ІЛЮСТРАЦІЇ: Neven Krcmarek, Unsplash
Приблизно з середини жовтня українці починають традиційну дискусію: святкувати Геловін чи ні. Ортодоксальні християни звинувачують прихильників Геловіну в сатанізмі. Помірковані вважають, що кожен має право на власні забавки, якщо це не шкодить іншим. Віккани ж просять не ставитися до свята як до дитячої забавки, а дати їм змогу відзначити кельтський Савин. Ті, хто не вбачає в Геловіні релігійного підтексту, вважають його штучним і непотрібним, маркетинговою стратегією для викачування грошей. Дехто намагається надати святу змісту, шукаючи його українське коріння.
Такий пошук іноді заводить у хибний шлях. Так, в Україну проникла так звана “Велесова ніч”. Це свято, вигадане в Росії, протиставляється Геловіну як “автентична слов’янська традиція ночі з 31 жовтня на 1 листопада”. Його святкують з ушануванням пращурів, стрибками через вогнища та ворожіннями, нібито під покровительством бога Велеса. У російській традиції це “наша відповідь гнилому заходу”. Хоча й українці мають подібну схильність: шукати “українські Мальдіви” чи “український Стоунгендж”. Чому б не прийняти й “український Геловін”? То що ж насправді святкували українці в останній тиждень жовтня?
Як “Велесова ніч” потрапила в український інформаційний простір?
До повномасштабної війни багато українців ще вірили в “хороших росіян”. У проукраїнських субкультурних організаціях російських націоналістів та язичників вважали антипутінськими, отже, дружніми. Водночас в Україні діяли як проросійські язичницькі громади, так і ті, хто їм співчував. Ці організації поширювали сучасні російські язичницькі свята, зокрема й “Велесову ніч”. Перші публікації про це свято з’явилися в інтернеті на початку ХХІ століття. Згодом інформація почала проникати і в патріотичне середовище язичницьких громад, але вже без російського маркування. Тому багато наївних вірян повірили в існування “Велесової ночі” у давніх українців.
Чому ж вони так легко піддалися? По-перше, в Україні існували традиції вшанування пращурів восени. По-друге, у дохристиянські часи віра в бога Велеса була поширеною, його вважали одним із найдавніших та найшанованіших богів. По-третє, перевдягання на Геловін, якому протиставляють “Велесову ніч”, дуже нагадують українське маланкування. Тому людям було легко повірити в можливість існування подібних обрядів і на інші свята.
Згодом, із суто релігійного язичницького середовища, байка про “Велесову ніч” поширилася через популярні ЗМІ на широкого читача. Навіть у бібліотеках та на вечірках у ресторанах наприкінці жовтня закликають святкувати “Велесову ніч” як “нашу альтернативу Геловіну”.
Вже кілька років науковці та свідомі українські язичницькі громади доводять відсутність в Україні традиції святкування “Велесової ночі”. Але, попри це, у масовій свідомості це свято вже закріпилося. Тому важливо глибше дослідити справжні українські традиції, порівняти їх із західноєвропейськими та зрозуміти, чи існує між ними зв’язок. Варто сформувати компромісне рішення для святкування цих днів, яке б примирило традиційні українські вірування з популярним Геловіном.
Геловін, Савин, “Велесова ніч”: що до чого і хто в кого?
Святкування Геловіну науковці вважають християнізованою версією кельтського Савину. Його також пов’язують із католицьким Днем усіх святих, що припадає на 1 листопада. Геловін святкують у багатьох країнах світу в ніч напередодні. Назва походить від англійського “All Hallows Eve” — Вечір усіх святих. Хоча католицька церква й заперечує зв’язок цих двох свят, існує думка, що християнське свято “наклалося” на кельтський Савин. Спочатку День усіх святих був 13 травня, але потім його, імовірно, перенесли на 1 листопада, щоб нівелювати язичницьке свято вшанування мертвих. Етнолог та релігієзнавець Джеймс Фрейзер зазначає, що кельти ділили рік на дві частини — літо й зиму, тому мали два ключові свята: Белтайн (1 травня), після якого худобу виганяли на пасовища, та День усіх святих (Савин) — 1 листопада, коли худоба поверталася на зиму додому.
Однією з найважливіших містерій свята було запалення великих вогнищ. Важливе місце посідали ворожіння. Живі очікували повернення померлих родичів на вечерю і до теплої печі. Кельти також боялися злих духів: відьом, фей. Рональд Гаттон вважає, що це свято мало язичницький зміст і було поширеним у кельтських народів, особливо в тих, хто займався скотарством. Проте він має сумнів щодо вшанування мертвих цього дня. Ніч перед Днем усіх святих вважалася веселою і життєствердною. Ці традиції були дуже поширені в Шотландії, Вельсі, на острові Мен ще в ХІХ столітті. Поступово, після змішування кельтських святкувань із християнськими, традиції Савину переходили в Геловін. Але в сучасному вигляді, з карнавальними перевдяганнями та моторошними атрибутами, Геловін постав ближче до ХІХ–ХХ століть. Перед тим, як потрапити до США, традиції перевдягання зароджувалися у Європі, зокрема в Британії. Міграція ірландців до США спричинила там поширення традицій Геловіну, які згодом охопили весь світ.
А що ж “Велесова ніч”? Це новостворене свято, згадка про яке вперше з’явилася в російському сегменті інтернету у 2012 році. На сайті “Черная магия и руны” опубліковано статтю під назвою “Велесова ночь”. Автор під ніком “Атлантида” поетично описує свято, схоже за описами на сучасне святкування Савину: відвідування душами померлих своїх домівок, стрибки через вогонь, символізм приходу зими тощо. У 2016 році на сторінці LiveJournal ця сама стаття була доповнена новими “стародавніми традиціями”. Під іменем Надя Аріана авторка додала звичаї перевдягання, виготовлення світильників з гарбузів. Ці овочі давні слов’яни не знали, адже гарбузи почали активно вирощувати в Україні лише з XVIII століття. Вперше в українському сегменті інтернету публікація про “Велесову ніч” як аналог Геловіну з’являється у 2017 році на сайті “Український інтерес”. Авторка статті, Олена Петренко, не посилається на жодне джерело, але в тексті є відгук російських публікацій: про вогні, ходіння по вугіллю, розмивання межі між світами мертвих та живих, вшанування пращурів. Масово ця публікація була розтиражована в той же день на інших сайтах. І в наступні роки публікації про “Велесову ніч” робилися на основі “нульової” статті, але обростали новими “традиціями”.
Щоб упорядкувати цей хаос, у 2020 році автор Вікіпедії під ніком “M Malligan” створив статтю, присвячену цьому святу. Автор вказує, що це сучасне свято, яке базується на публікаціях, зібраних з 2017 року. “M Malligan” намагався пояснити появу “Велесової ночі”, але дещо заплутав читачів. Зокрема, згадує “Велесову ніч” та день з книги російського неоязичника Іллі Черкасова, виданої у 2003 році. Проте там дата свята Велеса — середина лютого. Також стаття на Вікіпедії посилається на книжку Валерія Войтовича, де є згадка про вшанування Велеса в ніч перед Різдвом, що ніяк не стосується листопада. Отже, нині вся інформація у ЗМІ та соцмережах про “Велесову ніч” — це передруковані без будь-яких джерел художньо-публіцистичні твори. Попри це, кількість згадок теми з 2017 року лише зростала. Там пишуть, ніби “в давнину на Велесову ніч” стрибали через вогнища, влаштовували обіди на честь померлих, очищували дім, сипали сіль під порогом, вирізали ліхтарі з гарбузів, щоб відлякувати злих духів. У цьому святі ми бачимо просто скомпільований набір деяких українських традицій, а також Геловіну та Савину.
Українці не обмежувалися однією ніччю, вони святкували тиждень
І не “Велесову ніч”. У багатьох українських етнографічних працях згадується вшанування померлих пращурів 26 жовтня. А 28 жовтня святкування супроводжувалося бешкетуванням та веселими бенкетами. Важливим також є межове свято — 1 листопада, що символізує остаточний перехід від літа до зими. Цікаво, що кожне з цих свят могло розтягуватися на кілька днів, таким чином набігав цілий тиждень.
26 жовтня в народі — це свято Дмитра. Суботу, яка передує цій даті, називають “дмитровою”, “дідовою”, “родинною”, “задушною”. На Гуцульщині кладуть на могили хліби зі свічками. Після служби на цвинтарі ці хліби як поману віддають за померлих.
Етнограф Олекса Воропай розповідає про традицію справляти осінні поминки померлих родичів парастасом у церкві та обідом вдома. Готували їжу, яку любили померлі родичі. Перед вечором з кожної страви брали по ложці в окрему посудину. Цю тарілку з ложками ставили на ніч на покуття, щоб мертві пригостилися. Залишали рушники, щоб родичі вмилися і втерлися. Етнограф Степан Килимник зауважує, що такі застілля супроводжувалися тихими, поважними розмовами про пращурів, “божественними піснями”. А на Черкащині, додає історик Агатангел Кримський, пісні співали та молитви читали цілу ніч з п’ятниці на суботу. Згадується традиція на Поділлі на ніч лишати на столі тарілку та воду, поруч ставити свічку, щоб душам було видно в хаті. Вірили, що звечора “діди снують по кутках”. З такою метою свічки засвічували й на Бойківщині, Буковині, Поліссі, Галичині.
Після цього вранці на Волині всі жінки села ходили до церкви з “мисочками”. Клали туди три книші, три калачі, чи три паляниці та улюблені страви покійників. У церкві писали імена померлих родичів та читали молитви за їхні душі. Агатангел Кримський згадує про освячення їжі в мисочках і на Черкащині, хоча у розповіді не вказано, що це обряд поминання. Можливо, співрозмовники під час запису етнографічного матеріалу не уточнювали цей момент, адже всім і так була зрозуміла символіка свята на Дмитра. Загалом на Черкащині в цей день виконували те саме, що і на Волині в поминальну суботу.
Від цієї суботи до свята Дмитра, 2–3 дні вважалися покійницькими. Степан Килимник згадує, що вважалося доброю ознакою, коли в ті дні до хати заходили старці просити милостиню. Їх гостинно приймали, обдаровували хлібом. Люди вірили, що покійники ходять в образі дідів-жебраків. Вважалося, що померлі родичі в образі мандрівників можуть застерегти господарів від лиха, тому люди намагалися догоджати їм.
Етнограф Петро Шекерик-Доників зафіксував на Гуцульщині цікаве вірування, що Дмитро замикає осінь і відмикає зиму. Іван Огієнко теж про це згадує і додає, що навесні Дмитро передає ключі від весни святому Юрію. Олекса Воропай пише: Дмитро приносить зиму, бо в народній пісні згадується, що в нього є труба зі срібла, — як затрубить, то гори вкриються снігом. Цей момент дуже важливо запам’ятати, адже далі ми ще будемо обговорювати ключників. За іншою версією, ключі Юрію передавала Марена.
Ключники весни: птахи й Боги
Цей звичай цікавий нам, бо перегукується зі святкуванням кельтами приходу зими саме на Савин, перед 1 листопада.
Якщо підсумувати, то дідова/дмитрівська субота — це день вшанування померлих родичів. Раніше на свято організовували громадські обіди, згодом залишилися тільки родинні трапези. Українці вірили, що в дідову суботу пращури приходять додому, іноді у вигляді гостей або жебраків. Вшанування пращурів тривало не один день, а в ніч із п’ятниці, що передує дідовій суботі, та ще 2–3 дні після неї. Ці вірування дійсно схожі на уявлення кельтів, які, на думку Джеймса Фрейзера, теж на Савин зустрічають своїх померлих.
28 жовтня — день Параскеви П’ятниці. Це загадковий і багатошаровий персонаж, корені якого, можливо, сягають кам’яного віку.
В українському православному календарі її вшановують як Параскеву Іконійську. Південні слов’яни в жовтні мають день пам’яті Параскеви Трновської (Света Петка, Петка Трновска). Параскева Іконійська — це жінка, що нібито загинула за християнську віру від рук язичників. Українці Параскеву П’ятницю шанували не один день, а кожну п’ятницю тижня протягом усього року. В її день було заборонено прясти, золити білизну і навіть розчісувати волосся, й це табу не обмежувалося. 28 жовтня на Черкащині на початку ХХ століття відбувалися пишні гуляння на честь П’ятниці. А ще у XVIII столітті в Стародубському полку, що на той час належав до Гетьманщини, був звичай водити простоволосу жінку, яка уособлювала П’ятницю. Цей звичай навіть не був заборонений церквою. Етнограф Георгій Булашев вважає очевидним язичницький зміст цього обряду, порівнюючи його з водінням додоли у сербів та болгар. П’ятницю так задобрювали, приносили їй дари, щоб вона натомість давала людям блага. Це свідчить про високе шанування її на рівні богині, а не просто персоніфікованого духа. Саме тому, напевно, дослідники шукали якийсь давніший та більший зміст у культі П’ятниці. Те, що легенди, описи і табу, пов’язані з днями Параскеви, вказують на неї як на покровительку пряль, дало вченим підстави пов’язувати її з давньою богинею, що теж асоціюється з прядінням, і в символічному плані — з ниткою життя.
Вчені вважають, що за часів давніх слов’ян п’ятниця була присвячена богині весни і родючості. Такими функціями наділяли й богиню Мокошу. Проте в науковому середовищі є дискусія щодо ототожнення її з П’ятницею за функцією “прялі”. Сміливо називали так Мокошу археолог Борис Рибаков, етнограф Володимир Топоров, а за ними повторювали деякі наступні вчені. Антропологиня Юлія Буйських повністю заперечує зв’язок Мокоші та П’ятниці і вважає необґрунтованим факт “заміщення” давньої богині. Проте науковиця припускає, що П’ятниця та Неділя могли бути спорідненими з уособленням Смерті. Про це теж пише фольклорист і етнограф Микола Сумцов. В українській казці є сюжет про те, що П’ятниця подарувала одному селянину 200 років життя, а потім передумала та відправила бідолаху в пекло.
Ставайте Другом Куншт
Отримайте доступ до ексклюзивного контенту й беріть участь у вебінарах з провідними українськими і світовими науковцями! Оформити підписку
Смертельними могли бути й покарання за порушення табу на прядіння в П’ятницю. Наприклад, за ткання та рубання дров із жінок П’ятниця “здирала шкіру”. Іншій жінці, що микала в п’ятницю мички на пряжу, Параскева розколола голову, насипала туди клоччя і зашила назад, через що у прялі боліла голова. З іншого боку, Георгій Булашев зафіксував переказ про П’ятницю, яка навчила прясти горбату дівчину. Це вказує на дуалістичну природу прялі-Параскеви. Етнограф та фольклорист Олександр Потебня вважає, що не постать і спосіб життя святої вплинули на святкування П’ятниці. Назва та зміст свята пов’язані з богинею, якій було присвячено цей день тижня.
І все ж натяки на зв’язок Мокоші та П’ятниці фіксують деякі вчені. У російському фольклорі Мокошу уявляли у образі жінки, яка стриже овець та пряде. А в Чехії та Словаччині у день Святої Люції з’являється персонаж із куделею та ножицями. Луцька сварить ледачих пряль, а старанних хвалить.
Поклоніння Мокоші не піддається сумніву, водночас її походження та функції туманні. На високий статус богині вказує те, що князь Русі Володимир Великий включив її в пантеон богів, єдину з жіночих божеств. За Іваном Огієнком, Мокоша — це богиня дощу, сестра сонця, пологів та породіль.
Хоч ми й не можемо стверджувати, ніби П’ятниця витіснила дохристиянський культ Мокоші, але їхній зв’язок із прядінням дає натяки, якщо не на витіснення, то на переплетення образів. А так як Мокоша чи не єдина зафіксована документально богиня слов’ян-українців, лише в її теології ми можемо шукати ту давню богиню, яка до наших часів могла дійти як П’ятниця.
Є різні версії походження імені Мокоші: від найбільш прозорої, пов’язаної з водою і словом “мокрий”, у якому можна віднайти давній культ води. Ранні християнські священики засуджували людей за те, що вони моляться і складають жертви річкам, болотам і криницям. Археологиня та антропологиня Марія Ґімбутас припускає зв’язок слова “Мокоша” з індоєвропейським коренем *mokos (прядіння). Більш складне трактування пропонує чеський лінгвіст Вацлав Махек. Він вважає, що слово “Мокоша” має індоєвропейське походження. Від давньоіндійського слова “makha” — “благородний, багатий” та “meksha” — “звільнення”, “смерть”, “морок”, “рослинний сік”. Як бачимо, тут поєднується і вітальний символізм, і дух занепаду.
Богиня смерті та переродження — П’ятниця / Мокоша / Марена?
Марія Ґімбутас у дослідженні давніх богинь Європи ще з періоду кам’яної доби виявила культ Великої Богині, яка уособлювала цикл життя і смерті, що постійно повторюється. Їй підкорювались смерть, холод, печери, гробниці, могили. Водночас вона ж володіє родючим зерном, світлом зимового сонцестояння, заплідненим яйцем. Перетворює гробницю на утробу, де зароджується життя. Марія Ґімбутас вважає, що ця богиня дожила до нашого часу в образі фрау Гольди з німецьких казок. Науковиця описує її як матір мертвих, що живе у печері та нагадує Бабу Ягу з фольклору: гострі зуби, розпатлане волосся, гострий ніс. До речі, в українських казках іноді Бабу Ягу замінюють святою П’ятінкою. І далі ми будемо говорити про тотожність Гольди та П’ятниці.
Науковиця переконана, що могутня богиня смерті та переродження не була стерта з міфічного світу, а живе по всій Європі як балтійська Рагана, польська Єдза, Мора та Морава з Сербії, баскська Марі, ірландська Морріган та російська Баба Яга. Перелік, очевидно, не повний, адже сюди ж вписується й українська Марена. У цьому контексті слід згадати, що Олександр Потебня вбачає зв’язок і П’ятниці зі смертю. Та й Баба Яга не тільки російська, вона є в багатьох слов’янських народів: в українців ім’я її — теж Баба Яга, або Язя, у словенців та словаків — Jenži-baha, Jedu-baba — у чехів.
Тут доречно говорити, що часом ще Марену пов’язують із Мокошею. А дослідник українських казок Віктор Давидюк згадує, що образ Баби Яги сягає корінням до Мокоші. Іван Огієнко пише, що Марену вшановували 23–24 червня. Вона була божеством весни та пов’язана з Купалом, хоча в найдавніших згадках про неї нічого немає. Проте однією з традицій святкування Купала є утоплення уквітчаного опудала або деревця, яке називають Мареною. Ця традиція в Україні збережена донині, авторка сама брала участь у такій містерії на Черкащині. Надзвичайно детально значення цього обряду описали фольклористи Віктор Давидюк та Юлія Келемен. Вони вважають, що деревце було заміщенням людської жертви воді, а згодом, зі зміною способу господарювання на аграрний — землі, адже опудало/деревце у деяких варіантах розривали та закопували в різних частинах поля. Зауважимо також, що ця жертва була задля приваблення родючості.
Марія Ґімбутас вказує на початок розщеплення й деградацію образу Великої Богині в індоєвропейський період та активне продовження цього процесу в добу християнізації. Богиня смерті та переродження була демонізована до образу відьми. Іван Огієнко теж пише, що Марену з часом почали асоціювати зі смертю та відьомством. Можливо, внаслідок цього і в Україні єдина Велика Богиня теж розділилася на два образи: Мокоші (творчині, пов’язаної з прядінням, сонячної, богині дощу, що опікується родючістю, долею жінок, породіль) та Марени (володарки смерті, відьми, що надсилає марення і холод).
Підписатися на Куншт
Іван Огієнко вказує, що Марена ще мала свято 1 березня. Якщо з Купайлом ми розібралися, то чи є відголоски культу цієї богині в даті 1 березня? Цей день у багатьох слов’янських народів асоціюється із межовим станом природи між зимою та літом. У південних слов’ян 1 березня вшановують Бабу Марту, Докію, а у східних її відповідником є Явдоха, Одюшка. Загалом авторка дослідження, філологиня та фольклористка Олена Чебанюк, простежила у цих святах символізм переходу від холодної пори до теплої.
Нове «літо» в січні: як називали й коли святкували Новий рік в Україні?
Ми вже згадували вище, що українці вірили, ніби Дмитро 26 жовтня замикає осінь та відмикає зиму, а потім передає ключі Юрію, який відмикає навесні літо. Та є цікавий момент: у чеських та моравських піснях ключницею називають Марену (Смерть), і саме вона передає ключі весняному Юрію. В українському ж фольклорі теж є ключниця у образі ворони: «Ключі од вирея були тогді у ворони, да вона прогнівила якось Бога, дак тепер ключі од вирея вже в coі». Олександр Потебня вважає ворону втіленням Марени. Він же вказує, що Баба Яга, яка їй відповідна, теж має ключі від неба і має владу над душами та природою. Схоже, відбулося переміщення чи змішування функцій Дмитра та Марени як ключників.
Згадувана Гольда теж має ключі, бо відмикає двері та випускає сонце. Її Олександр Потебня вважає відповідною Фреї та Параскеві П’ятниці. Серед спільних рис називає спорідненість із сонячним богом, покровительство шлюбів та незаміжніх жінок, зв’язок зі смертю. Науковець дуже детально описав її функції: володарка снігу, але й води, насіння всіх рослин і навіть душ ще ненароджених дітей. Вона пряля, що живе чи то в криниці, чи в печері, чи в хатинці в лісі. Вправних жінок, які прядуть, вона може нагородити, але тих, хто не дотримується правил — проклясти. Сприяє плодючості жінок. Гольда має й інший варіант свого образу: зубата, згорблена стара. В усіх цих описах ми згадуємо функції П’ятниці, Мокоші та Марени, описані вище.
Тотожною Гольді, але більш поширеною в південній Німеччині є Берхта. Вона так само пов’язана з прядінням. І тут є цікавий переказ про те, як вона у ніч перед Водохрещем кинула у вікно дівчатам 12 веретен і наказала їм напрясти всі за одну годину. Дівчата схитрували: просто напряли по одній нитці на кожне веретено й так уникнули покарання за табу прясти в цю ніч. Такий самий сюжет є і в українців. Тільки пряля тут — П’ятниця. І от під одну п’ятницю сиділа дівчина і пряла. Коли чує, хтось підходить під вікно й питає:
— Прядеш?
— Пряду, — каже дівчина.
П’ятниця раптом як кине веретена у вікно (в різних варіантах переказу — 12, 40, 50 штук) та й каже:
«На ж тобі ці веретена, щоб ти їх до світанку всі запряла; а коли не запрядеш, то не житимеш більше на світі».
Дівчина зробила так само, як її колеги в Німеччині, і П’ятниця її пробачила. Тому ми бачимо тут, що німецька Гольда та українська П’ятниця ідентичні за своїми функціями. Додамо контексту, який пов’язує процес прядіння з життєвими циклами. Етнолог Олександр Босий пише, що пуповина людини має в уявленні українців сакральне значення. Вона виконувала роль нитки, що, з одного боку, пов’язувала дитину з матір’ю, а з іншого боку, — потойбічний та людський світи. Часто переривання нитки у фольклорі є символом смерті. На Черкащині досі про людину, яка доживає віку, кажуть «на тонке пряде», тобто нитка її життя ось-ось порветься. Тож не дивно, що богині, які володіють життям і смертю, постають у образі пряль. Їхній образ, напевно, найбільш відомий через давньогрецьких мойр: Клото, Лахесіс, Атропос. Олександр Потебня припускає існування в слов’ян тотожної Гольді та Брехті богині-прялі. Враховуючи те, що дослідники ріднять Гольду з європейськими богинями, тотожними Мокоші та Марені, ми можемо так само за функціями побачити їхній культ в образі П’ятниці.
Ще одну цікаву деталь дає нам Марія Ґімбутас. Я спочатку на цьому не хотіла акцентувати, адже на загальний виклад ці дані не впливають. Але одна українська назва змінила думку. Марія Ґімбутас бачить зв’язок між словами “морок” і швидкоплинним життям метелика. Ірландське “maro” і литовське “more” означають “Богиня смерті”, “стара відьма”. Грецьке, слов’янське та германське “mora”, “mara”, “morava” — “жах”, “нічний метелик”. А ще ж є українські: “марення” (галюцинації, погані сни), “марево” (примара, щось прозоре, ледь помітне). Випадково в Етимологічному словнику української мови я прочитала народну назву метелика “параска”, що офіційно зветься “ванеса бурякова реп’яхівка”. Автори пов’язують із ім’ям Парасковія, але зв’язку не розуміють. А я, здається, зрозуміла, адже це ще одна ниточка зв’язку Параскеви П’ятниці з європейськими богинями смерті та відродження. Хто знає, як “параска” стала метеликом, але у її зв’язку як П’ятниці з Марою це стає логічно.
Отже, це був довгий шлях, але коротко пояснити було неможливо. Щоб рухатися далі до святкування 28 жовтня, зробимо маленький підсумок. Збережене донині свято Параскеви П’ятниці може приховувати в собі культ богині смерті та переродження. Функції та етимологія імен Мокоші та Марени можуть давати підстави вважати їх прообразом цієї Великої Богині. Вона була пов’язана з водною стихією, пряла нитку життя, була покровителькою жінок, володіла межовими періодами переходу від зими до літа (28 жовтня, 1 березня), родючості та шлюбу (Купайла), мала здатність давати й забирати життя.
Особливо пишні святкування Параскеви П’ятниці 28 жовтня зафіксував Агатангел Кримський на Черкащині, у Звенигородському районі в селі Попівка на початку ХХ століття. Називали ці дні “празник” або “мед”, а якщо бенкети тривали більше ніж три дні, то це вже були “попразенти”, бо взагалі могли й до тижня часу гуляти. До свята готуються цілий тиждень: жінки мажуть хати, перуть, місять затірку, варять самогон; чоловіки мелють борошно, колють кабанів, овець, прибирають у дворі. Напередодні хати прикрашають квітами, рушниками, ріжуть птицю до столу. Біля церкви варять меди, іноді в казані на 60 відер. То все — для спільного обіду громади. Вранці на Параски жінки готуються до застілля, а чоловіки йдуть у царину і відбирають шапки в чоловіків і хустки в жінок. Бо ж на свято приходять люди із сусідніх сіл. Цікаво, що після служби гості без головних уборів ідуть на обід до тих, хто в них забрав шапку. На цих обідах щедро пригощають один одного напоями та наїдками і ходять так від хати до хати. Бажають господарям здоров’я, а померлим — царства небесного. На них не акцентують особливу увагу, тобто не можна сказати, що Параски — це суто поминальне свято. Ба більше, після обідів люди часто переходять до співів, танців та музикування на підручних інструментах: рублях, відрах, ложках і навіть затулці для печі.
Тож поминальна дідова субота з 26 жовтня плавно переходить у святкування П’ятниці, яку теж могли й три дні вшановувати. І так усі ці обіди за померлих переплітаються із ледь не бенкетами з жартівливими відбираннями шапок і танцями.
Чи була ніч із 31 жовтня на 1 листопада?
Після Парасок, 1 листопада, маємо фінальне свято жовтневого циклу. У цей день вшановують двох святих: Кузьму і Дем’яна. Їх ще називали Безморозниками або Безмерзниками. У гуцулів свято має назву “Кознєна”. Петро Шекерик-Доників датує його 14 листопада, але це пов’язано з різницею в 13 днів між юліанським та григоріанським календарями. Тож свято все-таки датуємо 1 листопада. Гуцули сьогодні не працюють, щоб узимку не померзла худоба. Жінки ворожили та заклинали мороз. Вранці господарі виходили надвір з хлібом і громничною свічкою та запрошували Безморозників у свої володіння. Хитрість була в тому, щоб запросити уявних ватажків морозів та сніговіїв. Якщо вони не прийдуть, то хай більше й не морозять жителів дому та худобу.
На Звенигородщині не зраджують своїм звичаям і вирушають на пошуки чарки та веселощів ще й на Кузьми-Дем’яна. З самого ранку ходять по селу та шукають чоловіків з такими іменами і гуртом справляють їм іменини. Жінки приносять курей, качок, сир, сало, а чоловіки — горілку. І так можуть гуляти цілий день і ніч протягом кількох діб.
Ще одним звичаєм 1 листопада була остання зустріч череди з пасовиська. Це нагадує також традиції Савину, в який, вважалося, худоба повертається на зимівлю додому. Ну і як же без гулянь: саме в цей день була перша дівоча складка курми та перші дівочі вечорниці, які з літніх вуличних перекочовують на зиму в хати. Тож, якщо подивитися на тривалі гуляння, зокрема цілонічні, то так, ніч із 31 жовтня на 1 листопада була святковою. Просто наші пращури не обмежувалися лише однією ніччю, а безупинно гуляли цілий тиждень.
Як ми можемо адаптувати реальні традиційні українські свята до сучасних реалій?
Якщо проаналізувати українські традиційні святкування кінця жовтня — початку листопада, то знайдемо не один звичай та персонажа, які можна розвивати і наповнювати сучасним змістом: бешкетні крадіжки шапок; походеньки в гості до друзів; запалення свічок для тих, кого з нами вже немає; ворожіння; вечірки у стилі українських досвіток.
Якби хтось хотів створити нове, таємниче, містичне свято з дійсно українським змістом, то ось вам кілька ідей. Використовуючи образ Мокоші, а саме її темного зимового відповідника — Марени, ми можемо фантазувати про “Ніч Марени” або “Ніч П’ятниці”. Якщо згадаємо про дідову суботу, перед якою дійсно всю ніч вшановували предків та співали релігійні пісні, то можна вигадати “Ніч Пращурів”. На жаль, реалії не дали сформувати на основі наших традиційних свят варіанти для масових сучасних веселощів. Постійні війни, окупації, тривале перебування під владою різних імперій, заборона нашої культури, голодомори та репресії — це все не дуже сприяло вигадуванню карнавалів. Тому зараз легше перейняти вже сформоване безтурботне свято Геловін або вигадану, проте романтичну і містичну “Велесову ніч”. Однак ми маємо хороший приклад осучаснення обрядів Маланки, тому можемо зробити те саме і зі святами, які припадають на цей таємничий кінець жовтня. І нехай там будуть гарбузи, костюми русалок чи домовиків або ключників Марени та Дмитра, але водночас реальні звичаї українців — з ворожіннями, бенкетами та спогадом про тих, кому ми завдячуємо життям.
Озвучена стаття Здоров’я — 02 вересня