Софія Яблонська: Опіум — найповільніша отрута Китаю

"Найповільніша з отрут". Софія Яблонська про куріння опіуму в Китаї0

Софія Яблонська — одна з найяскравіших постатей українського мандрівництва першої половини ХХ століття. Її шлях пролягав через Північну Африку, Індокитай і зрештою привів до Китаю — країни, яка на той час поставала в очах європейців загадковою і майже недосяжною.

Саме в Китаї українка зіткнулася з явищем, що глибоко вразило її як спостерігачку і письменницю, — культурою вживання опіуму, невіддільною тоді від повсякденного життя багатьох китайців. У своїх подорожніх нотатках вона не просто фіксувала екзотичну для європейця картину опіумних курилень, а намагалася зрозуміти соціальні й людські причини цього явища — бідність, колоніальний тиск, розпач і водночас своєрідний ритуал, вписаний у тканину тогочасного суспільства.

Опій — це один із найбільш одурманливих, але й рафінованих засобів, хоч виробляють його з невинної на вигляд рослини — з маку. Не з зернят маку, бо з них можна в найкращому випадку добути масну оливу й макух, а з живого соку макової квітки. Його сіють тут, у Китаї, ранньою весною і, як тільки простори макових полів зацвітуть білими, рожевими та чорними квітами, китайці йдуть надтинати зелені голівки маку й випускають із них білий сік. Краплину по краплині, що спливає з зеленої голівки долі, вони її збирають у крихітні черепці, що прив’язані під шийкою макової квітки. Цей липкий сік китайці ферментують, сушать і збивають у грудки, при чім він чорніє і твердне, як глинят.

Приготування опію — надзвичайно складне і вимагає справжньої китайської терплячості.

Коли опій у грудках має вже кілька місяців “віку”, його розмочують у воді, розварюють у особливих казанах, перетирають, додають води і ставлять, щоб вистоявся. Нарешті старанно фільтрують крізь окремі сита, опісля ж знову варять, аж він згусне на чорну масу, подібну до розпущених сливових повидл.

Але новозготованний опій ще не годиться для куріння. Він мусить знову ферментувати, при чому китайці дбають, щоб він не запліснявів або не прокис. Перетримують його в надзвичайно чистих горщиках, в усталеній температурі і щоденно дбайливо перемішують. Щойно, як ферментація закінчиться, опій закопують у горщиках у землю й чекають, щоб він трохи постарів.

Як вино — чим старший опій, тим він смачніший, і тим більшу має вартість. Я знаю китайця, що курить опій свого прадіда, як це личить членові заможної родини.

Хоч тут ще не кінець труднощам, — ще треба вміти курити опій, та передусім готувати люльки.

До цього теж потрібне особливе курильне приладдя: таця з лампочкою, яку кладуть на тапчан (бо опій курять лежачи), щипці, голки, гачок, та нарешті сама довжезна люлька (дірява бамбукова тростина) з файкою, яку встромляють майже під кінець бамбуку. Над лампочкою із заокругленим склом, де є малий отвір, китаєць на двох довгих голках нагріває краплину по краплині опій та шкварить його, аж він цілком твердне. Тоді загортає галушку і встромляє її в малий отвір у файці. Щойно цю файку нагрівають над вогником лампочки і сильним духом тягнуть опій, що сичить і видає з себе синій запашний дим.

На вигляд це не складна річ, хоч приготування люльок — це така делікатна робота, що треба мати до цього окремий хист та кількарічну практику, бо не кожний уміє приготувати добрі люльки.

Не можна заперечити, що курити опій приємно, тим більше з самого початку… — загадка цієї отрути, привабливий настрій курильні (де лежать на кольорових тапчанах при освітленні двох-трьох лампіонів), та врешті гіркуватий запах опію в його втихомирливий вплив, — все це принади опію, який рідко коли випускає того, хто вже раз потрапив у його зрадливі пута. Спершу опій втихомирює біль, жаль, страждання, та не розбуджує в людині жодних звірячих, ні навіть жодних “людських” інстинктів. Розбуджує хіба тільки приємні примари та милі спомини.

Спершу здається, що він має самі добрі прикмети та жодних хиб, і це власне його найхитріша принада. Зате потім… Потім людина, щоразу більше звикає, мусить вживати його більше, вона отруює свій організм, і згодом уже не відчуває жодної приємності. Але вже запізно покинути курити, — опій стає необхідною для організму отрутою, без якої, так само як і від якої, чекає смерть.

— Коли це правда, — питала мене якось у Європі одна моя знайома, — так яким же дивом китайці курять його вже від віків і ще досі від цього не вигинув їх рід?

"Найповільніша з отрут". Софія Яблонська про куріння опіуму в Китаї2 — Селяни на заливному рисовому полі у Китаї, 1930-ті роки

Фото із книги “Теура. Софія Яблонська” видавництва “Родовід”

Тут я хочу відповісти на це питання всім, кого це цікавить.

Передусім китайці не курять опію “від віків”, а не більше як сто літ, від часу “війни за опій”, коли англійці почали його вивозити з Індії. Потім, їх організм не реагує з такою силою на опій, як організм людини білої раси.

Автім не всі ж китайці курять опій. Жінки, наприклад, дуже рідко, — ця звичка могла б зменшити їх здібності материнства.

Звичайно китайці починають курити щойно під старість, коли вони сповнили всі свої родинні обов’язки та залишили на своє місце нове покоління, коли їх життєві сили вичерпалися. Вони курять, щоб насолодити собі старість, несвідомо поспішують смерть, що “забере їх у сні і нездатних до життя віднесе у вирій”, як вони кажуть. Рідко коли трапляється, щоб китаєць у силі віку курив (і тим більше тепер, відколи “заборонено опій у Китаї”). Хиба, що вживає його як “ліки” на якусь хворобу або на вроджену слабкість. Але що майже в кожному домі є дід із курильнею, то, звичайно, можна мати враження, що всі китайці курять.

А понад усе хибна думка, що від куріння опію скоро вмирають. Це справа довгих літ. Це непомильна, хоч найповільніша з отрут. Отруєння найшвидше настає в нас, людей білої раси. Від трьох років мого побуту тут я вже втратила трьох моїх добрих знайомих, що повмирали від куріння опію в довгих муках, які могла заспокоїти тільки смерть.

Один із них, попри свою колишню жвавість і швидкість розуму, помер передчасною, безсилою смертю, байдужілим до життя й до смерті. Пригадую собі його майже останні слова:

— Ні, не куріть! Світ не вартий того, щоб так страждати… не вартий, щоб за нього вмирати… хоч, скажіть мені, чи взагалі варто жити?

Це є питомий “світогляд” сп’янілого, що спалив усю свою силу й віру в сильному димі опію.

Як я тільки приїхала на Далекий Схід, то один мій знайомий лікар дав мені дуже мудру пораду. Він сказав:

— Коли правда, що вас палить бажання пізнати “тайну опію”, то вже краще відразу ковтніть добру його дозу, від якої за кілька хвилин пізнаєте аж до кінця його страшну “тайну”: спершу певну, розмірно велику насолоду, потім страшні муки, з яких визволить вас зовсім певна, невблаганна смерть. Це краще, ніж розділити цю роботу на довгі роки, які з вас зроблять нездатну до життя людину, живим трупом.

Це була одна з найкращих порад, яку я коли-небудь дістала від лікаря, бо він вчасно застеріг мене перед небезпекою, яка, зрештою, йому самому загрожувала вже від кількох років.

Юанфу (Юньнань, Китай).

Взято з: Яблонська С. Як роблять опій, як його курять і як від нього гинуть. Життя і знання. 1936. Ч. 6. 109–110.