Книжки у цій добірці – про речі, які не так просто вкласти в одну жанрову полицю.
Тут історія перетворюється на детектив із рукописом, що мандрує крізь століття, звичайна шкільна чверть – на моторошне випробування, а розмова про гендерну рівність починається з колючої репліки про суницю на кактусі. П’ять різних книжок, у яких за незвичайними сюжетами стоять цілком реальні питання: що ми успадковуємо, чого боїмося, у що віримо і як даємо собі раду зі світом, який постійно змінюється.
Аліна Мілсент. Клейноди часу. – К.: Книголав, 2026
Що, якби один рукопис міг змінити перебіг історії? Саме навколо такої загадки побудована історична сага Аліни Мілсент “Клейноди часу”, яка охоплює понад чотири століття української історії. Починається все 1615 року, під час козацького походу на Стамбул, коли герой оповіді натрапляє на загадковий візантійський рукопис. За переказами, він містить знання, здатне змінити світ, і ось вже книжка мандрує крізь епохи, з’являючись у руках людей, які не завжди розумітимуть значення своєї знахідки. Таким чином, авторка пропонує незвичайну мандрівку, в якій українська історія переплітається з європейською, а реальні постаті зустрічаються з вигаданими персонажами та фантастичними припущеннями. Тут є козацькі походи й Запорозька Січ, флорентійські палаци Медічі, таємні архіви Ватикану, Сагайдачний, який вирушає визволяти бранців із Замку семи веж, і Тарас Шевченко, котрий ховає ще один “Заповіт” у переяславських підземеллях. В іншій часовій площині десятирічний Адольф Гітлер знаходить картину, що згодом вплине на хід світової історії. Усе це не окремі історичні замальовки, а частини великої оповіді про рукопис, який поєднує різні епохи й людські долі. Тобто це масштабна спроба поєднати історичну сагу, магічний реалізм і альтернативно-історичну інтригу, коли численні персонажі, часові переходи та родинні зв’язки потребують від читача уважності, але водночас дозволяють побачити історію як безперервний процес, у якому минуле не зникає безслідно.
Олексій Жупанський. Сірі обійми Міжсезоння. – К.: Видавництво Жупанського, 2026
У цьому романі з погодою незвична зміна пір року – коли на місце зими, весни, літа й осені приходить щось невизначене, застигле й чуже – стає не просто погодною аномалією, а повноцінною загрозою реальності. І ці самі “Сірі обійми Міжсезоння” Олексія Жупанського поступово обплутують вулиці й будинки, людські думки та сни, зупиняючи звичний перебіг життя і навіть сам час. Здавалося б, ідеться про чергову історію карантину, проте досить швидко звичайні побутові обставини перетворюються на щось незрозуміле й моторошне. Першими небезпеку помічають діти, бо дорослі, зазвичай зайняті власними проблемами, не звертають уваги на тривожні знаки. У центрі подій опиняється 8-Б клас, для якого найдовша навчальна чверть починається з низки дивних прикмет. Морозна свіжість змінюється хворобливою відлигою, вулицями повзуть зловісні грейдери, більшість учителів загадково зникає, а їхні пояснення щодо хвороб і життєвих негараздів не викликають довіри. Замість звичайних уроків залишається фізкультура, яку проводить новий учитель, зовсім не схожий на людину, що мала б навчати дітей фізичних вправ. Школа поступово порожніє, заняття припиняються, і невдовзі стає зрозуміло, що карантин буде лише початком чогось значно страшнішого. Загалом цей роман – частина циклу сучасного урбаністичного міфотворення “Колесо року”, до якого також належать “Осіннє заціпеніння”, “Серце весни” та “Палаюче око літа”, і в цій історії автор продовжує працювати з мотивами сезонності, міських легенд, дитячого сприйняття світу й прихованих сил, які можуть втручатися у звичний порядок речей. Звісно, роман можна читати окремо від інших частин циклу, хоча знайомство з попередніми книжками, безперечно, допоможе краще відчути авторський всесвіт. В якому, додамо, створено не просто фантастичну історію про демонічну силу, а похмурий образ реальності, в якій звичайні речі поступово втрачають свою звичну природу.
Олена Стрельник. Суниця на кактусі: 45 питань про гендерну (не)рівність і фемінізм. – К.: Creative Women Publishing, 2026
“Ви ж не очікуєте, що на кактусі вродить суниця” – саме така репліка з коментаря в соціальній мережі стала відправною точкою для цієї книжки. У цій фразі, на перший погляд, кумедній, насправді приховано цілий світ уявлень про нібито природну нерівність жінок і чоловіків, про різні здібності, призначення та можливості. Загалом “Суниця на кактусі” Олени Стрельник побудована як 45 запитань і відповідей, що охоплюють найрізноманітніші аспекти гендерної (не)рівності. Чому ми так легко погоджуємося з тим, що одні професії “чоловічі”, а інші “жіночі”? Чи справді біологічні відмінності визначають інтелектуальні здібності, кар’єрні перспективи й соціальну роль людини? І чому навіть у суспільстві, яке декларує рівність, старі стереотипи продовжують працювати? Авторка розглядає материнство й доглядову працю, професійну реалізацію жінок, гендерні стереотипи в різних професійних середовищах, становище жінок у медіа та публічному просторі. Окремо йдеться про те, як повномасштабна війна змінила гендерні ролі, загострила старі проблеми й водночас відкрила нові можливості для переосмислення суспільних відносин. При цьому книжка не перетворюється на набір ідеологічних декларацій: авторка залучає національну статистику, соціологічні опитування, міжнародні дослідження та власний багаторічний науковий досвід. В одному з розділів вона звертається до відомого експерименту “Намалюй вченого”, проведеного Девідом Чемберзом 1983 року. Із 4807 дітей, які взяли участь у дослідженні, лише 28 зобразили жінку-вчену, причому всі ці малюнки належали дівчаткам. Чи означає це, що дівчата від природи рідше уявляють себе в науці? Чи, можливо, вони просто змалку засвоюють суспільні очікування, які підказують їм, ким можна й ким не можна стати?
Аліна Борисова. Мистецтво під вогнем. – К.: КіТ, 2025
25 березня 2024 року уламок російської ракети, збитої українською протиповітряною обороною, впав на Академію мистецтв імені Михайла Бойчука в Києві. Було зруйновано частину навчального корпусу, вибито вікна, пошкоджено приміщення, де ще недавно студенти навчалися малювати, працювати з матеріалами й опановувати мистецькі професії. У новинах ця подія отримала коротке повідомлення, але за ним залишилося значно більше людських історій, ніж могло вміститися у звичайну хроніку обстрілу. Саме їх і відновлено у документальному мальописі “Мистецтво під вогнем” Аліни Борисової. Авторка сама навчалася в Академії Бойчука, підтримувала зв’язок із викладачами та знайомими й тому могла розповісти про наслідки удару не лише з позиції стороннього спостерігача. В основі книжки – три реальні історії: викладача та двох студенток, які пережили ракетне влучання. Кожен із героїв перебував у своєму місці, мав власні обставини й по-своєму пройшов через одну й ту саму подію. Втім, це не узагальнений образ постраждалих і не черговий звіт про руйнування культурної інфраструктури, а три окремі людські перспективи, з яких складається повніша картина того дня. Таким чином, книжка стає своєрідним містком між тими, хто переживає війну безпосередньо, і тими, хто дізнається про неї з коротких новинних повідомлень. Це документування події, яку хотілося б забути, але яку необхідно зберегти в пам’яті.
Таня Єрмак. У його голові, у її тілі. – Х.: Vivat, 2026
У дев’яти оповіданнях цієї книжки тіло стає своєрідним архівом приватної історії, в якому відклалися не лише особисті переживання, але й події великого світу. Нью-Йорк напередодні 11 вересня, Київ Майдану, мистецькі майстерні, материнство, близькість і війна складаються в мапу пам’яті, прокладену не географічними координатами, а відчуттями. Втім, де закінчується пам’ять і починається тіло? Чи можна пережите зберегти не в датах і документах, а в запахах, дотиках, голосах, раптових нападах страху? Таким чином, це книжка про жінку, яка намагається зберегти право бути собою серед чужих поглядів, очікувань і претензій на її тіло. Так, в одному оповіданні студентка не може змиритися з образливими словами викладача, в іншому героїня, позуючи художникові, поступово усвідомлює, що її перетворюють на матеріал для чужого мистецького задуму. Ідеться не просто про вразливість, а про межі, які людина мусить навчитися встановлювати сама, а назва книжки натякає на розділеність досвіду, на те, що чоловічий погляд і жіноче тіло можуть існувати в одній історії, але зовсім не обов’язково належати одному й тому самому уявленню про світ.
Джерело: espreso.tv