Львів прокидається: місто відновлює свою велич

Напередодні початку Першої світової війни у Львові відбувся Другий Шевченківський здвиг, який зібрав тисячі соколів, січовиків та пластунів. Ця подія стала потужною демонстрацією національної єдності. Однак, у розпал масових вправ на стадіоні “Сокола-Батька” до міста надійшла новина про сараєвський атентат, що перетворила патріотичне піднесення на тривожне очікування неминучої війни.

Пропонуємо ознайомитися зі спогадами учасника тих подій, січового стрільця, хорунжого УГА і Армії УНР Ярослава Гриневича, опублікованими в діаспорній пресі у 1974 році. Оригінальна орфографія та правопис збережені. Публікацію підготував Данило Кравець – старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Сокільська поштівка 1914 року, присвячена Шевченківському здвигу у Львові

Львів, моє рідне з діда-прадіда місто, сколихнулося того дня від багатоголосої юрби, залунало гомоном української мови, заграло барвами.

Є міста, що мають не лише своєрідний вигляд та історію, але й власну душу. Має її також Львів. Виростаючи в цьому місті, столичному городі австрійського королівства Галичини і Володимирії, я бачив, як з кожним роком воно змінювало свій вигляд, як росли нові вулиці, нові будинки та нові форми життя. Я бачив, як наші сусіди намагалися надати цьому місту виключно польського характеру та вигляду. Однак на сторожі українства Львова стояла оповита серпанком слави українська Княжа Гора, гідний храм св. Юра, що своїм домінуючим над містом положенням нагадував середньовічний замок-твердиню, численні українські церкви та інші будівлі.

За душу цього міста велася від віків завзята боротьба: з одного боку стояли вороги, на послугах яких був адміністративний апарат та колоністи із Заходу, з іншого – українське духовенство та міщанство.

Серед тієї тяжкої боротьби протягом цілих віків душа міста здавалася хворою, життя проходило в неспокої, мов у лихоманці.

Бували однак у моєму рідному місті такі хвилини, коли здавалося, що воно відживало, мов те морозом зів’яле дерево, що випускає бруньки нового листя. А було це тоді, коли до нього приходило в гості село.

Таким радісним днем для Львова був день 28 червня 1914 року. Яка ж подія сталася цього дня у Львові? Здавалося б – нічого особливого: здвиг Соколів і Січей. Але яким ваговитим був той день 28 червня 1914 року для всього світу, зокрема ж для українського народу. Давно це було, літ десять чи більше, а нам здається, ніби це було вчора.

І нині пригадую той погідний ранок, що того дня спускався над Львовом. Промінь сонця, усміхнене блакиттю неба. Пригадую шум людських мас, одягнених у святкове народне вбрання, що пливли – напливали з усіх усюдів. Щоразу то висипались із поїздів на Головному Двірці, Підзамчі та Личакові. Безперервно привозили їх підводи із сіл і містечок. Вояки отаборювалися на передмістях, а приїжджі поспішали на місце збірки.

Урочиста хода учасників Шевченківського здвигу вулицею Академічною (нині просп. Шевченка), 1914 рік

Львівщина, Перемищина, Станиславівщина і Тернопільщина зустрічалися тут у місті, щоб засвідчити українськість Княжого Города. А тим часом у місті розпочався буденний рух – на вулицях перехожі, дзвонять трамваї, тупотять фіякерські коні. Промаршовує відділ австрійських вояків. Вулицею проїжджає кінний поліціянт у “чако” на голові та з півмісяцем на грудях.

На львівській ратуші б’є годинник. Вулицями Львова проходять гомінкі соколи й січовики. Перехожі зі здивуванням зустрічають правдивих господарів цієї землі, що прийшли у відвідини до столичного міста. Крім гостей з Поділля, видно також і наших верховинців. Зрадлива усмішка польського міського обивателя перетворюється на подив, коли він бачить українських верховинців.

Серед повені кольорів українського народного вбрання місто оживилося. Згодом, з місць збірки, вирушив уперед вулицями Львова величавий похід кільконадцяти тисяч здвиговиків.

Цього дня була чудова погода. Над Львовом стояла чиста блакить неба, проміння сонця золотило куполи церков. Здавалося, що сам Бог наказав природі вітати гостей.

Вздовж шляху походу зібралися непроглядні маси міського населення, головно українців. Вони вигуками “слава” і квітами вітали маршируючі відділи. У багатьох міщан на очах були сльози зворушення.

На самому передньому краю походу, на вороному коні, їде голова здвигу австрійського королівства. Одягнений у козацький стрій, він салютує львівським міщанам, вимахуючи козацькою шаблею з червоними піхвами. Біля нього, на конях, кілька старшин у козацьких строях.

За ними їде кінний відділ “Сокола-Батька”, який веде сам, на білому коні, старшина Осип Доманик.

Далі маршує відділ сокільських стрільців, озброєних гвинтівками під командою старшини д-ра Степана Шухевича.

Такий самий відділ стрілецький йде під командою старшини Романа Дашкевича. А далі йдуть Соколи…

Урочисті збори осередку “Сокіл” у селі Нижня Ботівка (Львівщина), 1930-ті роки

***

Стрільці і Січовики, приїхавши з Дрогобича, яких достойно веде д-р Филип Левицький; на рудому коні, він скидається на постать з картини “В’їзд Хмельницького в Київ”.

За ним Л. Лепкий з кінним відділом бориславських УСС-ів, озброєних модерними гвинтівками марки “Маузер”. Його веде Клим Гутковський, і вони пізніше, на площі “Сокола-Батька”, покажуть зразок військових вправ.

Боже мій! Ідуть далі… На самому передньому краю, тримаючи в руках сурми, трембіти, трембітарі з Верховини, Криворівні й Ворохти. Бурхливих оплесків і вигуків “Слава!” вітали гуцульські відділи “Січей” із Карпатської України, Коломиї, Косова, Надвірної, Делятина, Ворохти, Яворова, Жаб’я та інших. Легіні у закосичених капелюхах, червоних гачах, з топірцями та тайстрами. Вони йдуть, ніби легким кроком, коливаючись. Легко в ритм ходи, бо звикли ходити по горах, а не по міському бруку.

Дівчата з верховини – краса! Які пишні в них сорочки – золотом гаптовані, а які коралі, гердани, дукачі! А вишивки – і червоні, і жовті – наче полум’я вогню, або темно-блакитні, фіолетові й чорні, узори у хрестах, як на стародавніх церковних іконах.

Йдуть також відділи Січовиків з Поділля, у блискучих чоботях, у широких солом’яних капелюхах, заквітчаних “квіткою”, рослі, плечисті, йдуть певним ходом по рівному бруку, вибиваючи трійкою кроки. Одягнені вони у чамарки, через груди видніє малинова стрічка з жовтим написом місцевості.

Йшло також Покуття, багате вишиваними чудовими барвами та узорами. У чоловіків вишивок обмаль, зате в жінок на рукавах сорочок широкі уставки.

Бурхливі оплески “Слава!” вітають маршируючі відділи “Пласту”. Це наші “наймолодші”. Вони одягнені в англійські однострої: капелюх з широкими крисами, темно-синя вовняна сорочка, короткі штанці з пластовим поясом, сірі відзнаки на раменах. У руках поки що замість гвинтівок – дерев’яні палиці.

Хор товариства “Січ”, м. Печеніжин, 1906 рік

А далі йдуть відділ за відділом – спортивно-гімнастичні товариства з цілого краю.

Ніби пробудилося зі сну старе місто Львів, струшуючи з себе чужий сусідський бруд, нагадало собі часи давньої слави. Далеким відгуком відзивалися княжий Галич, першопрестольний Перемишль.

Відділи “Соколів” і “Січей” вмаршували на площу “Сокола-Батька”, дефілюючи перед своєю старшиною. Проф. Іван Боберський призначив мене як зв’язкового собі на поміч. Це була для мене, пластуна, учня шостої кляси гімназії, велика пошана.

Розпочалися вправи. Першими вправляли бориславські Січові Стрільці під командою сотника Клима Гутковського. Вони показали вправи у розстрільній та наступі на багнети. А далі вправляли поодинокі відділи соколів і січовиків.

Нараз на майдані вчинилася метушня. Надійшла звістка: сьогодні, у Сербії, в місті Сараєві, вбито австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружину Софію. Вбив син серба Гаврило Принцип.

Звісно, вправи тривали далі. Всі проте відчували, що в найближчому часі станеться щось нове, і що тоді вирішуватиметься доля Європи та доля українського народу.

За кілька тижнів вся Європа перетворилася на велетенське, небачене в історії поле бою. А в моєму рідному місті Львові зібралися молоді добровольці до Українських Січових Стрільців. Зібралися курені. Вчилися військової справи на Кайзервальді, а 30-го серпня 1914 року переїхали до Стрия, а потім на Закарпаття.

Багато з них було з лав “Соколів”, “Січей” і “Пласту”. Піднявши пошлюблений меч гетьмана Івана Мазепи, вони пішли у “кривавий танок, визволяти братів-українців з московських кайданів”. Їхні відділи стали тією гранітною скелею, на якій відроджувалася українська збройна сила.

Давно, а може й не так давно, бо історія міряється віками, не роками, вулицями мого рідного Львова пройшов величавий похід “Соколів” і “Січей”, залишаючи в місті спомин про дисциплінованість і готовність українського народу, стверджуючи, що “Леополіс семпер фіделіс Україні!” (Львів завжди вірний Україні).

Чотири роки потому УСС-и, що вкрилися невмирущою славою в боях на Маківці, під Потуторами, на Лисоні, – ще раз завітали до мого рідного міста Львова, щоб боронити його від ворога і закріпити владу над ним для самостійної соборної Української Держави. Бо душа цього міста – українська: на українській землі воно лежить, збудоване українським королем Данилом серед моря кількамільйонного українського населення, під українським небом – моє рідне, з діда-прадіда, місто…

Більше про Січових Стрільців у спецвипуску “Локальна історія”

Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва

Взято з Гриневич Я. У 60-річчя здвигу Соколу і Січей (Спомин). Вирізка газетної статті. Архів А. Бедрія. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника.