Діло”: політичний злочин у Парижі — вбивство Симона Петлюри

Поразка українських визвольних змагань перетворила Головного отамана Симона Петлюру на мішень для гострих нападів з боку галицької спільноти. Хвилю обурення очолили екзильний уряд ЗУНР та провідна львівська газета “Діло”, що відбивала погляди тамтешніх націонал-демократів. Причиною такого радикального неприйняття став Варшавський договір від 21 квітня 1920 року. У Галичині цей союз сприйняли як “ніж у спину” українській соборності та відмову від багаторічної мрії про єдину державу.

Пропонуємо прочитати матеріал паризького кореспондента газети “Діло” щодо подробиць вбивства Симона Петлюри та тогочасних суспільних настроїв щодо його постаті. Оригінальну орфографію і правопис збережено. Публікацію відшукав Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Париж, 26 травня 1926.

Тільки-но повернулися ми з вулиці Расіна, що веде — в самім осередку Латинського Кварталу — від Одеонського Театру до Бульвару Сен-Мішель. Це бічна, доволі пуста вулиця. При ній один дешевий ресторанчик “Буйон Шартіє”. В ресторанчику цім обідав від довгого часу, в товаристві жінки і дочки, 14-літньої учениці ліцею Фенелона, той, чий труп лежить нині в інституті судової медицини, — отаман Петлюра.

Вчора покійний отаман обідав винятково сам — жінка була недужа. О десятій хвилині по 2-й годині він вийшов з ресторанчика і подався в напрямі Бульвару. Чигав там уже на нього його вбивця: у російській “рубашці”, кудлата голова…

— Ти Петлюра?

— Да…

Блиснув у сонці револьвер…

— Защіщайся!

І в ту мить посипались постріли. Крик. Нападений, з простягненими руками, повалився на землю. Глухо скотився безсилий череп з камінного хідника на дерев’яний поміст. Холодно, жорстоко вбивця стріляв далі.

— Доволі! Доволі! Боже мій!.

Останні слова вириваються жертві вже серед судом агонії. Струмок крові, що мішається з вуличною курявою. Перехожі, що в обуренні кидаються на вбивцю. Поліціант, що вириває його з рук юрби і везе до недалекого комісаріату… Звичайна в таких випадках обстановка.

Найближчий шпиталь “Шаріте” є при вулиці Якова, за Сен-Жерменською церквою — тією самою, де спочиває тіло противника гетьмана Богдана — короля Яна-Казимира. У Парижі поховане лише серце короля Яна II Казимира. Його тіло після смерті у Франції було перевезене до Польщі. Старовинний, з королівської епохи шпиталь. Туди перевезло прикликане “таксі” безтямне, кров’ю залите, сімома кулями вздовж і впоперек страшенно порите тіло Симона Петлюри. Ніякого, очевидно, порятунку. Ще двадцять хвиль конання і — вічний сон.

“Хто там згадає — питався раз чужий поет — де ти осядеш? Якою водою попливеш у світ далекий? В котрій стороні будеш боротися? і від чиєї зброї згинеш?..”.

У поліційнім відділку біля старого Одеонського Театру — де кожного тижня грається стільки класичних трагедій — комісар переслухував того, хто наче на глум визвав свою безборонну жертву “боронитися”, садячи їй ту ж мить першу кулю в голову.

Є вже кілька журналістів, серед них один з перших — редактор “Humanité”.

Убивця називається Самуїл Шварцбарт, літ 38, родом зі Смоленська, жид, від року натуралізований француз, годинникар.

— Я вбив Петлюру, щоб помститися за жертви погромів на Україні. Петлюра був антисеміт і громив жидів десятками тисяч, громив, мучив, грабував. Не шкодую того, що зробив, і якби було треба, то знов зробив би те саме…

Війна захопила була вбивцю, тоді ще російського громадянина, у Франції. Він вступив у французьку армію, був поранений, одержав воєнну відзнаку. У 1919 р. був він з французьким відділом в Одесі; там дізнався вперше про існування Петлюри і про переслідування жидів на Україні.

Петлюра! Петлюра! Ім’я те гомоніло в його голові. І він його вже ніколи не забув. Читання певних російських газет у Парижі підтримувало його ненависть. З них він дізнався, що Петлюра в Парижі, одначе не міг його знати чи впізнати. Аж кілька днів тому знайшов його фотографію в одній паризькій російській газеті. Дізнався також (відки?), що Петлюра обідає при вул. Расіна. З набитим револьвером чигав на нього там кожного дня від — дуже цікава подробиця! — якихось двох тижнів. Нарешті стрів його самого і — далі вже знаєте.

Як поставилася до вбивства паризька преса? Передовсім як до сенсації — отже, довгі або короткі репортерські статті на першій сторінці газет, з фотографіями жертви й убивці. А потім, іноді вже в заголовках і підзаголовках, політичні оцінки вбивства — відповідно до політичного забарвлення газети, її більшої чи меншої необізнаності в українських і східноєвропейських справах, та — це не найменш цікавий бік справи — відповідно до того, відки дана газета брала свої “натхнення” в цій справі.

Більше про Симона Петлюру читайте у спецвипуску журналу “Локальна історія”

Купуйте електронну версію журналу в онлайн-крамниці

“Мало коли злочин був доконаний з такою потворною холоднокровністю і з такою вирахованою жорстокістю”, — каже бульварний “Journal”.

“Політичний злочин на Бульварі Сен-Мішель: Петлюра, колишній український протибільшовицький шеф, убитий своїм земляком”, — каже консервативна “Action Française”, доводячи зайвий раз своє незнання східноєвропейських відносин, до географії включно.

“У своїй ставці в Кам’янці-Подільській Петлюра оточувався українськими й міжнародними авантурниками, єзуїтами, широкими націоналістами і підозрілими одиницями, ватажками й інтелігентами. Його генерали носили опереткові уніформи. Зрештою, обіцявши Папі навернути Україну до католицизму, він поринав у спіритизм і радився з “стукаючими столиками” про шляхи своєї долі… ” — каже головний орган теперішнього урядового картелю “Quotidien”, подаючи принаймні в останній точці своєї характеристики дійсну правду.

“Петлюра, ватажок протиреволюційної банди, яка руйнувала Україну, убитий у Парижі російським жидом. Його вбивця заявляє, що хотів помститися за погроми білих”, — каже комуністична “Humanité”; далі вона зазначає, що “кажуть, що вбивця є комуністом”, та кінчить свої уваги ось як: “Фатальний жест Шварцбарта показує, на яку спрагу помсти наразили російські протиреволюційні кати свої незліченні жертви”.

“Paris Midi” подає “офіційний комунікат української місії”, тобто заяву політичних друзів покійного Петлюри, що “Українці, мовляв, завжди вважали Петлюру законним головою Української Держави”. Крім того, подає ця газета заяву українського “гідного діяча”, що Покійний не був ніколи антисемітом ні організатором жидівських погромів.

Найбільш правдиві звістки про політичну діяльність Петлюри принесла “La Croix”.

Не є річчю вашого кореспондента давати політичну оцінку покійного Отамана Симона Петлюри. Давало її “Діло” не раз, а з ним і решта української національної преси. Для українського громадянства Галичини Петлюра був політичним трупом від хвилини, коли, розійшовшись з галицькою армією, зрікся західних земель українських на користь наших історичних противників; Варшавський договір Петлюри був страшним актом, актом, якому пара шукати хіба в підписанні Ризького миру. Щодо цього, ніякий, хто шанує свою особисту й національну честь, український громадянин з цього чи того берега Збруча не знав і не знає найменших сумнівів ні хитань. В українських національних колах не брали до уваги можливості політичного воскресіння покійного Петлюри.

Одначе всі ознаки показують, що інакше оцінювали майбутні можливості Петлюри і петлюрівства в більшовицьких колах. А вже до неймовірного напруження дійшло тут занепокоєння совітських кіл Петлюрою і (уявленими, на нашу думку) небезпеками його виступу на Україні від хвилини, коли Пілсудський знов виплив наверх у Варшаві, себто якихось двох тижнів — речення, яке подає Шварцбарт як кінцевий термін своїх засідок на пок. Отамана. Збіг обставин — що щонайменше дивний.

Не менш дивно й те, що згинув Петлюра нібито як антисеміт. Даруйте, антисеміт? Петлюра? Відколи то члени масонських лож числяться патентованими антисемітами? І соціяльні демократи — відколи? Бо Петлюра був масоном ще перед повстанням проти гетьмана Скоропадського, а соціяльним демократом він був від десятків літ — ще в останні часи він чванився, що то він, а не Ленін і Раковський, “справжній” марксист. Цей спір, хто саме, а хто ні, “справжній марксист” — схоластична манера, але як це погодити із твердженням про антисемітизм? Або одне, або друге. А крім того: хто, як не Петлюра, утримував при собі жидівського міністра? Хто, як не він, призначив на преважне становище лондонського посла — видатного жидівського діяча, оборонця в процесі Бейліса, Марголіна, котрий завжди і з повною щирістю вихваляв і вихваляє семітофільство Петлюри? Під час революції й громадянської війни загинуло багато невинної жидівської людності? Немає сумніву. Але невже не загинуло ще багато-багато більше людності християнської? Таємниця огортає мотиви й організацію вбивства Петлюри, таємниця, яка може й ніколи не розвіється. Чи дивно, що не один з українських емігрантів у Франції ставить собі питання: чи не впав Петлюра жертвою Пілсудського — себто жертвою останнього успіху Пілсудського?

Що станеться зі Шварцбартом? Не треба бути великим пророком, аби вгадати, що з ним станеться. До цього досить знати звичаї паризьких судів присяжних… Буде розправа. А на ній одна з двох можливостей майже певна: 1. Шварцбарта буде визнано лікарями неосудним маніяком, який доконав свого вчинку під сугестією людей і преси, і буде звільнений; або 2. над визнаним осудним убивцею буде суд: боронити його будуть найкращі адвокати-комуністи (вони вже зголосилися до оборони); будуть слухані свідки, які розповідатимуть про все можливе, про папу римського, шаха перського, Америку й Австралію — тільки не про суть факту, про вбивство ні; на всякий спосіб буде судитися жертва, а не злочинець. І в результаті Шварцбарт буде тріумфально звільнений і буде в славі й добробуті, благословенний Москвою, а може й Харковом, житиме своїм життям. Щодо цього немає найменшого сумніву. Адже недавно один англієць з властивим його расі сухим гумором розповідав:

— Коли в мене буде якийсь особистий ворог, якого захочу дешево позбутися, то заманю його з Англії, де за смерть завжди карають смертю, до Парижа; там його вб’ю, а як мотив подам, що він, мовляв, закохався в моїй нареченій, або що він мій політичний противник і до того реакціонер. Мене звільнять, як звичайно, мій ворог зотліє в сирій землі, а я матиму славу і гроші: бо театри й кінематографічні фірми будуть сперечатися між собою, щоби мене заангажувати…

Чого хочете більше? Такі звичаї французького судочинства в останніх 10 роках 3-ої Республіки. Побої, які отримав Шварцбарт на місці злочину від рук зворушеної його жорстокістю юрби, — це справді єдина прикрість, яка його спіткала за його вчинок.

У хвилину, коли кінчаю цей допис, одержую останнє видання “Intransigeant” з короткою звісткою: що Шварцбарт мав спільника, який обідав з Петлюрою в ресторані і звідти телефоном закликав Шварцбарта під ресторан. З далекого кварталу (Менільмонтану) Шварцбарт чимскорше наспів навіть без шапки, та з добре набитим револьвером.

Секція тіла Петлюри завтра, четвер, вранці.

В. Левицький.

• вбивства
• симон петлюра
• читанка

“Царство Петлюри” на чехословацькому курорті

Паризькі адреси Головного Отамана

“По своїм переконанням Махно не був Українцем”. Генерал армії УНР про лідера анархістів

Ян Пілсудський: “Чорна легенда про Петлюру досі жива”

Він не помер у Парижі. Віталій Ляска

Пісня в обмін на зброю: як 100 років тому Україна переконувала надати їй військову допомогу

Тризуб Петлюри — для військових ЗСУ

Екранні “двійники” Петлюри

Автограф Симона Петлюри з вітального листа до Миколи Лисенка 1903 року