В умовах російсько-української війни змінився й поховальний ритуал. Насамперед це стосується похорону загиблих військовослужбовців. У ньому тісно переплітаються традиційні та нові звичаї, сформовані під впливом воєнного часу. Ці зміни відбуваються в різних регіонах України, проте мають і чимало регіональних особливостей.
Деякі елементи сучасного похорону загиблих військових сягають ще докозацьких часів. У ньому органічно поєднано традиції запорозьких та реєстрових козаків, січових стрільців, воїнів армій УНР та УПА, ритуальні практики Майдану та Антитерористичної операції.
У 2021 році Інститут національної пам’яті розробив новий церемоніал військового похорону, який затвердила Верховна Рада України. Зокрема, запроваджено традицію обгортати домовину Державним Прапором України. Після закінчення церемонії прощання прапор вручають матері, дружині або дітям загиблого.
Основною ознакою військового похорону є часткова або повна втрата важливих компонентів обряду, які проводять у звичайних домашніх умовах. Це стосується підготовки до смерті, приготування одягу та домовини, прощання з рідними, ритуалів захисної магії, обмивання та наряджання тіла, сидіння біля покійника. Часто ці елементи трансформуються у форми, властиві саме фронтовим умовам.
Проте стійкими до змін залишились такі традиційні елементи, як сповіщення про смерть церковними дзвонами, оплакування покійника, церковне відспівування, процесія до місця поховання, поминальний обід, роздавання милостині, панахиди на 9-й і 40-й день, на річницю смерті, відвідування могили та голосіння там не лише в поминальні дні, а й в інші пам’ятні дати, зокрема на уродини полеглого захисника чи захисниці.
У похороні та поминальних подіях традиційно бере участь уся спільнота, від старих людей до дітей. Збережені традиції ставити на вікні або на столі перед портретом загиблого запалену свічку та склянку з водою, накриту скибкою хліба, запалювати свічки на могилі загиблого, споживати коливо (ритуальну страву з пшениці або рису) на початку трапези тощо.
Прощання
Прощання у традиційній культурі — це взаємне прощення гріхів, яке практикують у багатьох обрядах переходу: під час весілля, перед далекою дорогою, війною, а також перед смертю.
Прощання з покійником відбувається на різних етапах похорону: перед самою смертю, під час відвідин та сидіння біля мерця, на порозі хати, у храмі, перед опусканням у яму. Загиблі військовослужбовці позбавлені цієї низки прощань. Однак цей сакральний акт замінило прощання з побратимами у військовій частині. Саме вони першими вшановують загиблого чи загиблу.
У кожному формуванні є свої усталені практики. Про форму прощання на передовій, що виникла в добровольчому батальйоні “ОУН”, у своєму щоденнику 23 листопада 2014 року занотував його боєць, поет-воїн Борис Гуменюк: “Війна народжує нові традиції. У нас в Пісках, коли гине побратим, усі дислоковані там бойові підрозділи дають одночасний залп по позиціях ворога”. У 2016 році цей щоденник було видано з назвою “Блокпост”.
Прощання військовослужбовців з рідними інколи відбувається через засоби зв’язку. Таким прощанням рідні часто вважають останню розмову телефоном або останнє повідомлення. Наприклад, Марія Антіпова з Івано-Франківщини, мати загиблого у травні 2022 року Дениса Антіпова, військовослужбовця 95-ї ОДШБр, востаннє спілкувалася зі своїм сином за день до його загибелі. “Мамо, у мене все добре. Я тебе дуже люблю, ми переможемо”, — написав він їй у тому останньому повідомленні.
Збережено традицію від імені загиблих просити вибачення в усіх присутніх. Переважно це робить військовий капелан, іноді — мати воїна після оплакування. Так вчинила, наприклад, мати бучанця Юрія Стяглюка, який загинув на День Незалежності України 2022 року. Вона звернулася до громади так: “Може, він комусь щось зробив, то я прошу у вас прощення”. І, поклонившись на три боки, запитала тричі: “Прощаєте?”. “Бог простить!” — тричі відповіли люди.
Останнє прощання відбувається на цвинтарі, коли всі присутні кидають в яму по три жмені землі. Але й тут з’явилися деякі новації: наприклад, військові та цивільні при цьому стають на одне коліно.
Сповіщення про смерть
У традиційній культурі про смерть повідомляли церковним дзвоном, а в Карпатах — спеціальним звуком трембіти. Сьогодні церковним дзвоном зустрічають і проводжають траурний кортеж загиблих воїнів по всій Україні на шляху до місця поховання.
Законом встановлено чітку процедуру, якої має дотримуватися командир. У день загибелі військового чи військової він особисто телефоном і телеграмою повідомляє військового комісара про годину та причину загибелі воїна. А військовий комісар має негайно проінформувати представників місцевої влади та особисто (якщо можливо, то у присутності лікаря) родичів загиблих. З багатьох джерел відомо, що сповіщення родичів про загибель їхніх рідних — одне з найважчих моральних випробувань для командирів.
Сидіння біля покійника
Одним із важливих етапів традиційного похорону було сидіння біля покійника, читання Псалтиря, вечеря та спогади про нього в перший день після смерті. Коли в хаті був покійник чи покійниця, то не лягали спати.
Цей етап ритуалу певною мірою замінили траурні мітинги, під час яких побратими, родичі, друзі згадують загиблого воїна, розповідають про його бойовий подвиг, про обставини загибелі, про останні хвилини життя. Ці промови співвідносяться з промовами під час поминальної трапези.
Похорон-весілля
Ця традиція активізувалася в час війни, оскільки значно зросла кількість загиблих молодих дівчат і хлопців. Для цього ритуалу були характерними випікання короваю, вбирання гільця, використання елементів шлюбного одягу та весільних атрибутів: вінка, обручки, фати для дівчини.
Таким став похорон 24-річної Юлії Шевченко, військовослужбовиці 47-ї ОМБр “Маґура”. Прощалися із нею у Володимирському соборі Києва в серпні 2023 року. Її наречений, також військовий, Тарас Сухенюк під час відспівування одягнув обручку на палець дівчини. “Ми планували одружитися. Юлія мріяла організувати найшикарніше весілля, хотіла покликати на нього всіх своїх знайомих, друзів і родичів. Вона хотіла повінчатися зі мною у Володимирському кафедральному соборі”, — згодом повідомив у медіа наречений.
Зустріч на батьківщині
Зустрічаючи кортеж із загиблим воїном, люди стоять навколішки обабіч доріг із розгорнутими прапорами, живими квітами та запаленими свічками, лампадами. Також стають на коліна під час прощання на площі, у соборі та перед опусканням у яму. Той, хто прощається, стає на одне коліно і прикладає голову до труни або торкається її рукою.
Традиція ставати на одне коліно перед загиблим воїном існувала здавна. Це акт віддання особливої шани та честі військовослужбовцям, які поклали своє життя за Батьківщину. Масово в побут українців цей звичай увійшов у лютому 2014 року під час відспівування героїв Небесної Сотні на майдані Незалежності.
Львів’янин Любомир Медик, співробітник Музею історії релігії, дуже добре передав цей емоційний стан у своєму дописі у фейсбуці: “Везуть!” Слово, що передається з вуст в уста на нашому і сусідньому ринку. “Йдемо до дороги!” Кілька слів. Але від них стає боляче і навертаються сльози. Всередині все просто стискається в мерзлу грудку. Йдеш до дороги. Чуєш сирену. Стаєш на коліна. Там вже є “моє” місце, де я зустрічаю тих, кого везуть туди, в гори… Працівники ринку стоять навколішки по обидва боки дороги. Кортеж проїжджає, хтось плаче. Йдемо знову до роботи. І так кожного разу. Вже з десяток разів…”
Дорогу, якою їде траурний кортеж, встеляють живими квітами. Їх або розкладають заздалегідь по одній квітці чи по цілому букету на середині дороги, або безпосередньо, стоячи навколішки, кидають під колеса кортежу, який везе загиблого воїна чи воїнку.
Власне, це також давня українська традиція. Про вистеляння живим віттям дороги, по якій несли домовину Тараса Шевченка до Чернечої гори в Каневі, дізнаємося зі спогадів очевидців перепоховання поета у травні 1861 року. Дорога, якою рухалася траурна процесія, була схожа на зелений килим.
Одночасний похорон
Колективне відспівування за участю трьох, п’ятьох, сімох, дванадцятьох священників та єпископів, одночасний похорон двох або кількох загиблих воїнів також стало характерною особливістю воєнного часу. З цього приводу поет Борис Гуменюк 29 листопада 2014 року записав у своєму воєнному щоденнику “Блокпост” таке: “Життя потрібно прожити так, щоб коли ти помреш, молитви над тобою читали три десятки священників і митрополит, в останню путь несли тебе на руках побратими, а попрощатися з тобою прийшла половина міста”.
Долученість усієї спільноти
Після Революції Гідності виникла й закріпилася традиція відспівувати героїв на головних площах міст, зокрема на майдані Незалежності в Києві. У цих випадках перед відспівуванням або після нього проводять жалобний мітинг, щоб виявити особливу шану та підтримку. Практикується і відспівування в катедральних соборах різних конфесій. Окрім відспівування, відбувається масова процесія, у якій беруть участь тисячі людей, що зустрічають і проводжають героїв до місця прощання і поховання. Такий резонансний похорон передбачає залучення всієї спільноти і є важливим для родини. Усіх загиблих захисників і захисниць вважають героями.
У наш час у медіа та соціальних мережах поширюють фото та відео похоронів загиблих. Під такими публікаціями люди висловлюють свої співчуття рідним, шану військовим, віру в перемогу.
Оплакування
Наприкінці XX століття вже можна було говорити про згасання голосильної традиції. Однак, починаючи з 2014 року, вона відродилася у всій своїй різноманітності.
Як свідчать фото та відеоматеріали, голосять матері, дружини, сестри, діти, часто голосить уся родина протягом усього похорону. У голосіннях використовують традиційні та новоутворені словесні формули. Нерідко трапляється так, що людина, яка не є носієм усної традиції, все ж інтуїтивно вдається до раніше відомих форм оплакування: “мій синочку”, “мій соколику”, “як я тебе тут залишу”, “забери мене з собою”, “я не хочу без тебе жити”, “я хочу до тебе”, “пробач, що тебе не вберегла”.
Голосіння розпочинається від моменту повідомлення про загибель і триває під час похорону та поминальних днів. У ньому розкривають історію життя та подвиг загиблого чи загиблої. Хоча зміст цих голосінь буває не зовсім традиційним, однак структура тексту, інтонація та мелодика плачу, поза голосильниці і вся природа її обрядодійства та поведінки глибоко закорінені в локальну традицію конкретного регіону.
Новою формою голосильної традиції, яка зароджується на наших очах, можна вважати створення та публікування в соцмережах віршів матерів, дружин, коханих, звернених до загиблих героїв. За поетикою це писані римовані голосіння.
Музичний супровід
На похороні військовослужбовців грає військовий духовий оркестр, сурмач, сигналіст-барабанник. Під час зустрічі траурного кортежу, церемонії прощання, руху похоронної процесії та на кладовищі виконують різні жалібні мелодії: класичні траурні марші, “Мелодію” Мирослава Скорика, “Плине кача”, шевченківські пісні та авторські твори сучасних композиторів. Це зближує похорон військовослужбовців із сучасним міським похороном.
Під час похорону загиблих захисників усе частіше використовують народні музичні інструменти: бандуру, скрипку, ліру, трембіту, сопілку, флейту, лютню.
Крім традиційних псалмів у виконанні церковних хорів, на похоронах військових нерідко також звучать козацькі, чумацькі, стрілецькі, повстанські й інші жалібні та патріотичні пісні й гімни. Це, зокрема, “Ой на горі вогонь горить”, “Коли ви вмирали, вам дзвони не грали” та інші. Тарас Компаніченко, музикант і військовослужбовець 241-ї ОбрТрО, дуже часто співає на похоронах загиблих під супровід бандури. Цей спів виконує психотерапевтичну та об’єднавчу функцію.
Виконання народних пісень під час похорону відоме з козацьких часів. Так відбувалося на похороні Тараса Шевченка, Василя Стуса та інших представників української інтелігенції. Тож ми спостерігаємо не лише реконструкцію, а й власне актуалізацію козацької пісенної традиції в сучасному побуті під час похорону цивільних та військових.
Трапеза
У сільській традиції поминальний обід готували в домі покійника чи покійниці, там же його і споживали. Подібної традиції наприкінці XX століття дотримувалися і в містах: гостей садовили за стіл у квартирі померлих. Однак останніми десятиліттями все частіше замовляють у кафе та ресторанах.
Обід у ресторані відбувається за усталеною схемою: молитва перед їжею та після, послідовність страв, дотримання поведінкових норм, обдаровування учасників трапези. Перед портретом загиблого на окремому столику запалюють свічку і ставлять склянку з водою, накриту скибкою хліба.
Ще одним важливим елементом традиційного похорону було виконання церковними півчими під час обіду релігійних пісень та псалмів. У сучасному міському побуті, і на похоронах загиблих воїнів, жалобні та поминальні пісні і псалми функціонально замінили ритуальні промови, де, як і під час церемонії прощання, згадують загиблого й розповідають про зворушливі випадки з його життя.
