Капелан про Велику війну: “Ти їдеш туди, де страшно б’ють гармати”

Задоволення духовних потреб військовослужбовців було і залишається важливою складовою високого морального духу в армії. В австро-угорському війську, що складалося із представників понад десяти різних націй, проповідувалися три релігії (християнська, іудейська, іслам) і чотири християнські конфесії (римо-католицька, греко-католицька, православна, протестантська). Австрійське військове командування визначило близько 25 штатних посад для українських капеланів (із них 17 — для греко-католиків). Капелани в ранзі капітана (фельдкурати) носили військову форму з хрестом (без офіцерських знаків розрізнення).

Пропонуємо фрагменти зі спогадів фельдфурака отця Макарія Каровця про його службу на італійському фронті Великої війни. Отець Макарій (Михайло) з Чину святого Василія Великого відомий як капелан УГА та редактор часопису “Місіонар”. Крім духовного служіння, він реалізував себе як журналіст, науковець, військовий діяч.

Оригінальний правопис збережено. Публікацію розшукав працівник Львівської наукової бібліотеки Данило Кравець.

На Італійський фронт виїхав я при кінці червня 1918 р. Я був приділений до золочівського п.п. У Відні хотів я відвідати внучку цісаря Франц-Йосифа, до котрої я їздив ще 1916 р. з доручення полковника і старости барона Казимира Гужковського. Була це архикнягиня Єлисавета, донька короля баварського. Я зголосився рано в цісарськім бургу, в замковім старостві к.к. Burghauptmannschaft. Служба не знала, чи її королівська Високість вдома, бо архикнягиня не мешкала в місті, а далеко на віденській вулиці у віллі на Wiedenhauptstrasse.

Мені доручили зателефонувати до її помешкання. Не сподівався, що в салі, де був телефон, знаходиться цісарська прибічна гвардія. Коли я увійшов до кімнати, почув команду: Habt Acht! Передімною стояло зо 30 гвардистів, хлопці як дуби, в блискучих мундурах. Рангою були самі фельдфебелі. Не бажаючи більше компрометуватися, я просив того команданта, щоби спитався за поданим номером, чи її Високість, є вдома. Я сказав, що не маю практики на віденських телефонах. Командантові відповіли, що її Високість є на селі am Lande, аж за Лінцом, в горішній Австрії.

Чим далі від Відня, тим менше людей їхало поїздом і чим ближче під італійський фронт, тим менше було цивільних. Від Герцу вже не видно було цивільних. Їхали самі військові. Я знав, що їду на італійський фронт, але де був мій полк, не знав, хоч вже від Моравської Острави дістав “явний приказ”. За Ізонцом був я вже в Італії. Одна хвиля була для нас дуже ризикована, коли ми з Триєсту їхали якийсь час близько моря. З Адріатики дав до нас Італієць кілька стрілів з воєнних кораблів, що розстрілювалися на скелях над нашими головами коло самого потяга. На коридорі потяга стояло кілька старшин високого рангу. З їх мін я, хоч і новачок щодо фронту, пізнав, що ми в поважній небезпеці. Машиніст їхав чомусь дуже повільно. Незадовго поїзд взяв напрямок на північ у сторону Герцу, відтак вже відважно виїхали ми вже в Італію, в столицю Фріулi Удіне. Тут я заночував, зголосившись на стаційній команді. Другого дня звідти я побачив катедру, то я задзвонив до брами, здається, капітули, бо вийшов поважний місіонер і на моє прохання відчинив катедру. До мене прилучилося кількох австрійських жовнірів, що також мали охоту оглянути катедру. Війна хоч страшна, дає однак змогу багато навчитися, як лише людина хоче.

На другий день увечері виїхав я з Удіне на північ до Джемони, де був збірний пункт для тих, хто їхав на фронт. У Джемоні сказав мені командант збірного пункту, майор, що я маю їхати до Ваццолі, там знайду свій 80 полк. Зі станції залізничної в Удіне зателефонував я до мого брата, що стояв уже трохи віддалік від фронту, наполовині дороги між Удіне а П’явою, куди я їхав. Я хотів з ним побачитися. Він приїхав до мене візком. Коли ми чекали на поїзд, каже до мене брат: “Чуєш, як страшно б’ють гармати? І ти туди їдеш?”. Справді, аж земля дудніла від гармат. Братові навернулися сльози в очах, я попрощався, сів на поїзд і поїхав у той клекіт. Приїхавши до якогось містечка вже вночі, я переночував у якомусь домі і казав ординанцеві спати в тій самій кімнаті, бо хто знає, що може статися самому. Було це під неділю. Я казав розбудити мене досвіта, бо поїзд відходив рано, а я хотів конче відправити Службу Божу, бо тої неділі було свято Пресвятої Євхаристії і св. Івана Хрестителя. По Службі попрощався я з парохом і сів до поїзда.

На якійсь станції кажуть нам, що в Конельяно вже не йде поїзд, бо італійці з-за П’яви обстрілюють станцію. Від станції мусів я йти пішки через ліс серед спеки. На стаційній команді у Ваццолі (5 км від фронту) дали мені коней і я під вечір дістався до свого полку.

***

Однієї неділі раненько впав такий гранат під самим порогом нашого дому, вирвав на метр землю, цеглу й каміння викинув аж на поверх. Щастя, що перед хвилиною я усунувся з порога, звідки ми з полковником оглядали, як перед хвилиною граната вирвала з корінням дерево. Попри таку близьку небезпеку, наші жовніри були веселі. В неділю правив я по дві Служби Божі: одну о 7-й для поранених і хворих на малярію, о 9-й для полку, тобто для тих жовнірів, що не сиділи в окопах, хоч в окопах було безпечніше і менше похоронів було з окопів, як з кватир.

Не буду описувати життя фронтового. Воно всім відоме. Гармати, літаки вдень і вночі. Не раз не можна було знайти місця, всюди тебе знайшла, чи, властиво, шукала граната. Італійські літаки не завжди стріляли. Раз один з гори скинув листи до наших жовнірів від полонених в Італії наших українських жовнірців. Італійці знали, що в тій дивізії, де ми стояли на фронті, було два полки українські, 80-й і 30-й, 102-й був чеський, а 91-й німецький. До нас кидали не раз італійці українські відозви, питаючи нас: “За що ви, власне, б’єтеся? Вертайте до вашої Галичини”. Хто таку відозву приніс до канцелярії полку, діставав десять гелерів. Хлопці мали багато таких відозв, але не йшли по винагороду, їм і так не бракувало грошей. Про полковника нашого полку 80-ки мушу висловитися найкращими словами. Був це не лише знаменитий командант. В час битви сидів на якомусь камені і хоч кулі навколо свистіли, він пильнував лінії, даючи накази. В службі був першим, даючи найкращий приклад. Хоч був протестантом, виявляв до мене як до священика велику пошану. Як був вільний, був присутній на Службі Божій і на ній не сідав, хоч були на те крісла. В нашім 80 полку було трохи німців і чехів, і деякі поляки. У свято латинського обряду просив мене, щоби для них мати Службу Божу, хоч більшість полку була нашого обряду.

Хоч у штабі були різні нації (поляк був один, і він не любив українців), різні віри, різні погляди, однак не було ніколи ніяких суперечок, ні релігійних, ні національних. Як лише хто сказав будь-що, що порушувало чи релігію, чи націю, чи сказав хтось невiдповiдне й двозначне, мусів платити кару 20 сотиків.

Той полковник, про якого досі з великою пошаною згадую, називався Мігуля, був з Тропави на Шлеську. Коли Болгари відкрили фронт у вересні 1918 р., нас кинула Австрія на македонський фронт, де ми були аж до кінця війни. Мігуля хотів вступити до нашої Галицької армії як генерал, бо мав бути вже іменований за Австрії. А ми мали так мало своїх вищих офіцерів.

***

Ще наприкінці липня 1918 зайшов раз до мене один поручник-німець і в великій довірі, просячи, щоби його не зрадити, поінформував мене про стан нашого полку.

“Я, — каже незнаний мені поручник, — вважаю собі за обов’язок поінформувати вас, о. курате, про стан нашого полку. Наша 80-ка вже 4-й рік без перерви на вогні на фронті. Дуже багато вояків-українців полягло, мається враження, що АОК (Начальник Команди Армії) ніби завзявся вигубити той полк, тому що він український. Загляньте, каже, до своїх актів у канцелярії, яка є у вас, скільки з нашого полку вже вибуло. Як лише маєте знайомих у Відні в парламенті, пишіть і представте тим панам, щоби робили всі можливі заходи, аби наш полк звідси забрали”.

Ціле пополудні переглядав я метрики, рахував, скільки за той час полягло наших жовнірів з 80-ки. І я дорахувався до сумного числа. Наш 80-й полк втратив від початку війни, з початку на сербськім, потім на італійськім фронті (на російськім наш полк, здається, не був, хіба який батальйон) цілих 4000 людей, тих, що полягли в бою, або дісталися до неволі. Страшне число.

***

Ще 2 листопада, по Службі Божій, підносив я окрик на честь Австрії: “Най живе Австрія! Hoch Osterreich! — най живе Мала Україна Галичини як українське відновлене королівство в союзі з Австрією!”. На Дунаї сказали нам деякі угорські жовніри, що Галичина вже відпала від Австрії.

І ми не знали, що Австрії вже не врятуємо і що в Галичині була вже ще 1 листопада наша українська держава.

Взято з о. Макарій Каровець. Спомини зі Світової війни. Спомини фельдфурака 80 п.п. 9 австрійської дивізії. Накладом і друком оо. Василіян у Жовкві. 1934.

• перша світова війна
• релігія
• читанка

“Народ не живе, а голодує”. Галицький економіст про становище українців у 1920-х

“Іду на Ви”. Стаття Галактіона Чіпки 1934 року

Михайло Скорик. Про назву “Бойки”

“Макогін псевдо Розумовський”. Іван Монолатій

Свіржський замок. Довбуш замість Д’Артаньяна

Провідник “молодих націоналістів”. Спогад про Степана Охримовича

“Львів – це не лише Вавилон, але й Содома Гомора”. Зі спогадів Степана Шаха

“В господарській незалежності ми бачили найпевнішу основу самостійності”. Спогади про Жовкву на межі ХІХ-ХХ століть

“Українська інтелігенція мусить не спати, а працювати”: 7 правил життя Євгена Чикаленка