесь, Максим Рильський і Павло Тичина.
- На піку слави колеги-сучасники не завжди були прихильні – акторку критикували й закидали їй вік, коли вона вже вважалася зіркою.
- У 1923 році вона отримала звання Народної артистки Української РСР – фактично першою серед українських акторів.
- Померла Марія Заньковецька 4 жовтня 1934 року в Києві у віці 80 років, майже до останніх днів залишаючись пов’язаною з театром.
Чому її ім’я досі на театральних афішах
Сьогодні ім’я Марії Заньковецької носить Національний академічний український драматичний театр у Львові – один із найстаріших театральних закладів на українських землях, заснований у будівлі, зведеній ще меценатом Станіславом Скарбеком у XIX столітті.
У Львівській області щороку присуджують обласну премію в галузі театрального мистецтва, і кращі актори драми досі змагаються за визнання, пов’язане з її іменем. Її біографії присвячують виставки в музеях, а сучасна українська традиція включає Заньковецьку до переліку найвідоміших жінок усієї історії України – поруч з іменами, які визначили культурну ідентичність нації.
І це не випадковість чи інерція шани. Заньковецька заклала те, що згодом стане основою українського репертуарного театру – принципову відмову грати “для розваги” і перетворення селянської драми на рівню світової трагедії. Можливо найголовніше, що вона стала прикладом того, що вірність рідній мові й культурі можлива навіть тоді, коли ціна цієї вірності – відмова від грошей, титулів і столичного визнання. У часи, коли українську мову офіційно намагалися стерти зі сцени й друку, вона довела зворотне, що ця мова здатна викликати сльози в залі, де сидить навіть сам імператор.