Віталій Портников, журналіст, публіцист
Після проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року настрої українців змінилися надзвичайно швидко. За словами журналіста Віталія Портникова, він буквально на власні очі спостерігав, як люди, які ще недавно боялися незалежності, почали сприймати її як реальність
Про це журналіст Віталій Портников розповів у проєкті “Чорна скринька” на Еспресо.
Ви знаєте, я спостерігав щастя. Такі речі дуже часто от їх не усвідомлюєш, якось до них не готуєшся, але потім воно відбувається, і оце як веселка після грози.
Віталій Портников пригадав, що багато українців до проголошення Незалежності боялися не самого факту появи самостійної держави, а можливих наслідків цього рішення.
Я бачив абсолютну зміну настроїв серед людей, які ще вчора не думали, що це можливо, що вони можуть жити в незалежній державі. Мені здається, що багато людей просто боялися незалежності. Боялися наслідків незалежності.
Журналіст розповів про один із моментів, який найбільше йому запам’ятався після голосування у Верховній Раді. Після того, як він передав свої репортажі, Віталій Портников вийшов на площу перед парламентом. Там священник почав читати молитву за Україну.
І всі люди, вся площа стала на коліна. Уявіть собі цю сцену. Це було щось епічне, як в античності. Я такого не бачив ніколи. Люди всі встали на коліна і молилися. От всі ці люди, які були з транспарантами, з прапорами. Це для мене було щось таке, що я зрозумів, що просто спостерігаю таку якусь історію.
За словами Віталія Портникова, зміни були помітні не лише під Верховною Радою. Вони швидко поширилися на повсякденне життя Києва.
Потім я бачив, як почали змінюватися настрої буквально на вулицях Києва. Люди почали ходити з синьо-жовтими значками на лацканах. Ну, що ці люди, які ще вчора казали: “Ні, ми прекрасно домовимося, прекрасно будемо жити в Новому Союзі”. Ні, все закінчилося.
Водночас журналіст не вважає, що така зміна настроїв була лише проявом політичної кон’юнктури.
Я не думаю навіть, що це була кон’юнктура. Може, у когось. Але, в принципі, це було таке, знаєте, вивільнення для українців.
Віталій Портников припустив, що частина людей тоді взагалі не відчувала себе українцями. Однак для тих, хто ідентифікував себе з Україною, проголошення Незалежності стало моментом внутрішнього звільнення.
Я допускаю, що було багато людей, які себе не відчували українцями. Просто. Або ними не були, ну. Але люди, які себе відчували українцями, вони ось це сприйняли саме так, як вивільнення.
Саме тому, за словами журналіста, його не здивував результат Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, коли понад 90% його учасників підтримали незалежність України.
Я не дивувався, що ми отримали такі цифри референдуму, бо я бачив, як люди почали думати. Ви ж розумієте, що всі казали: “Ой, як вони можуть проголосувати за незалежність в ситуації, коли вони ще недавно голосували за оновлений союз”. Ну, тому що голосування за оновлений союз було в одній ситуації, в одній державі. А голосування за незалежність відбулося в іншій державі.
Віталій Портников наголосив, що для людей за межами України ця трансформація була менш очевидною. Натомість він бачив її безпосередньо.
І це те, чого не розуміли люди, які знаходилися за кордонами України. А я побачив, як українці просто змінювалися на очах. Тобто таке враження, що цей акт – це було як жива вода. Розумієте? От знаєте, оці казки про живу воду і мертву воду. Отак от окропили живою водою. Вона й встала, розумієте? От я побачив оцю Україну, яка встала.
Водночас журналіст зазначив, що проголошення Незалежності не виникло раптово. Йому передували роки політичних та суспільних змін – створення Народного Руху України, ухвалення Декларації про державний суверенітет та процеси, які відбувалися в усьому Радянському Союзі.
Це, звичайно, було абсолютно неймовірно, тому що, я ж кажу, це був, з одного боку, це був процес. Цей процес був підготовлений роками останніх подій, я маю на увазі сам акт, із створенням Народного Руху, і декларацією про суверенітет, і тим процесом, які відбувалися в усьому Радянському Союзі. Але акт, ось це рішення, воно було моментом вивільнення.
На момент проголошення Незалежності Віталію Портникову було лише 24 роки. Він зізнався, що ще зі шкільних років мріяв побачити незалежну Україну, але не був упевнений, що дочекається цього.
І, ви знаєте, це велике щастя, що взагалі я це побачив. Ви ж розумієте, що я думав, що може я це і не побачу ніколи. Що може це буде так, як процес тривати. А я ж це побачив зовсім молодою людиною, з яких мені було 24 роки тільки виповнилося. І от я раптом, в мене була мрія з шкільних років побачити незалежну Україну. І от вона є.
Окремо журналіст пригадав, наскільки радикально змінилося ставлення до української національної символіки. За кілька років до проголошення Незалежності за синьо-жовтий значок на лацкані можна було зазнати переслідувань.
І в неї вносять прапор вперше синьо-жовтий, ви ж не забувайте, що його теж не можна було навіть згадати. Ще за кілька років перед цим тодішня голова Верховної Ради України Валентина Семенівна Шевченко виганяла народного депутата СРСР Миколу Куценка за те, що він прийшов з синьо-жовтим значком на лацкані. Порушується Конституція Радянського Союзу, не можна народного депутата СРСР вигнати із залу засідання республіканського парламенту, вона вигнала. Тому що бандерівський значок.
А вже 24 серпня 1991 року, наголосив Віталій Портников, символіка набула зовсім іншого значення.
А 24 серпня 91-го року все стало інакше.
Журналіст також провів паралель із Росією, де після розпаду СРСР державним прапором став російський триколор.
У них теж відбулася зміна ось цих історичних пріоритетів і орієнтирів. Уявіть собі, ще за пів року до серпня 91-го року ви взяли цей триколор і кудись із ним пішли. Ви представник демократичної опозиції, ви проти держави, ви за зрадників. А тут все абсолютно інший прапор піднявся над Кремлем вже в грудні 91-го року.
За словами Віталія Портникова, події 1991 року стали моментом, коли суспільства колишніх радянських республік почали переосмислювати власну історію, державність і символи. Для України цей процес завершився появою незалежної держави, яку громадяни згодом підтвердили на референдумі.