У вересні 1964 року відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, а за два роки, у вересні 1966-го, стрічку показали поза конкурсом на 4-му Нью-Йоркському кінофестивалі. У програмці заходу фільм Параджанова описували як “авангардну, екстравагантну, розкішну сагу” та “тривожний твір”, що поєднує народні пісні з атональною музикою та фантастичною операторською роботою. Американські критики сприйняли фільм із захопленням: Роджер Еберт у “Chicago Sun-Times” назвав “Тіні” одним із “найнезвичайніших фільмів”, які він коли-небудь бачив, хоча й зауважив, що візуальна екстравагантність іноді була надмірною. Загалом фільм здобув 16 нагород на іноземних фестивалях 1964–1966 років і утвердив репутацію Параджанова на Заході як “великого нового голосу” радянського кінематографа.
Пропонуємо ознайомитися із міркуваннями українсько-американського журналіста Ростислава Хом’яка про показ “Тіней” у Нью-Йоркському Клубі Круглого Столу — українській громадській організації, створеній для обговорення ситуації в СРСР. Оригінальну орфографію і правопис збережено. Публікацію відшукав Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.
Фільм було вироблено у 1964 році — століття від дня народження Михайла Коцюбинського. Його відзначили другою нагородою на кінофестивалі в Аргентині. Його висвітлювали в Москві під час минулорічного кінофестивалю (але не у програмі фестивалю), де його оглядали іноземні критики. Проте відносно небагато людей його досі бачило: як в Україні, так і на Північно-американському континенті.
Постер Нью-Йоркського кінофестивалю 1966 року
У Нью-Йорку його оглянуло близько 250 осіб — членів і гостей Клубу Круглого Столу.
Для тих, хто ще не бачив “Тіней”, одне застереження: цей фільм любителям реалізму не сподобається! Але ті, кому вже остогидло дивитися на вистави самодіяльності, на кшталт поїздів, що їдуть до Києва, напевно вийдуть із показу цього фільму задоволені. Вони побачать, що в галузі кіномистецтва в Україні є творчі сили, які вміють поставити сучасний продукт на сучасний ринок.
Відкриваючи вечір, проф. Всеволод Голубничий, голова Клубу Круглого Столу, пояснив присутнім, що фільм “Тіні забутих предків” виконали молоді люди. Цей прикметник покриває шмат часу, бо різниця віку між постановником і композитором “Тіней” становить аж 14 років. Проте він влучний, коли взяти до уваги те, що постановники не побоялися застосувати прикмету молодих, тобто новаторство.
Фільм “Тіні забутих предків” належить до тих, де спостерігач звертає більше уваги на роботу постановників, ніж на гру акторів. Актори тут є лише ляльками в руках невидимих постановників, які використовують їх, як і пейзажі, кіноефекти та музику, для створення одного цікавого спектаклю. І. Миколайчук, наприклад, має всі ознаки екранної особистості, для якої пишуть спеціально сценарії. У “Тінях” Миколайчук грає Івана, а не себе в характеризації Івана.
Режисер-постановник Сергій Параджанов (йому зараз 42 роки) разом із 44-річним Іваном Чендеєм написали сценарій для фільму, який дуже точно зближений до оригінального твору. Те, що Коцюбинський написав про життя і звичаї гуцулів чорним по білому, Параджанов та його співробітники показали в кольорі та зі звуком. Але вони зробили ще більше.
Ні, вони не намагалися виправити майстра літературного слова. Вони просто майстерно застосували мистецтво кіно до класичного літературного твору.
Візьмемо епізод з повісті, який іде одразу після смерті Марічки. Коцюбинський розповідає в десяти рядках про те, як Іван сумував, як зник на шість років і як повернувся — худий і зчорнілий. У сценарії Параджанова і Чендея ця зміна показана протягом цілого акту. На екрані Іван показаний при різних роботах, у щораз гіршому вигляді, а в той час із звукозапису чути лише розмови людей, які розповідають, де бачили Івана. Цей акт називається “Самотність”, і Параджанов зняв його в чорно-білих барвах. Решта фільму знята в кольорах.
Кадр з фільму “Тіні забутих предків”
Увесь фільм складається з окремих актів. Їх тут аж дванадцять, і кожен з них попереджений відповідним титром на темному екрані, наприклад: “Карпати — Богом і людьми забута земля гуцульська”, “Іван та Палагна”, “Сили ворожі”, “Pietta” (чомусь з подвійним “т”).
Є також у фільмі кадри, в яких дійові особи моляться, і один дуже вдалий кадр, знятий зовсім зблизька: на екрані видно лише великі селянські руки — ніготь одного пальця розтрощений, мабуть, при роботі — які тримають товстий Псалтир; із звукозапису чути голос священика, а на екрані видно його руку, що перегортає картки в Псалтирі. У звукозаписі є багато церковного співу церковнослов’янською мовою, з гуцульським колоритом.
Такі, цілком документальні картини у фільмі “Тіні забутих предків” переплітаються з надприродними, міфологічними та конденсаціями дій — по три в одному кадрі — які змушують глядача докласти певних зусиль уяви.
Гадаю, що постановник фільму мусить багато завдячувати за вдале створення автентичності двом своїм співробітникам: Л. Байковій та Ф. Манайло. Байкова запроєктувала розкішні гуцульські костюми, а Манайло працював як консультант при створенні фільму. Варто стежити за подальшою творчістю всіх, хто працював над постановкою цього фільму. Вони знають свою справу.
Те, що в “Тінях” відносно мало діалогів, частково рятує ситуацію. Миколайчукові (в ролі Івана), як і Л. Кадочниковій (в ролі Марічки), гуцульський говір вдається лише частково. А Т. Бестаєва то вже повне розчарування. Вона у фільмі зовсім перейняла образ гуцулки, і раптом просить сідати “до вечері”! Водночас пісні та розмови на задньому плані виконані справжнім гуцульським говором.
Кадр з фільму “Тіні забутих предків”
Жорстокість краю, в якому відбувається дія, підкреслена у фільмі від початку до кінця, а лагідні та веселі кадри в ньому дають лише тимчасове драматичне полегшення перед кожною новою трагедією. У пролозі до фільму зрубане дерево падає і вбиває брата малого Іванка. У першому акті розгортається бійка через образу честі між Гутенюком і Палійчуком, внаслідок якої останній помирає. А далі — стрімкі стежки в горах, бистрий, аж лютий Черемош, нищівна буря з громами — показані у фільмі з усією своєю жорстокістю. І смерть, яку вони віщують і спричиняють, стає частиною буття мешканців цієї Богом і людьми забутої землі.
Найбільш помітним доповненням до повісті є релігійні сцени. У фільмі показані аж три процесії з корогвами й патерицями, дві сцени зняті в церкві під час відправ, кілька сцен біля церкви, і в одній сцені Іванові ввижається Розп’яття.
Досі я не згадав жодним словом про повчальні елементи, які відіграють таку важливу і цілком відкриту роль у радянській кінематографії. Із задоволенням мушу ствердити, що в “Тінях забутих предків” ніщо не разить; не видно в ньому, так би мовити, вказівок Державного комітету по кінематографії. (Для порівняння спадає на думку нещодавній фільм “Мати” за сценарієм Юрія Збанацького. В ньому, між іншим, є нетактовний комсорг, якому директор школи робить зауваження, а комсорг робить належні висновки і… стає героєм дня. Окрім того, фільм мав ознаки бути кращим за пересічні).
У “Тінях” є одна картина, в якій старий Палійчук показує в церкві Іванкові багатія Гутенюка й пояснює: “Він Богу гроші віддає, а в бідної людини душу виймає”. Коцюбинський цього не написав у творі, за яким знято фільм. Але чомусь здається, що він би під такими словами підписався.
Більше про те, як культура стала полем бою, у книзі “Культурна колонізація” Радомира Мокрика
Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва
Взято з: Ростислав Л. Хом’як “Тіні забутих предків” на екрані. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд: 327. Справа: 110.
Пішки з Києва. Спогади Людмили Старицької-Черняхівської про зустріч з окупантами
“Навіть у найважчих умовах збережіть українську душу”. Звернення повстанців до депортованих
Василь Авраменко. На хвилях революційних років (зі спогадів)
“Українська інтелігенція мусить не спати, а працювати”: 7 правил життя Євгена Чикаленка
“Народ не живе, а голодує”. Галицький економіст про становище українців у 1920-х
“Іду на Ви”. Стаття Галактіона Чіпки 1934 року
“Бердянка, Маріюпіль…Не вживаймо географічних назв у зросійщеній формі”. Мовознавча стаття 1930-х років
Михайло Скорик. Про назву “Бойки”
