Герої цих книжок опиняються перед речами, які неможливо скасувати чи пояснити звичними способами, а читач разом із ними поступово з’ясовує, де закінчується випадковість і починається закономірність.
Тут є детективи, монстри, журналісти, космонавти й люди, яким не пощастило опинитися не в тому місці й не в той час. Але об’єднує їх одне: кожна з цих історій змушує подивитися на звичний світ під таким кутом, з якого він уже не здається ані безпечним, ані остаточно зрозумілим.
Ірина Грабовська. Леобург. Остання війна імперій. – Х.: Vivat, 2026
У цій книжці війна цікава передусім тим, що авторка не робить із неї декорацію для героїчної пригоди. Навпаки, саме війна поступово руйнує звичну логіку фантастичного світу, і те, що в першій частині “Леобургу” Ірини Грабовської здавалося захопливою можливістю мандрувати між реальностями, тут обертається неабиякою відповідальністю. Тобто повернутися в Леобург означає свідомо увійти в історію, яка вже перестала бути грою. І хоч місто науковців, механіків і винахідників створює відчуття майже дитячої віри в те, що складну проблему можна розібрати на деталі й знайти для неї рішення, але політика, революція і війна виявляються системами, де технічного рішення недостатньо. Можна побудувати машину, але не можна сконструювати свободу, і тому друга частина значно похмуріша за першу, адже герої вже не просто відкривають паралельний світ, а мусять визначитися зі своїм місцем у ньому. Ясна річ, що це конструкція альтернативної України, хоч авторка не копіює сучасність буквально, а переносить знайомі політичні механізми в іншу історичну модель. Навіть революція тут цілком реалістична, а війна взагалі змушує героїв перестати бути туристами у власній історії. І фантастичний сюжет поступово перетворюється на розмову про дуже реальну річ — момент, коли чужа війна раптом стає твоєю.
Люко Дашвар. Харизмат. Pro domo sua. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2025
У цій книжці сучасна Україна так само опиняється в дуже несучасній історії. У “Харизматі” Люко Дашвар вона живе своїм звичайним “стародавнім” життям, аж поки загадкові смерті у карпатському містечку не починають ламати звичну картину світу. Заступниця міського голови спершу дивиться на все це цілком практично: є проблема, яку треба вирішити, є місто, за яке вона відповідає, є власна безпека. Але дуже швидко стає зрозуміло, що раціональних пояснень може просто не вистачити. Тож що як зло, яке колись вигнали з Карпат, нікуди не поділося? Просто причаїлося на кілька століть, перечекало історію, війни, зміну держав і людей – а потім повернулося саме тоді, коли ніхто вже особливо не вірить у старі легенди? І що робити мешканцям тихого гірського містечка, якщо перша ознака цього повернення – мертва дівчина з дивною раною на шиї? Таким чином, минуле у цьому романі буквально приходить у сьогодення. Для оповіді це зручно, і самі Карпати тут роблять половину роботи, адже історія довго зберігається в переказах і де будь-яка дивна смерть легко обростає власною версією. По-друге, усе це дозволяє поглянути на вампірську міфологію не як на далеку трансильванську декорацію, а як на щось значно ближче до українського культурного простору.
Катерина Зінов’єва. Зубри. – К.: Yakaboo Publishing, 2026
Містична “карпатська” традиція збіговиськ у самісінькому центрі страху, що тягнеться ще від часів “Трохи пітьми” Любка Дереша, продовжується й у цій історії. Отже, неважко здогадатися, що відбувається, коли письменники збираються разом, щоб поговорити про літературу, а натомість отримують чудову нагоду використати одне одного як матеріал для майбутнього роману. Карпатський котедж для такого сюжету – майже ідеальна декорація. З одного боку, усамітнення й тиша, яких письменнику начебто й треба. З другого — замкнений простір, із якого не так просто втекти, коли починається щось недобре. Природа навколо перестає бути красивим фоном і поступово стає частиною психології роману: чим далі герої від цивілізації, тим важче їм відрізнити власні страхи від того, що справді відбувається. Тож, здавалося б, звичайна творча тусовка: конкуренція, амбіції, образи, бажання сподобатися куратору. Але тут з’являється чужий рукопис, і література раптом починає дивитися на своїх авторів. Звісно у “Зубрах” Катерини Зінов’євої кепкують з літературного середовища, адже тут є конкуренція, марнославство, боротьба за увагу, віра у власну геніальність і цілком людське бажання, щоб саме тебе нарешті помітили. Втім, мало хто розуміє, що за свій “золотий квиток” доведеться платити. Тим паче, що поступово виникає неприємна думка: а раптом текст справді може впливати на реальність? І коли вигадане починає відбуватися з тобою, літературна гра дуже швидко перестає бути грою.
Макс Кідрук. Колапс. – К.: Бородатий Тамарин, 2026
Понад дев’ятсот сторінок “Колапсу” Макса Кідрука – вже не просто книжка, а фізичний доказ того, що український автор може будувати науково-фантастичну епопею масштабом, який зазвичай асоціюється із зарубіжними бестселерами. Та головне у цьому романі не Марс і навіть не космічне майбутнє, а те, що людство дедалі гірше контролює наслідки власних відкриттів. Автор бере цю класичну тему фантастики і доводить її до майже буденної логіки. Ось чому назва роману працює на кількох рівнях – це і конкретні загрози, що виникають у світі роману, і поступовий розпад системи, яка ще вчора здавалася стабільною. Земні рослини заражає патоген, що загрожує продукуванню кисню, а науковці паралельно стикаються з речами, до яких людство виявляється не готовим. Проте автор не протиставляє науку фантастиці, а навпаки, використовує наукове знання як головний інструмент напруження. Чим переконливіше пояснений механізм катастрофи, тим страшнішою вона стає, і в романі немає потреби вигадувати абстрактне зло: достатньо показати людей, які вважають себе достатньо розумними, щоб керувати наслідками власних рішень. І виявляється, що ця книжка — про той момент, коли цивілізація раптом виявляє, що найбільша її проблема — не брак знань, а надлишок самовпевненості.
Мілєнко Єрґович. Сараєвські “Мальборо”. – К.: Темпора, 2026
Війна, як знати, найчастіше входить у літературу через великі слова: облога, фронт, бомбардування, загибель, перемога. Натомість у “Сараєвських “Мальборо” Мілєнка Єрґовича вона приходить інакше – через дрібниці. Наче через ранкову каву чи зоопарк, як в “Андеграунді” Кустуриці. Хтось ховається в підвалі, хтось утрачає бібліотеку, хтось тягне в наплічнику залишки колишнього життя, а хтось просто намагається зберегти звичку, яка ще вчора здавалася абсолютно буденною. І це не дивно, адже сам автор залишався в Сараєві під час облоги, тому його книжка не про війну, побачену з безпечної відстані, а про місто, в якому люди – подружжя, друзі, коханці, батьки, діти, випадкові знайомі – продовжують бути людьми навіть тоді, коли нормальне життя вже практично неможливе. Герої книжки – подружжя, друзі, коханці, батьки, діти, випадкові знайомі. Їх об’єднує не героїчний статус, а проста необхідність вижити, і тому бібліотека, бар, туристичний наплічник, сигарети – речі, які за мирного життя нічого особливого не означають, раптом стають доказами того, що людина колись мала інше життя. Тобто мова про буденні, як марка сигарет і назва міста, речі, з яких, тим не менш, складається пам’ять про війну. Не тільки з того, хто стріляв і хто переміг, а з того, що люди робили між вибухами. І для українського читача ця книжка сьогодні неминуче читається ще й як дзеркало: інша війна, інше місто, інший час – але та сама впертість людей триматися за маленькі уламки нормальності.