Традиційний одяг може розповісти про життя людей не менше, ніж їхні звичаї та побут. За одягом можна зрозуміти соціальний статус, родинний стан та події в житті людини. Вбрання жителів Бойківщини мало свою символіку, особливості переробки матеріалів та десятки назв.
Особливості традиційного одягу бойків зафіксував Володимир Кобільник — український археолог та етнограф, який досліджував Бойківщину. У своїх працях він описав їхні традиції та побут, які у 1930-х роках опублікував у краєзнавчому часописі “Літопис Бойківщини”. Публікуємо уривок із детальним описом традиційного строю жителів села Жукотин на Львівщині, що охоплює повсякденне, весільне та поховальне вбрання. Оригінальний правопис збережено.
“Сорочки”. Старі зужиті сорочки називають “рянда”. Крій чоловічих та жіночих сорочок здебільшого однаковий, лише чоловічі сорочки довгі, сягають до колін, жіночі — короткі, сягають трохи нижче стегон. Роблять із власного полотна, тонкого. Під час шиття, сорочка ще без рукавів і обшивки, називається “стан”. Задня частина стану — це “плечі”, передня частина з розпором спереду — це “пазуха”, частина сорочки нижче пазухи — це “подолок”. Комір сорочки зовуть “обшивка”, закінчення рукавів — “міхалки”.
На чоловічих сорочках вишивок небагато. Вишивають чорною ниткою або чорною вовняною ниткою. Це лише “перешивання” на обшивці та “вуставках” рукавів, а також “перешивання” міхалок. Пазуха й поділ сорочки мають рубець.
Жіночі сорочки мають вишивки на обшивці, такі ж, як і у чоловіків, тобто перешивання, також чорною ниткою. Крім цього, на шию вбирають “пацьорки” й ними закривають обшивку. Гарніші вишивки на раменах, давніше вишивані головно чорними нитками, тепер і кольоровими. Переважає червона й темно-синя барва. Мотиви досить примітивні: ламана лінія, мотив зірки тощо. Загалом це геометричні мотиви — квіткових і звіриних не шиють. Хоча комбіновані геометричні мотиви називають “велика ружа” або “дрібна ружа”, однак це навіть не нагадує квіткових мотивів. Міхалки вишивають у більш прості візерунки. Збірки на міхалках називають “бришки”. Це дрібненькі збірки, які зшивають так разом, що цілість дає візерунок. Обшивка, це комір, досить малий, викладний. На переді обшивки є дві дірки на “шпінку” (спинку). Пазуха не має дірок на спинки, ані ґудзиків. Взимку вдягають 2-3 сорочки одночасно.
“Портки” (штани) роблять з тонкого полотна, з товстого або з чиноватого полотна. Розпір є по правій стороні. У поясі стягають їх шнурком, закінченим ключкою на одному кінці, а на другому — вузлами, які заходять у ключку. Ґудзів є кілька, і ними можна регулювати ширину штанів. Цей шнурок називають “гачник”. Зад штанів звуть “гозичник”, отвір на переді — це “розпірка”, штанини зовуть “портки”. Портки досить вузькі й сягають до кісток. Кишень нема. Долиною штани рублені звичайним рубцем. З внутрішньої сторони — вшивані й прошиті. Так само й ззаду. Портки шиють вручну ниткою. Взимку вдягають 2-3 пари портків або “холошні”.
Єлизавета Кремінська, с. Опорець, кін. 1930-х рр.
Усі фото з архіву проєкту “Локальна історія”
Тепер холошнів майже не носять; це рідкісне тепер явище. Холошні роблять з білого або чорного сукна, власної роботи. Так само шили їх, як портки, вони були ширші, застібалися на ґудзик, мали випуск на закладання ременю в поясі та кишені.
Давніше вживали широких “ременів” — на 10-20 см, тепер вживають ремені вузькі, із залізною або бронзовою пряжкою. Перед війною вживали пряжки закарпатського походження — тепер купують ремені в Турці. На верх штанів вдягають сорочки, які в поясі підв’язують ременем.
Перед війною, якщо господар вибирався в дорогу, хоч би до сусіднього села, завжди брав із собою торбу. Були це шкіряні торби, які купували на Закарпатті — часто з гарними витисненими прикрасами. Після війни, тому що кордон закритий, торб не купують і вони виходять щораз більше з ужитку. Старі господарі, що мають ще передвоєнні торби, беруть їх із собою, молодь вже цей звичай цілком покинула. Жінки носять “спідниці”. Спідниця впоперек широка, зверху зібрана в зморшки, сягає до половини подолу. Має розпір спереду, на який накладають запаску. Передня, верхня частина, має грубе полотно, зване “фальш”; його закриває запаска. На подолі має спідниця звичайний рубець, зверху є обшивка, яка тримає “збірки”. Обшивка є з грубого полотна. Спідниці роблять з “мальованки” або з “обиванки”. Спідниці з білого полотна — а такі є в Жукотині, тільки весільні — називають “фартух”.
“Каптан” — це рід верхнього літнього пальта з тонкого або чиноватого полотна. Ззаду сягає нижче колін, спереду 6 луковино вирізаний. Ззаду має від пояса збірки. Рукави сягають до ліктя або долоні. Обшивка є звичайна стояча. Каптан шиють чорними нитками. Носять тоді, коли на дворі холодно.
“Кацабая” — це рід блузки, з тонкого полотна, що сягає до пояса, з рукавами. Спереду застібається на ґудзики, або її опоясують крайкою. Носять у холодну пору року.
“Лейбича” — коротка жилетка — роблять з домашнього сукна. Сягає до пояса, рукавів не має. Застібається спереду. Лейбича є довкола обшита білим шнурком. Під шнурок підкладають пасок з червоного, купованого сукна. Спереду йде 4-5 складених удвоє шнурків, які з однієї сторони творять ключку, з другої — вузол, на який застібається. Застібають також на гачки. Вдолині, по обох боках є по одній кишені, які обшивають білим шнурком.
“Короткий лейбик” з рукавами роблять зі сукна домашньої роботи. Сягає трохи нижче пояса. Є обшитий білим шнурком, без підкладу червоного сукна, спереду з ключками та вузлами до застібання. По боках дві кишені. Комір — закладаний, обшитий шнурком. Вживають переважно під час праці.
“Довгий лейбик” з сукна домашньої роботи. Сягає нижче колін, скроєний до стану, з рукавами. Є обшитий білим шнурком з підкладом. Застібки зі шнурків, складених удвоє, з підкладом. Комір — закладаний з обшивкою. Це святковий одяг.
“Жіночий лейбик розстібний” роблять із сукна домашньої роботи, без рукавів. Сягає вище колін. Ззаду від пояса по обох боках вдолину є розрізаний. Розрізи звуться “прайники”. Лейбик має дві кишені. Коміра не має. Всюди обшитий білим шнурком з підкладом червоного сукна. Спереду застібається, як усі лейбики, на ключку та вузли. Взимку носять кожухи.
Киптар або надушник — це кожух у вигляді жилетки, без рукавів. Довкола обшитий з тієї ж шкіри. Деякі з них є вишивані спереду, переважно між кульками. Застібається на “кульки” зі шкіри. Часом кульки прикрашені кольоровими нитками. Бувають з однією, також з двома кишенями, або цілком без них.
Родина зі Сколівщини, 1930-ті рр.
Кожухи роблять кушнірі. До села приходять кушнірі зі Старого Самбора або з Хирова. Господар кличе кушніра до себе і дає йому невиправлені шкіри. Кушнірі приходять до села восени, беруть від господарів замовлення і одразу мочать шкіри одну добу в цебрі. Після вимочування виймають з цебра, розтягають на столі, роблять розчин тіста з житнього та вівсяного борошна на квасі з капусти. Цим тістом мажуть тонким шаром зі сторони “лику” шкіри. Потім складають шкіру кінцями до середини, вовною назовні. Так складені шкіри вкладають до цебра, одне коло одного, та заливають квасом капусти. Через тиждень виймають шкіри та розвішують на жердках, щоби висохли. Так сушать шкіри через кілька тижнів, а на той час майстер відходить до іншого села за роботою. По кількох тижнях вертав і з помічником викінчував роботу.
Висушені шкіри змочує водою, головно тісто й лико, а шкіру “ключує”, тобто до ґрабаря прив’язує шнур, а до нього прикріплює кінець шкіри. До “ключування” мав прилад, що зветься “ключ”. Це палиця, ручка якої загнута так, що утворює колесо і служить для тримання рукою. На другому кінці має стремена, закінчення, для тримання ногою. Збоку від ручки йде оправлене в дерево “залізо”, рід ножа. Кушнір закладає в стремена ногою, бере в праву руку ручку, а лівою притримує шкіру. Рухами руки й ноги вгору й доліну зішкрібає залізом лико. В цей спосіб “вирізняє” лико так, що від шкіри воно відстає. Після виключування закладає шкіру на рами й “шкафує”, тобто здирає лико “шкафою”. Це рід ножа з ручкою та вістрям. Потім шкіру маже крейдою, знову шкафує так довго, поки зі шкіри не очистить лика. Тоді вона м’яка й біла. Шкіру фарбують деколи на ясно-жовту барву. Той самий кушнір, що виправляє шкіри, шиє кожухи. За цілу роботу з шиттям платили давніше 6, 8, а за фарбовані й вишивані навіть до 20 злотих.
“Короткий кожух з рукавами”, або “кожух з рукавами”. Сягає цей кожух до колін. Ззаду є рівний, спереду застібається на кульки. Є оздоблений шкірою за маленьким стоячим комірцем. Рукави сягають до надп’ятка. Кишень не мав. На кожух з рукавами потрібно 4 шкіри.
“Чоловічий кожух”. На чоловічий кожух треба сім великих шкур. Від пояса кожух є широкий, фалдований (зібраний у складки) і сягав нижче колін. Спереду застібається на кульки. Має дві кишені, але без підшиття, є тільки пришита шкіра для вкладання рук. Комір є великий, вовною наверх. На спині між фалдами і на переді між ключками є вишивані “рожі” червоною та синьою ниткою. Обшитий є долиною шкірою без вовни, а спереду — тасьмою з вовною. На руках є манжети, обернені вовною назовні.
“Жіночий кожух” такий самий, як для чоловіків, тільки має більше вишивок. Старі, подерті кожухи покривають товщиною. Як захист від холоду та дощу носять у Жукотині плахти. Плахти роблять з усіх родів полотна, найкращі — з повісма пряжі. Пастухи носять плахти, складені вдвоє, застібнуті на грудях цвяхом, гостро затятим патиком, або шпилькою.
Федір Ріжнів, війт села Лавочне, на будівництві церкви, 1905 р.
Прикраса шиї. Спереду має сорочка в комірці дві дірки, зв. “ключки на шпінку”. Найбільш вживана в Жукотині застібка — це дзеркальце різної величини, від 1-4 см у діаметрі. Роблять її також з мідних або нікелевих австрійських монет.
“Пацьорки” — традиційна українська жіноча прикраса на шию у вигляді намиста з кольорового «дутого» (тонкого) скла носять жінки. Давніше вживали дармовиси зі скла. Сьогодні купують “світлячки”, скляні намистини, які самі “нижуть”.
“Широкі пацьорки” або “драбинки” роблять дівчата з дрібних намистин, які купують у Турці.
Взуття. Ноги обвивають “онучею”, на неї взувають ходак. Онучі роблять зі старого шмаття, щоби онуча була м’яка. “Ходаки” роблять зі шкіри, яку купують у крамницях. Шиють ходаки в селі. Куплену шкіру мочать у воді, щоби була м’яка. Потім обрізають краєм вузький пасок, яким ходак зшивають. Спереду шкіри роблять всередині 3 дірки, а по обох боках — по 6 дірок, які зшивають витятим паском. Роблять складки, стягують і так твориться “писок” ходака.
Також ззаду витинають вузький пасок. Творяться зморшки й так постає „п’ята”. Щоби ходаку надати форму, випихають його соломою настільки довго, поки шкіра не висохне. В сухому вже ходаку вибивають “остроки”, тобто дірки на ремінь, з внутрішньої сторони чотири, з зовнішньої — три. Жінки зв’язують “волоками”, зробленими з вовни, чоловіки — шкіряними волоками. Обвивають ними онучу. Сам ходак прив’язують до ноги “сетріжницями”, які передівають через остроки.
Накриття голови. Влітку носять чоловіки солом’яні капелюхи, звані “крисані”. Роблять їх з житньої соломи. Якщо жито починає достигати, солома ще м’яка й податлива, тоді “щипають стебла”, тобто вибирають руками гарні стебла й відрізають вище першого сучка. Солома нижче першого сучка не надається до виробу капелюхів. Вдома обрізають колосся, а самі стебла залишають. З такої соломи або одразу плетуть, або взимку, коли є більше вільного часу. До зими солома висихає й стає крихкою; щоби солому зм’якшити, пропускають через кожне стебло слину.
Плетуть крисані “на 7 стебел”. Беруть сім стебел соломи й зв’язують на кінці. Потім розділяють стебла, на праву сторону приходить чотири, на ліву — три стебла. Крайнє праве стебло перекладають під наступне й переносять на ліву сторону. Тепер по лівій стороні “будують” чотири, а по правій — три стебла. Так роблять по порядку плетінку. На одну крисаню треба такої плетінки 6-7 сягів (один сяг = довжина розпущених рамен). Готову плетінку зшивають голкою, “сирою” ниткою й надають крисані відповідної форми. На крисаню нашивають чорну стрічку, а хлопці додають зверху й знизу стрічки червону “кривульку”, тобто зубчасту стрічку.
Влітку в дощову пору носять фільцові (фетрові) капелюхи, які купують у місті. Взимку носять “кучми” або “баранячі шапки”, які роблять у селі кушнірі. Після війни щораз більше носять кепки — цілком невідповідні до жукотинського вбрання!
Жінки в Жукотині носять на голові “чепці”. Старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки. На голову приходить “кічка” — це грубий, з полотна зроблений обруч, який кладуть на перед голови, та подушечка, яка є на задній частині голови. Обруч вплітають у волосся, кичка міцно тримається й підпирає чепець. На кичку вкладають чепець. “Головку” чепця роблять із зеленої сітки, яку купують у місті, боки — з червоного сукна.
Ззаду стягається шнурком, кінці якого зв’язують довкола боків чепця. На чепець кладуть хустку. Дівчата не носять чепців, лише хустки. Спеціальної барви, матеріалу, ані величини хусток у Жукотині немає; купують їх у місті.
Весільний одяг. Жіночий весільний одяг, на час весільного обряду, дещо змінюють. У Жукотині весілля починається одного дня пополудні, а кінчається на другий день увечері. Молода має першого дня наступний одяг: сорочку як звичайно, лише вишивки дещо гарніші, далі обиванку та запаску, розстібний лейбик або лейбича. Сорочка на шиї застібнута спинкою, та пацьорки. На голові вінок з барвінку, в який вплітають різноколірні стрічки. Під вінцем є пояс з білого машинного полотна, широкий на 6-7 см. Полотно складають у троє. Воно прикриває чоло, йде на зад голови, а кінці його звисають на плечі. До полотняного пояса пришита в кількох місцях червона стрічка. Її кінці звисають разом з кінцями полотна на плечах. У руці має молода червону хустку з квітковим візерунком. На ногах ходаки або черевики. Так само, як молода, вбрана й дружка, а їх за одягом не можна розпізнати.
Другого дня вранці молода перебирається до шлюбу. Вдягає найкращу сорочку й “білий фартух” (спідницю з білого полотна). Сорочка — “затягнена” під бородою прядивом. На це йде біла запаска. Потім вдягає “шлюбний жупан”, зроблений зі синього сукна, як лейбик з рукавами. Манжети й цілий шлюбний жупан обшитий білим футерком. На шиї є пояс з білого машинного полотна, обидва кінці якого звисають спереду нижче пояса. Ці кінці перев’язані в поясі крайкою або білим рушником. Ліву руку молодої обв’язують рушником, за який веде її молодий до шлюбу. Волосся розпущене й звисає спереду. На голові так само пояс з білого полотна, як попереднього дня, тільки вінок зроблений з вівса, барвінку та часнику. У такому строї йде молода до шлюбу.
Увечері змінює молода знову одяг. Сорочка й запаска — ті самі, тільки вдягає ще обиванку. Знімає всі прикраси голови, накладає кичку та чепець, та зав’язує хустку. Дружка — протягом усього весілля в однаковому одязі, щойно після “очіпчення” молодої знімає прикраси голови, а вдягає хустку.
Одяг молодого. Першого дня вдягав сорочку, яку застібає спереду спинкою, далі штани, короткий лейбик і довгий лейбик з рукавами. За поясом, або з кишені лейбика звисає кольорова, зазвичай червона, хустка. В руці — весільна палиця. На голові — крисаня, а взимку — кучма. До правого боку крисані прикріплена в’язка барвінку. Так само вбраний дружба. Другого дня молодий змінює сорочку й штани, а вдягає ті, які зробила йому молода. Сорочку застібає спереду прядивом. Лейбича та лейбик ті самі, так само хустка та палиця, тільки на капелюсі чи кучмі має вінок з барвінку, вівса та часнику. На лівій руці має прив’язаний рушник. Дружба має протягом усього весілля той самий одяг, що й першого дня молодий.
Мертвих одягають у спеціальний одяг. Чоловіків одягають у довгу сорочку з найкращого полотна, вишивану чорною вовняною ниткою. Сорочка під шиєю та рукави застібнуті чорною стяжкою. Потім одягають штани та на голову дають кучму, хоч би й було літо. На ноги дають “капці” з полотна.
Жінки. На голові — кичка, чепець та біла хустка; друга така сама під бородою. Сорочка вишивана чорною вовною. Далі одягають обиванку, запаску, обшиту чорною крайкою, — а на ноги дають капці.
Хлопці. Сорочка в них — з найкращого полотна, з чорними вишивками. Штани, ремінь з “калиткою” (вид торбинки на кресало, гроші), на ногах черевики або чоботи, на голові — крисаня. За пояс вкладають червону хустку, яку має молодий. До руки вкладають весільну палицю, на малий палець — перстень, зроблений з воску.
Дівчата вдягають у “картанову сорочку” (з машинного полотна) з бришками, застібнуту під бородою червоною стяжкою. На голові — вінок з барвінку, волосся розпущене; відтак обиванку й запаску “в дві поли мережену”. Опоясують кольоровою крайкою. В руці — червона хустка в квіти. На ногах — чоботи або черевики.
Дітей до 10 років не одягають спеціально. До руки дають монету як іграшку.
Взято з “Літопис Бойківщини”. Др. Володимир Кобільник. З археології Бойківщини. Самбір, 1937 рік
Голоса попід небеса. Галина Пагутяк
Врятована пам’ятка. Бойківська хата початку ХХ століття
Бойки в об’єктиві Вацлава Сіксти 100 років тому
“Намет”, або Як бойки ховали самогубців. Галина Пагутяк
Церква, яку перейменували через заметіль
Гуцульщина, віднайдена у Клівленді: історія фотокарток Юліана Дороша
Михайло Скорик. Про назву “Бойки”
