Однак потім була Антарктида і гора Вінсон все змінила. Після цього уродженка Черкас тричі побувала на Евересті і вже підкорила сім восьмитисячників, встановивши національний рекорд серед українок. Цього літа вона піднялася на Нанга-Парбат і на висоті понад вісім тисяч метрів розгорнула триметрову накидку з обличчями 60 загиблих у війні українських альпіністів.
Антоніна Самойлова розповіла Еспресо про те, як народжується залежність від висоти, чому людина з експедиції може стати ближчою за друга якого роками знаєш і де в альпінізмі закінчується сміливість.
“Людина, яку ти знаєш місяць в експедиції на восьмитисячнику, може стати тобі ближчою, ніж та, яку знаєш роками в місті”
Спершу хотів запитати про початок. Знаю, що до 30 років ви альпінізмом не займалися. А 2018-го піднялися на Кіліманджаро. Що тоді натиснуло цю внутрішню “кнопку” – після якої вже не змогли зупинитися, і щороку зʼявлялася нова вершина, яка у підсумку зробила вас вже легендою серед українських альпіністів?
Так, Кіліманджаро була моєю першою горою. І я туди потрапила, можна сказати, навіть не за власним бажанням – просто за компанію, з друзями. Ніхто з нас не знав, що таке гори, як висота впливає на людину і на погоду.
Там я добряче намучилася. І сказати, що з першого погляду закохалася в гори, чесно, не можу. Після першої гори я сказала, що більше ніколи туди не повернуся: було дуже важко. Але минув час. Труднощі забулися, як і погані моменти, а залишилася історія з присмаком авантюризму. Вона і підштовхнула спробувати знову. З друзями раз на рік я продовжила виходити на нові вершини.
Для мене особисто все змінилося після експедиції в Антарктиду. Туди я поїхала вже абсолютно сама. Це було сміливе рішення наприкінці 2021-го: я піднялася на найвищу точку континенту, на гору Вінсон. Це була моя перша серйозна, довга і важка експедиція. Саме вона закохала мене в такі виходи і в гірську спільноту. Я побачила там надзвичайних людей, і їхні історії надихнули мене рухатися далі в тому напрямку дуже інтенсивно.
Після Антарктиди все вже закрутилося: був Еверест, і K2, і знову Еверест, і інші восьмитисячники – гори висотою понад 8000 метрів. Зараз у мене сім восьмитисячників, на яких я побувала.
Наскільки я розумію, альпінізм – це не лише про те, щоб піднятися на гору і відчути щось особливе. Це ще й спільнота зі своїми історіями.
Як мінімум для мене було саме так. Люди в альпінізмі відіграють дуже велику роль – і в бажанні туди повертатися теж. Ця спільнота дуже міжнародна. Там зустрічаєш друзів із різних країн: кожна експедиція дарує нових і дає шанс побачити старих. У горах люди сильно зближуються. Відверто кажучи, людина, яку ти знаєш місяць в експедиції на восьмитисячнику, може стати тобі ближчою, ніж та, яку знаєш роками в місті.
Волею випадку вдалося уникнути смертельної лавини
Хотів поговорити про вашу крайню подорож. Влітку ви були в пакистанських Гімалаях, на Нанга-Парбат, яку називають “горою-вбивцею”. Чому саме вона? Наскільки складним було сходження і які проблеми виникли?
Це один із восьмитисячників. Варто сказати, що в мене, як, мабуть, у більшості висотних альпіністів, є мрія зійти на всі 14 восьмитисячників – зробити так звану “корону Землі”. Тому найближчим часом я, швидше за все, ходитиму саме по них.
Чому Нанга-Парбат? Вона складна. Мені цікаво ставити себе в випробування: зрозуміти, що я можу, а що – ні. Нанга-Парбат вважають найтехнічнішим восьмитисячником. Вона дуже вертикальна, на багатьох ділянках майже прямовисна.
Там є стіна Кіншофера – близько 200 метрів абсолютно вертикальної скелі! І це на восьмитисячнику. Загалом це був мій перший справді дуже складний такий досвід. На восьмитисячниках залазити на такі стінки важче, ніж на нижчих горах. Хоча б через нестачу кисню і гіпоксію.
Памʼятаю свій перший приїзд у Пакистан, коли йшла на K2. Тоді в мене ще було небагато досвіду, і я йшла туди радше спробувати: зрозуміти, чи взагалі можу піднятися. K2 значно відоміша навіть тим, хто з альпінізмом не повʼязаний. Це друга за висотою гора світу, її називають Savage Mountain, тобто “Дика гора”, і теж “горою-вбивцею”. У неї дуже високий рівень смертності, бо вона справді дика і складна. Коли я туди йшла чотири роки тому, більше думала, що не зійду, ніж що зійду.
Це був експеримент. Але він вдався: я зійшла одразу. Пригадую розмову з лідером експедиції, який пройшов усі 14 восьмитисячників. Я запитала, яка гора для нього найскладніша з усіх чотирнадцяти. Він сказав – Нанга-Парбат. Відтоді всі ці роки вона залишалася для мене викликом, який викликав трохи тремтіння і страху. Тому вже після певного досвіду хотілося спробувати саме її.
Насправді я мала на меті кілька гір у Пакистані. Але так сталося – і, як тепер розумію, на щастя, – що мій партнер захворів після Нанга-Парбат, і ми зупинили сходження далі. Буквально за два-три тижні на Броуд-Піку, де ми теж мали бути, стався нещасний випадок. Зійшла велика лавина, загинуло 10 людей, зокрема наші друзі. Серед них – легенда світового альпінізму Німс. Виходить, така доля: нам не потрібно було там бути.
“Треба знати, куди ступити ногою: у бік мужності чи в бік безрозсудності”
А як ви ставитеся до таких речей? Це фатум? На таких горах випадковість через високу смертність може визначити дуже багато. Це додає страху – чи навпаки мотивації довести задумане?
Такі випадки справді змушують дуже сильно задуматися. Лавину на сто відсотків попередити чи спрогнозувати неможливо. Є фактори, які впливають на її утворення: лавинонебезпечні ділянки, схили, погода.
На Броуд-Піку зійшлося кілька факторів. У Пакистані кілька днів були снігопади, але група чомусь не стала чекати, як мало бути, щоб сніг утрамбувався. Вони пішли одразу. Тобто йшли на обʼєктивний ризик.
Я потім ставила собі питання: а якби я там була? Чи вистачило б мені сили сказати “ні” і зупинитися? Це велике риторичне, навіть філософське питання. Бо людина схильна думати, що з нею нічого поганого не станеться, що їй повезе…
Але такі трагічні випадки вчать інших бути пильнішими й обережнішими. Я б сказала, що це не додає авантюризму. Це радше застереження, яке змушує замислитися.
Тобто в альпінізмі дуже тонка грань між мужністю і безрозсудністю.
Так. Треба знати, куди ступити ногою: у бік мужності чи в бік безрозсудності. Для високих гір це головне.
Потрібно розуміти і відчувати: чи це просто мозок каже “зупинись”, бо складно, хоча ти ще можеш іти – і тоді це твоя персональна слабкість. Чи це вже обʼєктивна загроза життю. Тут треба прислухатися до себе, до погоди, до всього – щоб бути певною. Бути на сто відсотків пильною й усвідомленою в своїх діях. Враховувати всі фактори максимально. Бо основна ідея – не вершина, а продовжувати жити. Люди, для яких вершина – остання ціль, часто залишаються в горах назавжди.
Але, долаючи ці труднощі, людина відкриває себе і розумієш, де страх, а де справжня межа. Багато хто каже, що великі вершини дозволяють краще пізнати себе.
Так, це правда. Гори мають цю унікальну властивість.
Символічні “крила” на висоті понад 8 км на згадку про загиблих українських альпіністів
Повертаючись до Нанга-Парбат: на висоті вісім тисяч метрів ви одягли спеціально створену триметрову накидку “Меморіал” з обличчями загиблих українських героїв – альпіністів-захисників. Розкажіть про цю ініціативу.
Це була моя ідея вже певний час. В ідеалі я хотіла зробити це на вершині Евересту, але зрозуміла, що найближчим часом туди знову не піду. Після третього сходження на Еверест, коли я занесла туди фотографію 28-річного розвідника ГУР Сашка Гряника, який загинув у Маріуполі і мріяв побувати на найвищій горі світу, я побачила, наскільки це було важливо для його батьків, друзів і багатьох інших. Памʼять про людину, що вона незабута, що його мрія незабута – це мене дуже вразило.
Я навіть не очікувала, що це буде настільки важливо для батьків, з якими потім зустрічалася. Адже особисто я його навіть не знала.
Потім прийшла думка: Нанга-Парбат точно була б мрією для багатьох альпіністів. Але є люди, які цю мрію вже ніколи не здійснять – просто тому, що загинули через війну. Не в горах і не через власний ризик, а через той жах, який твориться в нашій країні.
І я подумала, що буде правильно зробити жест памʼяті цим альпіністам.
Варіанти були різні. Спершу гадала, що це може бути просто полотно на зразок прапора з фотографіями. Потім ідея змінилася. Я зустрілася з дизайнером Федором Возіановим, який і створив ці “крила”, як ми їх називаємо. Вони зроблені у вигляді крил: надуваються вітром і розгортаються.
Я дуже хотіла ідеальних умов, але в горах їх не буває – ні для красивих фото, ні для відео. Тому вже як є. Тоді дув сильний вітер, і ми були дуже втомлені після 15 годин підйому. Але суть у тому, що, слава Богу, ми змогли занести ці крила і зробити фото та відео – вшанувати людей, які вже, на жаль, не зможуть здійснити свої гірські мрії.
Потім у соцмережах я побачила, як дружини цих чоловіків репостили ці світлини й відео. Писали, наприклад: “Костя, дивись, ти на вершині Нанга-Парбат…” Це до сліз. Тоді я зрозуміла, що це той мінімум, який я можу робити зі свого боку. І думаю, що продовжуватиму це робити далі.
Ви згадували, що вже сім восьмитисячників позаду – половина шляху до “корони Землі”. Скільки, на вашу думку, знадобиться часу, щоб здійснити цю мрію?
Це дуже залежить від обставин. Цього року в Пакистані я планувала зійти щонайменше на три вершини, а вийшла одна. Ти ніколи не знаєш.
Думаю, у прискореному темпі мені може знадобитися два роки. Якщо не поспішати і йти собі в задоволення – коли є час і фінансова можливість – це може розтягнутися на пʼять-сім років. Як життя диктуватиме.
Коли людина починає жити горами, усі думки вже там. Плануєш, як сходити, на які вершини, і розумієш: це точно не на один сезон. Два роки тому бажання побувати на всіх восьмитисячниках було таким: зробити це якнайшвидше.
Тепер ставлення трохи змінилося. По-перше, це дуже складно фізично і сильно вимотує організм. Можу точно сказати точно: мій ресурс уже не такий, як до початку сходжень на восьмитисячники. Гіпоксія – нестача кисню – усе ж руйнує організм. А, по-друге, фінанси. Це дороге задоволення.
Тому вважаю: усе складеться так, як має скластися.
Контраст між тим, що в горах, і в містах породжує залежність
Цікаво, що заради гір треба віддавати здоровʼя, гроші, час. Але сатисфакція все одно переважає.
Так, переважає. Однозначно. Інакше ми туди не йшли б.
Щось там є таке… Те, що я бачу там, більшість людей не розуміє. Хто в горах ніколи не був, не може збагнути, навіщо все це: навіщо йти страждати і ще й платити за це. Чесно, не можу пояснити це людині, яка в горах не була. Чому ми туди йдемо і повертаємося. Але точно знаю: тим, хто там був, пояснювати не треба. Ми один одного розуміємо з півслова.
Можливо, це щось внутрішнє, що обʼєднує альпіністів. А можливо, ми туди йдемо, бо це вже залежність. Там дуже сильний контраст: повний дискомфорт, фізичні й моральні страждання – і після цього ти повертаєшся у звичайне життя, і починаєш цінувати все набагато більше. Справді розумієш, що таке мʼяке ліжко з гарною постіллю, що таке гарячий душ, з якого постійно тече вода, що таке смачна їжа і як нею можна смакувати. Усі ці радощі відчуваєш гостріше після гір. Мабуть, саме цей контраст і є тим тригером, який повертає назад.
До речі, я читав, що на Говерлу ви так і не ходили. Чи вже сходили?
Ні, досі не ходила. (сміється – авт.) Минулого літа збиралася, але якщо вже йти, то хочу зібрати групу і зробити це як проєкт. Не просто так, а з якоюсь користю. Була ідея піти з нашими ветеранами.
Є такий проєкт Second Wind – “Друге дихання”. Це хлопці, які втратили кінцівки, і їх почали виводити в гори. Вони піднімалися на Кіліманджаро. Я думала в такому ключі створити похід: надихнути людей, поговорити там з ними. Щоб була користь. Можливо, зроблю це наступного літа.