Повернути Федорова було (не)можливо: чи міг бути вдалим протест?
Українська вулиця вміє протестувати. За часів Кучми вимагали викорінити «кучмізм» (авторитаризм), його відставки та звільнення силовиків, причетних до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Янукович двічі збирав Майдани проти себе. Наметове містечко під гаслами «Юлі — волю!» простояло неповних три роки. Минулого року «картковий протест» на площі перед театром ім. Івана Франка у Києві зібрав найбільший від початку російського вторгнення мітинг, аби протидіяти спробі влади змінити повноваження НАБУ та САП.
У липні 2026-го, коли Володимир Зеленський розпустив Кабінет міністрів і не вніс на розгляд Верховної Ради нового кандидата на міністра оборони, вулиця, можливо, вперше, висунула протилежну вимогу — повернути знятого міністра на посаду. З-поміж публікацій, які трапилися мені під час роботи над дослідженням, майже кожна друга містила заклик не звільняти Федорова або повернути його. Ще у третині випадків користувачі мікроблогів висловлювали пряму особисту підтримку ексміністру. Про те, що для зміни міністра довелося відправити у відставку весь уряд, вдруге за останній рік, згадували лише у 1,6% дописів.
Минулорічні «картонкові» протести на захист незалежності антикорупційних інституцій виникли спонтанно, без партій та політичних лідерів, як низова мережева реакція суспільства. Цього року базові умови не змінилися: за відсутності виборів та інших механізмів демократичної участі під час війни суспільство шукає шляхи каналізації протестного потенціалу, що проявляється у соцмережах та вуличних акціях. У 2025-му головними мотивами протестувальників було, імпліцитно, збереження руху в бік Європи та вимоги до влади почути голос суспільства, а не збереження на посадах конкретних очільників НАБУ чи САП.
Цього літа протести мали виражену персоналізовану драматургію та пару «герой — антигерой»: «Федоров, так!», «Сирського — геть!». Близько 40% учасників акцій називали головною метою своєї участі повернення Михайла Федорова, ще 20% — відставку головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. 80% зізналися, що припинили б протестувати, якби Федоров повернувся на посаду. Багато прикладів персональних закликів і гасел протестувальників, звернених до Зеленського та Федорова, можна знайти у віртуальній галереї «Голоси з площі. Картонки», створеній українським дизайнером Артемом Сахом. Критика Володимира Зеленського, втім, судячи з аналізованих даних, була вагомою, але не панівною темою.
Примітно, що в досліджуваних мною та колегами дописах у соцмережах лексика реформ, прозорості закупівель чи цивільного контролю над армією зустрічається лише приблизно в 10% публікацій на підтримку протестів. І майже завжди на другому плані, після вимог до влади обґрунтувати свої кадрові рішення. «Шкода, що так і не вдалося налагодити діалог між владою та суспільством. Сподіваюсь, що з часом це питання вирішиться, адже, на мою думку, саме відсутність комунікації була першопричиною цих протестів», — писав один з організаторів акцій, ветеран Дмитро Козятинський, підбиваючи підсумки протестів.
Ми вже знаємо, чим закінчилася ця історія протестів. Федоров пішов створювати оборонні стартапи, заявивши про потребу знайти механізм проведення виборів під час війни. А новим міністром оборони став Євген Хмара. Це, втім, не підважує ключового питання дослідження: якщо вибори під час війни неможливі, чи не загрожується право на мирні зібрання в умовах воєнного стану? І чи є вуличні акції та соцмережі єдиними каналами комунікації, якими суспільство може швидко повідомити владі, що кадрові рішення пояснені недостатньо?