Козацька старшина: побут, звички та “загальні карти”

Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича (1696–1770) — це унікальний документ, що дозволяє зазирнути за лаштунки приватного життя української козацької еліти XVIII століття. Він є одним із найдовших і найпослідовніших щоденників українського автора того часу, який Маркович вів щодня протягом 50 років (1717–1767). Автор фіксував не лише політичні події, а й господарські справи, ціни, подорожі, стан здоров’я, родинні стосунки, а також літературні інтереси козацької старшини. Маркович писав тогочасною українською літературною мовою з північно-українськими діалектними рисами. Завдяки його детальним щоденним нотаткам перед нами постає не лише приватний портрет заможного господаря, захопленого книгами, музикою, розвагами та подорожами, а й ширша панорама епохи: складні взаємини з московською адміністрацією за гетьманування Данила Апостола та Кирила Розумовського, традиційні методи лікування, звичаї гостинності, а також тогочасні суспільні реалії.

На основі щоденника Марковича Іван Крип’якевич написав історичну статтю про побут козацької старшини для популярного у 1930-х роках львівського журналу “Життя і Знання”, що видавалося товариством “Просвіта”. Оригінальну орфографію та правопис збережено. Публікацію відшукав Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Іван Крип’якевич

український історик, педагог, діяч НТШ, академік

Цей записник — надзвичайно цікаве джерело для вивчення життя на Гетьманщині у XVIII столітті. Маркович був добрим господарем, але понад усе любив розваги, музику тощо. Політикою він не займався, бо це були тяжкі часи, коли на український народ спадали суворі кари від московського уряду. Проте він любив свій край і цінував старосвітські звичаї.

Українська козацька старшина любила розважатися. Найбільшою насолодою того часу були домашні бенкети з нагоди різноманітних родинних свят та приїзду гостей. Господарі не шкодували нічого, пригощаючи гостей. Існували навіть спеціальні вислови, що описували ступінь сп’яніння гостей: “подпіяхом (пили) мало”, “подпіяхом почасти”, “подпіяхом злегка”, “подпіяхом зіло” (дуже), “гаразд подпіяхом”, “підпили до шуму” й подібні.

У звичайні ж дні старшина залюбки пила чай або “кагве” (каву). А ввечері сиділи, розмовляли, слухали оповідання, розповідали сміховинки. Часом хтось із присутніх, хто вмів малювати, розважав усіх своїми начерками. Іноді “інспектор” (домашній учитель) разом із дітьми “виправляв комедії”, влаштовуючи домашні сценічні вистави. Бували й мандрівні комедіанти. В оселях часто були музичні інструменти: лютні, бандури, а в декого вже з’явилися й новомодні інструменти, як-от клавесин чи клавікорд, але грали на них небагато. Дехто мав власну капелу та тримав капельмайстра, який навчав хлопців грати на скрипці та різних духових інструментах.

Коли приходили гості або влаштовувалася вечірня розвага, грали у фанти, а часом танцювали. Старші пробували свої сили в шахах, але це було не надто популярним. Натомість усі обожнювали грати в карти. З настанням зимових вечорів щодня збиралася азартна компанія. Ось деякі назви картярських ігор: пікет, льомбар, памфіль, кабрилія, сежилія. На першого квітня піддурювали знайомих листами.

Та не завжди сиділи вдома. Часом любили поїхати з собаками на полювання, а взимку — на санях. Іноді просто для розваги каталися “гринджолами” (саньми) по сніговій дорозі. По льоду ковзалися переважно діти. Навесні або влітку їздили оглядати свої маєтності, села, хутори, степи. Деколи вирушали в дорогу всією родиною. Для подорожей використовували не звичайні “тарадайки”, а зручні коляски або навіть “спальні”, в яких можна було спокійно виспатися. Ззаду тягнулася “палуба” з харчами. Подорожі тривали кілька тижнів, особливо у заможних людей, таких як Маркович, який мав багато маєтків на Полтавщині та Чернігівщині. Маркович оглядав по хуторах свої стада, рахував худобу, розділяв робочих коней від “їзджалих”, визначав, котрі будуть верховими, а котрі — для роботи, милувався стрижаками й лошатами. Він оглядав стоги сіна, перевіряв зібраний урожай, давав розпорядження щодо закладання садів, тютюнових левад, оцінював якість горілки, вказував, де ставити нові будинки, розглядав скарги підданих, нагороджував старостів за працю або карав за недбалість. Дорогою відвідував ярмарки, дізнавався про ціни, купував необхідні речі для дому: дорогі тканини для доньки та дружини, залізо в штабах для господарства, грецькі вина, мигдалі, оливи. Усі свої видатки, усе побачене та зроблене Маркович записував у щоденник.

Ці подорожі сприяли підтримці господарства, давали розвагу і задоволення, а також позитивно впливали на здоров’я. А коли здоров’я підводило, то на допомогу приходила домашня аптека з різноманітними ліками та мазями. Маркович лікувався за старосвітськими методами. Що кілька місяців він пускав собі “зашкурну” кров п’явками, парився муравлями, щотижня приймав щедро різні “пілулі” та “конфекти пуртуючші” (цукорки для очищення). Ліки допомагали.

Маркович був освіченою людиною, любив читати і захоплювався книгами. Він добре знав латинську мову зі школи, складав латиною привітання та промови, читав німецькі книжки, вивчав також французьку мову під керівництвом де Люкі, секретаря гетьмана Апостола. Він охоче купував книги, які траплялися, чи то церковні, чи наукові, чи місячні календарі. Він зібрав велику бібліотеку й навіть брав книги з собою в подорожі. Часом, коли “свербіла рука”, він писав вірші на релігійну тематику або “віншування” для дітей. Мав у себе атлас, глобус, барометр, протягом багатьох років щоденно вів метеорологічні записи про погоду, дощ, тепло, холод.

Маркович цікавився й різними проявами громадського життя. Він ретельно записував усе незвичайне, що траплялося: як московським воякам вирізали ніздрі за покарання, як “грошоробам”, фальшивомонетникам, заливали горло міддю, як живцем палили паліїв, як якогось злодія, Машапуру, що “тиранськи над людьми паставився (знущався) і мясо чоловіче їв”, покарали так, що спочатку повідрізували йому пальці на ногах і руках, ніс та вуха, а потім ще живого посадили на палю…

Менше він розписувався про те, що стосувалося тодішнього державного життя Гетьманщини. Можливо, він боявся інших держав або вважав небезпечним ділитися такою інформацією? Московія показала тоді свою жорстоку руку Україні, наклавши важкі податки та висилаючи непокірних до Сибіру. Старшину часто відправляли у невідомі краї.

Не всі були обережні та мовчазні. Проте, хоч і короткими словами, Маркович записує чутку про дивне сватання, ув’язнення в Петербурзі разом із Полуботком, і висловлює свою радість з приводу їхнього звільнення. Він записує вістку про те, що Україна має отримати давні права на основі статей Богдана Хмельницького, про те, що буде обрано нового гетьмана. Він докладно описує раду, на якій гетьманську булаву було вручено Данилові Апостолові.

Однак новий гетьман поставився до Марковича неприхильно, відібравши у нього посади та маєтності. З обуренням, але обережно, Маркович пише про гордовитість гетьмана, про те, що навіть до гетьманської церкви був доступ за картками для входу. Але згодом стосунки якось налагодилися, і Маркович не раз бував на гетьманських бенкетах, де “попідпихом маленько”.

Були й інші клопоти. Один необережно складений царський указ збурив “посполитство” (простий народ), яке почало вимагати для себе козацьких прав. Довелося докласти багато зусиль, щоб заспокоїти народ. Потім Москва знову почала висилати козацькі полки на роботи на “лінію”, при укріпленнях на татарському кордоні, та на різні походи, навіть на Кавказ. Треба було добре домовлятися з московськими полковниками, щоб вони не надто забирали людей із земель старшини.

У своєму записнику Маркович детально описав обряд похорону гетьмана Апостола. Потім він знову чекав, чи дозволить Москва обрати нового гетьмана. Цього довелося чекати понад десять років. Але Маркович дочекався ще виборів та скинення з гетьманування останнього гетьмана Кирила Розумовського. Цілих сорок років Маркович терпляче, день за днем, продовжував свої буденні, але такі цікаві нотатки. Він нічого не приховував, не перебільшував, не прикрашав — він залишив у своєму щоденнику докладний образ того, що бачив і пережив, і змалював себе таким, яким справді був. У цьому полягає велика цінність його записок.

Більше про козацтво читайте у спецвипуску “Локальної історії”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Взято з: Крип’якевич І. Ще дещо про побут козацької старшини XVIII ст. (на основі записок Якова Марковича). Життя і Знання. 1934, № 2–4.

Пішки з Києва. Спогади Людмили Старицької-Черняхівської про зустріч з окупантами

“Навіть у найважчих умовах збережіть українську душу”. Звернення повстанців до депортованих

Василь Авраменко. На хвилях революційних років (зі спогадів)

“Українська інтелігенція мусить не спати, а працювати”: 7 правил життя Євгена Чикаленка

“Народ не жиє, а голодує”. Галицький економіст про становище українців у 1920-х

“Іду на Ви”. Стаття Галактіона Чіпки 1934 року

“Бердянка, Маріюпіль…Не вживаймо географічних назов у зросійщеній формі”. Мовознавча стаття 1930-х років

Михайло Скорик. Про назву “Бойки”

“Тайна смерти Басарабової була в моїх руках”. Спогади про смерть розвідниці