Львів пробуджує давні традиції.

Напередодні початку Великої війни у Львові відбувся Другий Шевченківський здвиг, який зібрав тисячі соколів, січовиків та пластунів. Ця подія стала потужною демонстрацією національної єдності. Однак, саме в розпал масових вправ на стадіоні “Сокола-Батька” до міста надійшла звістка про сараєвський атентат, що перетворила патріотичне піднесення на тривожне очікування неминучої війни.

Пропонуємо ознайомитися зі спогадами учасника тих подій, січового стрільця, хорунжого УГА та армії УНР Ярослава Гриневича. Спогади були опубліковані в діаспорній пресі у 1974 році. Оригінальну орфографію та правопис збережено. Публікацію розшукав Данило Кравець – старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Ярослав Гриневич

вояк УГА і Армії УНР

"Мов пробудився зі сну старий Львів"2 — Сокільська поштівка 1914 року, приурочена Шевченківському здвигу у Львові

Львів, моє рідне місто, сколихнулося того дня від багатоголосої юрби, залунало гомоном української мови, заграло барвами…

Є міста, що мають не лише своєрідний вигляд та історію, але й власну душу. Має її також Львів. Виростаючи в цьому місті, столичному городі австрійського королівства Галичини та Володимирії, я бачив, як з кожним роком воно змінювало свій вигляд, як росли нові вулиці, нові будинки та нові форми життя. Я бачив, як наші сусіди намагалися надати цьому місту виключно польський характер і вигляд. Однак на сторожі українства Львова стояла оповита серпанком слави українська Княжа Гора, достойний храм св. Юра, численні українські церкви та інші будівлі.

За душу цього міста велася від віків завзята боротьба: з одного боку стояли вороги, на послугах яких був адміністративний апарат та колоністи із Заходу, з іншого – українське духовенство та міщанство.

Серед тієї тяжкої боротьби впродовж цілих віків душа міста здавалась хворою, життя переходило неспокоєм, мов у лихоманці.

Бували, однак, у моєму рідному місті такі хвилини, коли здавалося, що воно відживало, мов те морозом зів’яле дерево, що випускає бруньки нового листя. А було це тоді, коли до нього приходило в гості село.

Таким радісним днем для Львова був день 28 червня 1914 року. Яка ж подія сталася цього дня у Львові? Здавалося б – нічого особливого: здвиг Соколів і Січей. Але яким ваговитим був той день 28 червня 1914 року для цілого світу, зокрема ж для українського народу. Давно це було, літ десять чи кілька, а нам здається, ніби це було вчора.

І нині пригадую той погідний ранок, що того дня ставав над Львовом. Променистий сонцем, усміхнений блакиттю неба. Пригадую шум людських мас, зодягнених у святкове народне вбрання, що пливли – напливали з усіх усюдів. Щораз то висипались із поїздів на Головному Двірці, Підзамчі і Личакові. Безперервно привозили їх підводи із сіл і містечок. Вояки отаборювалися на передмістях, а приїжджі спішили на місце збірні.

"Мов пробудився зі сну старий Львів"3 — Урочиста хода учасників Шевченківського здвигу вулицею Академічною (нині просп. Шевченка), 1914 рік

Львівщина, Перемищина, Станиславівщина і Тернопільщина стрічалися тут у місті, щоб засвідчити українськість Княжого Города. А тим часом у місті розпочався буденний рух: на вулицях – перехожі, дзвонять трамваї, тупотять фіякерські коні. Промаршовує відділ австрійських вояків. Вулицею проїжджає кінний поліціянт у “чако”.

На львівській ратуші підіймається годинник. Вулицями Львова проходять гомінкі соколи й січовики. Перехожі зі здивуванням зустрічають правдивих господарів цієї землі, що прийшли у відвідини до столичного міста. Крім гостей з Поділля, видно також і наших верховинців. Зрадлива усмішка польського міського обивателя перемінюється на подив, коли він бачить українських верховинців.

Серед повені кольорів українського народного вбрання місто оживилося. Згодом, із місць збірки, рушив уперед вулицями Львова величавий похід кільконадцяти тисяч здвиговиків.

Цього дня була чудова погода. Над Львовом стояла прозора блакить неба, проміння сонця золотило куполи церков. Здавалося, що сам Бог наказав природі вітати гостей.

Вздовж шляху походу зібралися непроглядні маси міського населення, головно українців. Вони окликами “Слава!” та квітами вітали маршуючі відділи. У багатьох міщан на очах видно сльози зворушення.

На самому передньому краю походу, на вороному коні, їде голова здвигу австрійського королівства. Одягнений у козацький стрій, він вітає львівських міщан, вимахуючи козацькою шаблею з червоним піхвом. Біля нього, на конях, кілька старшин у козацьких строях.

За ними їде кінний відділ “Сокола-Батька”, що його веде, сам на білому коні, старшина Осип Доманик.

Далі маршує відділ сокільських стрільців, озброєних гвинтівками, під командою старшини д-ра Степана Шухевича.

Такий же відділ стрілецький йде під командою старшини Романа Дашкевича. А далі йдуть Соколи…

"Мов пробудився зі сну старий Львів"4 — Урочисті збори осередку “Сокіл” у селі Нижня Ботівка (Львівщина), 1930-ті роки

***

Стрільці і Січовики, приїхавши з Дрогобича, яких достойно веде д-р Филип Левицький. На рудому коні, він подобає на постать з картини “В’їзд Хмельницького в Київ”.

За ним Л. Лепкий з кінним відділом бориславських УСС-ів, озброєний модерними гвинтівками марки “Маузер”. Його веде Клим Гутковський, і він пізніше, на площі “Сокола-Батька”, дасть зразок військових вправ.

Боже мій! Ідуть далі… На самому передньому краю, тримаючи в руках сурми, трембіти, трембітарі з Верховини, Криворівні й Ворохти. Бурхливих оплесків і вигуків “Слава!” вітала гуцульські відділи “Січей” із Карпатської України, Коломиї, Косова, Надвірної, Делятина, Ворохти, Яворова, Жаб’я та інших, які вислали сюди своїх леґінів і дівчат. Леґіні у закосичених капелюхах, червоних гачах, з топірцями й тайстрами. Вони йдуть, ніби легким кроком, коливаючись. Легко у ритм ходи, бо звикли ходити по горах, а не по міському бруку.

Дівчата з верховини – краса! Які пишні у них сорочки – золотом гаптовані, а які коралі, гердани, дукачі! А вишивки – і червоні, і жовті – наче полум’я вогню, або темно-блакитні, фіолетові й чорні, узори в таких хрестах, як на стародавніх церковних іконах.

Йдуть теж відділи Січовиків з Поділля, у блискучих чоботях, у широких солом’яних капелюхах, заквітчаних “квіткою”, рослі, плечисті, йдуть певним ходом по рівному бруку, вибиваючи трійкою кроки. Одягнені вони у чамарки. Почерез груди видніє малинова стрічка з жовтим написом місцевості.

Йшло теж Покуття, багате вишиваними чудовими барвами та узорами. У чоловіків вишивок обмаль, зате в жінок на рукавах сорочок – широкі уставки.

Бурхливі оплески “Слава!” вітають маршуючі відділи “Пласту”. Це наші “наймолодші”. Вони одягнені в англійські однострої: капелюх з широкими крисами, темно-синя вовняна сорочка, короткі штанці з пластовим поясом, сірі відзнаки на раменах. У руках покищо замість гвинтівок – дерев’яні палиці.

"Мов пробудився зі сну старий Львів"5 — Хор товариства “Січ”, м. Печеніжин, 1906 рік

А далі йдуть відділ за відділом – руханково-спортові товариства з цілого краю.

Мов пробудився зі сну старий город Львів, струшуючи з себе чужий сусідський мотлох, нагадав собі часи давньої слави. Давнім гомоном відзивались княжий Галич, першопрестольний Перемишль.

Відділи “Соколів” і “Січей” вмаршували на площу “Сокола-Батька”, дефілюючи перед своєю старшиною. Проф. Іван Боберський призначив мене як зв’язкового собі на поміч. Це була для мене, пластуна, учня шостої кляси гімназії, велика почесть.

Почалися вправи. Першими вправляли бориславські Січові Стрільці під командою сотника Клима Гутковського. Вони показали вправи у розстрільній і наступі на багнети. А далі вправляли поодинокі відділи соколів і січовиків.

Нараз на майдані вчинилася метушня. Надійшла вістка: сьогодні, у Сербії, в місті Сараєві, вбили австрійського престолонаслідника архикнязя Франца Фердинанда і його дружину Софію. Убив син Сербії Гаврило Прінціп.

Очевидно, вправи відбувалися далі. Всі, проте, відчували, що в найближчому часі станеться щось нове і що тоді вирішуватиметься доля Європи та доля українського народу.

За кілька тижнів ціла Європа перетворилася на велетенське, небачене в історії бойовище. А в моєму рідному місті Львові зібралися молоденькі добровольці до Українських Січових Стрільців. Зібрались курені. Вчилися вояцького діла на Кайзервальді, а 30-го серпня 1914 року переїхали до Стрия, а потім на Закарпаття.

Багато з них було з рядів Соколів, Січей і Пласту. Піднявши пошлюбний меч гетьмана Івана Мазепи, вони пішли у “кривавий танець, визволяти братів-українців з московських кайданів”. Їхні відділи стали тією гранітною скелею, на якій відновлювалася українська збройна сила.

Давно тому, а може й недаремно, бо історія міряється віками, не роками, вулицями мого рідного Львова пройшов величавий похід “Соколів” і “Січей”, залишаючи в місті спомин про дисциплінованість і готовність українського народу, стверджуючи, що “Leopolis semper fidelis Ucrainae!” (Львів завжди вірний Україні).

Чотири роки потому УСС-и, що вкрилися невмирущою славою в боях на Маківці, під Потуторами, на Лисоні, – ще раз завітали до мого рідного міста Львова, щоб боронити його від ворога й закріпити владу над ним для самостійної соборної Української Держави. Бо душа цього міста – українська: на українській землі воно лежить, збудоване українським королем Данилом серед моря кількамільйонного українського населення, під українським небом – моє рідне, з діда-прадіда, місто…