Побут у бліндажі українських артилеристів, які воюють на Донеччині, стерпний. Є інтернет, газова пічка, електрика. На озброєнні — гармата 1970-х, вона справна й досить точна. Лише снарядів бракує. Воїн із позивним “Вогник” на умови не скаржиться. Стверджує, що готовий воювати до кінця, аби його синові не довелося брати до рук зброї.
Дістатися до світанку
— Якщо що, то позивний у мене був до цієї пісні, — відповів мені офіцер-артилерист із позивним «Вогник» на питання, чи знає однойменну пісню.
Дорога до місця зустрічі триває півтори години. Ми виїжджаємо вночі, щоб до світанку дістатися бліндажа. Шлях пролягає розбитою дорогою, єдиний спосіб туди дістатися — КрАЗ. При появі перших променів сонця пересування унеможливлюється — надто проста ціль для ворога. Рухаємося двома машинами в напрямку Селидового. Перемовляємося по раціях. З “Міхаличем”, командним стежником і місцевим водієм, цими краями я їжджу не вперше. Щоразу він попереджає: озвучувати будь-яку інформацію, назви населених пунктів, імена, час і деталі поїздки не можна. Росіяни нас чують.
— Топимо? — перепитує “Міхалич”, чи швидко їхати.
— Так, — отримує відповідь, на яку і сподівався.
Усі фото: Павло Медведєв
О 6:45 нас зустрів “Вогник”.
— У нас позиція кабздець, — попереджає. — Грязі було по коліна, ми все чистили лопатами, а воно таке в’язке — до гармати дійти не можна було.
Військовий сідає до нас у машину, рухаємося далі. Його частина забезпечує вогневе прикриття піхоті. Ще 20 хвилин дороги — між териконами й населеними пунктами, де вже ніхто не живе, і ми опиняємося біля точки, з якої дістатися на позицію можна лише пішки.
Звідси до “нуля” — 9 кілометрів. Навколо широкі поля, засіяні бур’яном і мінами. Посилюється щільність артилерійських пострілів. Вони створюють поліфонію, у якій розрізнити кожен окремий звук виходу-прильоту майже неможливо. Хіба м’язи тіла судомно стискаються на кожен із них. За якихось пів години починаєш розрізняти приблизну відстань активностей.
Військовий на псевдо “Вогник”
Затишок на лінії вогню
“Вогник” — міцний 27-річний чоловік із Вінницької області. Його історія як військового почалася 2019 року.
— Вибір у мене невеликий був — або контракт, або “строчка”. На “строчці” сильні затяжки, тому я вибрав контракт і прийшов на посаду водія. Далі вже по службі пішло просування: навідник, командир гармати і вже під час повномасштабного вторгнення став командиром взводу. А вже 2023-го я на посаді старшого офіцера батареї.
Біля бліндажа він ніби перепрошує:
— Не знаєш, коли прилетить, то особливо не обживаємось.
Побут у бліндажі артилеристів
Але побут тут стерпний. Є інтернет, газова пічка, електрика і спальні місця. Туалет — надворі. З бійцями живе киця, прибилося кілька собак. У вільний час готують їсти, грають у мобільні ігри та спілкуються з рідними — при цьому довколишню ситуацію контролюють без упину. Військові хотіли б, щоб цього вільного часу було менше й можна було частіше завдавати ударів у відповідь. Але бракує снарядів: на 10-20 виходів від росіян — 2-5 від нас. Користуються гарматою 1970-х, але вона справна й досить точна. Говорять, що донати — це чудово, але ще патріотичніше прийти на фронт солдатом.
— Хлопцям, що два роки в окопах, трошки тяжко, а заміна і не дуже хоче йти сюди. Ну нічо, може, надумають, поймуть. Або якщо знову русня почне так само лізти, як 2022-го, просто масою, то, може, вже тоді дійде, що треба долучатися до цих збройних сил і допомагати фізично. Ми тут не є вічні й теж не народжені для війни. Треба їхати сюди, допомагати. Бо є така властивість на війні, що люди закінчуються.
Людський чинник
Один із побратимів розмовляє телефоном з “великою землею”. Це викликає жваве обговорення — бійці знервовані, розповідають про сімейні складнощі. Сім’ї розпадаються:
— Трапляється, ти тут сидиш, а дружина подає на розлучення і тобі тільки сповіщення приходить із судової інстанції, що вже аліменти знімають. Зараз уже не треба в суді бути на розлученні.
Запитую “Вогника”, чи комунікують з місцевими.
Кицька військових у прокопі до бліндажа
— Своєрідні стосунки. Тут більшість залишилася “ждунів”. Багато моментів, що здавали і нас, і інших хлопців з інших бригад. У Миколаєві, де я служив до цього, було трохи простіше. Ми сильно не спілкуємося з ними, коли в місто виїжджаємо машинами. Бувають такі, що питаються. Але нам нема чого їм сказати, бо потім інформація росіянам, що тут такі-то і такі-то, або якась ще подібна фігня.
Утім зневіри у словах військового не чутно і мотивація дуже проста:
— Я продовжую боротьбу для того, щоб мій син не брав до рук зброї.
РСЗВ (Реактивна система залпового вогню) БМ-21 “ГРАД”
Повертаємося на точку нашої зустрічі в селищі. Вдень життя тут вирує: багато АН-автомобілів, які перемежовані з військовими й технікою. На зупинці збираються люди, вони чекають на транспорт. Під’їжджає пасажирський “мерседес” із табличкою “Дніпро — Умань — Львів” (що він тут робить?!). У крамничці асортимент скромний, але є все необхідне. Двоє підлітків набирають питну воду в баклажки. Тримають зроблені з картону моделі АК-47, магазин автомата — у синьо-жовтому стязі. З крамниці визирає продавчиня і питально дивиться на нашу велику позашляхову автівку.
— Своїх чекаємо, — кажу.
— Чекайте, — байдуже відповідає вона.
Вирушаємо: отримуємо шеврони бригади, обійми й побажання щасливої дороги.
“Пташки у повітрі”
Селидове зустрічає великим стовпом диму. Вночі від обстрілів постраждали житловий будинок і пологове відділення. Російська пропаганда говорить про знищення сотень українських військових, я ж бачу звичайну багатоповерхівку з мирними мешканцями, яких дістають з-під завалів. Навколо працюють крамниці й офіси, гуляють діти. Якась бабуся вийшла погрітися на сонечку.
Надсилаю “Вогнику” повідомлення, що ми біля прильоту. Він радить залишити це місце — почастішали випадки повторних ударів, коли працюють рятувальні служби: «Від’їдьте, Даш, десь у Покровськ, подалі від цього району, бо зараз є “пташки у повітрі”, зараз три висить, від’їжджайте чимдалі, щоб були у безпеці».
Приліт у Селидовому
У Покровську на вулицях багато людей. Працюють кав’ярні, ринок, доставка їжі. Біля вокзальної площі відкритий супермаркет, там черги. 14 лютого, День закоханих. Повз нас проходить продавець повітряних кульок у формі серця, у кав’ярнях обіймаються закохані: військовий із дівчиною, військова і військовий, цивільні парочки. Багато чоловіків несуть букети.
Зворотний шлях до Краматорська минає у тиші. Мовчання перериває “Міхалич”:
— Я вже РЕБ замовив, наступного разу поїдемо з ним.
Вмикає неголосно пісню “Вогник, вогник — жарко, жарко”. Команда усміхається, а за деякий час навіть підспівує. Опинившись на квартирі, чуємо дуже близький приліт. Наступного дня, виїжджаючи з Донецької області, прочитаю в новинах про те, що від нього загинуло ще дві людини.