Галицькі стяги підкорили шляхи: що зміниться для великих перевізників

"Не могли большаки встояти перед розмахом галицьких стягів"0

У серпні 1919 року Східна Галичина вже була окупована, але на сході вимальовувався останній шанс на порятунок української державности. Знекровлена Українська Галицька Армія здійснила безпрецедентний марш на Київ, об’єднавшись із Армією УНР. Ключовий удар цієї об’єднаної офензиви припав на І армійський корпус під командуванням генерала Антіна Кравса, якому судилося пробити шлях до серця України. Спогади про цей похід досі оповиті як тріумфом, так і трагізмом: від блискавичного визволення подільських міст до фатальної втрати Києва.

Пропонуємо ознайомитися зі споминами учасника походу на Київ галичанина Корнія Купчанка. Оригінальну орфографію і правопис збережено. Публікацію розшукав Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Перехід Українського-Галицького війська через Збруч був покінчений 17 липня 1919 року. Наданий їм простір для відпочинку після тяжких боїв і походів у Галичині був настільки малий, що понад 90 000 військових ледве могло дихати, а завдяки ставленню місцевого населення не мало навіть з чого належно прожити. Становище було прямо нестерпним, тим більше, що більшовики втиснули фронт Дієвої Армії (Великої України) аж під Дунаївці (22 км на північний схід від Кам’янця), загрожуючи тим самим і деяким частинам Укр. Гал. Армії.

При цій нагоді генеральна булава українсько-галицьких військ пропонувала звернути головні бойові операції в напрямку на південь з метою опанування міста Одеси, а не Києва. Поряд із військово-політичними причинами, наведено було передусім військово-землеписне положення Херсонщини, яке б дозволило, завдяки багатству набутку цієї області, оперти крила діючих армій об Чорне Море та Дністер з пристанню Одеса в тилу, як відчиненими дверима у світ і водночас центром усіх тилових установ. Чуття, а не розсудливість і далекий політичний зір українського командування з “високоосвіченими військовими знавцями” та державними мужами на чолі, вирішили наступати на Київ.

"Не могли большаки встояти перед розмахом галицьких стягів"2 — Антін Кравс

Після короткого гуртування військ у районі Деражня-Ялтушків-Заміхів-Курилівці Муровані, I та III Українсько-Галицькі корпуси 6 серпня рушили в північно-східному напрямку. Незважаючи на пригнічення українсько-галицького стрільця, спричинене втратою батьківщини, муками, фізичними незручностями, браком одягу та взуття, неприхильним ставленням населення в Призбруччі та Подністров’ї, і, зрештою, відсутністю стрільби (пересічно 20 набоїв на стрільця і 40 набоїв на гармату), перший натиск на більшовиків увінчався зайняттям Жмеринки спільно з 6-ю Запорізькою дивізією, Браїлова (9 км на північний схід від Жмеринки) і Вінниці.

Ініціатива дій перейшла цілком у руки українського командування.

Для цілісного ведення кінцевих бойових акцій під Києвом 28 серпня 1919 року утворено армійську групу ген. Кравса (постійна командантура в місті Фастові), яка зібрала того ж дня 2-гу і 8-му бригади в групу отамана Віметалля. Антонін Віметаль — чех, капітан австро-угорської армії. Тривалий час служив у 77-му піхотному полку в Самборі. Відразу після проголошення ЗУНР зголосився до УГА (комендантура на станції Васильків).

29 серпня командантура армійської групи ген. Кравса підсуває 1-й кінний полк і 10-ту бригаду на шлях Житомир-Київ у район Мотижин-Колонщина (18 км на схід від Ситників). 6-та бригада, використовуючи очищення від ворога Княжич і Загір 5-ою бригадою, досягає боєм Ігнатівки (23 км на захід від Києва), а 5-та бригада паралізує криловим наступом поновний сильний більшовицький удар на 8-у і 2-у бригади і здобуває при цій нагоді бронепоїзд “Гандзя”.

При цьому сильному ворожому наступі 8-ма бригада втрачає позиції на схід від Кожухівки. Інші частинні наступи відбиває ця бригада легко. Натомість втрачає II/2 курінь Каплицю (4 км на північ від міста Василькова). Запорожці опускають Бугаївку. Отаман Віметаль стягує загрожені цим курені I/2 і III/2 з-перед міста Василькова на горбки, розташовані на південь і захід від цього міста, і наказує повстанцям отамана Мордалевича вдарити на північний захід від міста Василькова в крило ворога, що підсувається під місто Васильків. Повстанці не виконують як слід цього наказу, діють лише на далеку кулеметну відстань і відступають врешті через Хутір Черкас на Велику Солтанівку. Для певної обсади цієї діри і для тісного зв’язку з 2-ою бригадою викликає отаман Віметаль II/8 курінь, який займає східні лісові частини. У контрнаступі, проведеному цього ж дня за сильної допомоги 5-ої бригади, знову відзискує група отамана Віметаля позиції на схід від Кожухівки та Каплицю, досягає навіть у впертому бою II/8 куренем Глеваху, а 2-ою бригадою відзискує місто Васильків, яке боронили два ворожі полки піхоти та один полк кінноти. Ця бригада досягає того ж дня Кожухівку. Звідси три ворожі полки, відступаючи на Глеваху, потрапили в полон 5-ої і 8-ої бригад у повному складі. Це результат орієнтації, яка охопила ворога під впливом повної паніки.

"Не могли большаки встояти перед розмахом галицьких стягів"3 — Київська міська дума, початок ХХ століття

Важність цих боїв за Київ була для москалів вельми велика. До більшовицьких частин приїздив Раковський та визначніші комісари з Москви. Вони влаштовували мітинги, приводили з собою спеціальні відділи курсантів та частини китайців.

Наступного дня, 30 серпня, більшовики готували контрнаступ з лісів, розташованих на північ від шляху Житомир-Київ, і зібрали там для цієї цілі 6–8 тисяч свого найкращого війська з метою зайняти рішучим ударом прямо з півночі на південь Ігнатівку і станцію Боярку, щоб через загрозу лівого крила армійської групи ген. Кравса врятувати Київ.

Українське командування виплуталося з цього скрутного становища, випередивши і заскочивши більшовиків своїм власним наступом. Цього дня 1-й кінний полк і 10-та бригада Пластянку-Микуличин (у лісах 15 км на північ від шляху Житомир-Київ) та захоплюють у полон більшовиків, розпорошених далі на південь 6-ою і 5-ою бригадами. Цим маневром зв’язано ворога й усунуто грізну небезпеку, яка відчувалася і 6-ою бригадою. Однак ця бригада, після годинної артилерійської підготовки, ломить опором ворога приступом і забирає близько 900 полонених та два панцерні самоходи. Далі випихає бригада разом з 5-ою бригадою ворожі недобитки зі старих окопів, які тягнуться 10 км навколо Києва, спираючись своїми крилами об Дніпро. Так дійшли обидві ці бригади, звавши останній бій під Святошином, увечері під сам Київ. За весь день полонили вони коло 5000 москалів та забрали 2 бронепотяги, 2 панцерні самоходи, одну важку батарею і багато іншого майна в поїздах під Києвом.

“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України

Незважаючи на всі зусилля, більшовики не могли встояти перед розмахом українських галицьких стягів, перед їхньою відвагою і посвятою, з якою йшли з далекого заходу, з-під Хирова, вірні сини України на здобуття святого місця — Києва.

Через Київ, вирвавши його з рук хижого москаля, галичани думали повернути з перемогою до Львова.

31 серпня досвіта увійшли перші найсильніші українські частини в Київ, щоб забезпечити його зі сходу та півночі для проведення обсади найважливіших точок міста. І так обсадили на основі наказу командантури армійської групи: II/8 курінь Думу, 1/8 курінь склади й Цитадель, IV/8 курінь Товарний Двір, II/2 курінь Арсенал і Печерську Лавру, I/2 курінь дорожний міст, а частини Запорізького Корпусу залізничний міст на Саперній Слобідці.

Така обсада мала тривати цілий день. Для урочистого входу в місто та для торжества на Софійській Площі призначено лише по одному куреню і одній батареї з кожної бригади, дивізії. Парад мав відбутися в присутності командувачів корпусів під проводом Начального Вождя Укр.-Гал. Армії ген. чет. М. Тарнавського.

За весь час походу на Київ велася лише тактична розвідка. Через відсутність потрібної кількості кінноти, а також через перевтому військ, українсько-галицьке командування не могло спромогтися на далекосяжну стратегічну розвідку. Незнання місцевих обставин спричиняло також те, що агентурні відомості українсько-галицького командування не справдилися так, як могли б вони справдитися в українському командуванні.

Це важливе завдання припадало передусім Штабові Головного Отамана. Якщо згадати, що це начальство не висилало на Лівобережжя навіть літаків з розвідчими завданнями, кожен визнає, що не вина українського галицького командування те, що сталося після здобуття Києва.

"Не могли большаки встояти перед розмахом галицьких стягів"4 — Леонід Перфецький. У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року

Під час походу на Київ санітарні умови були настільки впорядковані, що передні частини відсилали поранених і хворих через бригадні лазарети до санітарних поїздів, які виконували службу між фронтом та постійними лікарнями в Жмеринці, Вінниці та Козятині.

Втрати становили щоденно в середньому 5 чоловік на бригаду. Втрати збільшилися після зайняття Фастова, коли почав поширюватися тиф серед війська, і втрати становили тоді щоденно по 20 чоловік з кожної бригади. За час від 7 до 31 серпня втратили всі три корпуси разом близько 2000 чоловік.

Прохарчування військ відбувалося таким чином, що обом українсько-галицьким корпусам доставляли їхні тилові команди, які залишилися для заготівлі харчів у районі первісного гуртування, через корпусні бригадні інтендатури харчовими летючими транспортними засобами: борошно, хліб, овочі, тютюн тощо. Сіль здобували собі українсько-галицькі частини у більшовиків і допомагали нею навіть Дієвій Армії та українсько-галицьким тиловим і запільним частинам. На м’ясо вели фронтові частини з собою при обозних батавах (колонах) живу худобу.

Загальну здобич за час від зайняття Жмеринки можна нарахувати приблизно на 6000 полонених, 2 батареї, 5 бронепоїздів, 4 панцерні самоходи, 15–20 особистих самоходів, 2 автодрезини, кільканадцять вагонів солі, стріли, сукна, взуття, шкіри, мішків і т. д.

Ще до зайняття Жмеринки знижувався настрій з дня на день. З перемогами зростало пожвавлення і надія на швидкий поворот через Київ до Львова. Чимало спричинилося до цього чудове ставлення населення Київщини до галицьких українців. В останній фазі боїв настрій піднявся до такого небувалого ступеня самовідданості, яким ледве чи яка армія зможе пишатися. Почуття старшин і козаків на вигляд Києва годі описати. Ця хвиля залишиться незабутньою для щасливих учасників тодішньої фази нашої визвольної боротьби.

Взято з Купчанка К. Армійська група ген. Кравса в наступі на Київ. Календар “Червоної Калини” на 1923 р. Львів, 1922. С. 108–117.