Через рік “ФАКТИ” відзначатимуть 25-річчя газети. За цей час на сторінках нашого видання публікувалося безліч історій — про долі людей та про надзвичайні, навіть парадоксальні ситуації, в яких вони опинялися. У рубриці “25 років потому” ми розповідаємо читачам, як склалося життя героїв публікацій, що їм запам’яталися.
“Я закричав: “Тату! Тату!” — і як підскочив на ноги. Усі зніміли”
— Я з самого початку відчувала: щось іде не так, — згадувала мама Григорія Гришкана Ольга в інтерв’ю “ФАКТАМ” п’ять років тому. — Просила лікарів зробити кесарів розтин. А ті у відповідь: “Другі пологи. Народиш сама!”
Гриша з’явився на світ у 1981 році. 25 хвилин перебував між життям і смертю. Важка асфіксія. Інсульт. 17 днів у кувезі. Дитина була практично безнадійною.
Були уражені руки, ноги, зір, слух, мовлення. До двох з половиною років малюк не ходив, не сидів, не стояв. У радянській тоді ще Москві після сьомого сеансу голковколювання зробив перші кроки. Другий курс голковколювання провели вже донецькі фахівці (сім’я жила в Красноармійську Донецької області, нині — Покровськ), після чого пацієнт… перестав ходити. Лікарі розводили руками. І раптом…
— Мені було три роки, а у тата був день народження, — згадував Григорій. — Я сидів у пісочниці. І у двір зайшов тато. В руках він тримав сумку з величезними червоними яблуками. І такі почуття мене охопили! І радість, що його бачу, і краса цих яблук, і бажання негайно впитися в них зубами… Я закричав: “Тату! Тату!” — і як підскочив на ноги, кинувся до нього! Усі просто зніміли.
Дідусь, царство йому небесне, казав, що якщо я піду, подарує мені мотоцикл з коляскою. І ось ми з’являємося. У діда — очі на лобі. Цілує мене, обіймає. А я йому так хитро: “Діду, мотоцикл!”
Рідні мене пестили й плекали. Але й суворо питали за навчання. Спочатку я був на домашньому навчанні. Потім потрапив до інтернату. І хоча мама казала, що мені потрібні спеціальні методики, мовляв, так буде краще для мене, що на вихідних буду вдома, я довго бунтував. А потім втягнувся, здружився з дітьми, став найкращим учнем… Після шостого класу батьки перевели мене до звичайної школи.
За прикладом мами, економіста та бухгалтера, юнак із відзнакою закінчив Донецький економічний технікум і торговельний інститут. Весь час шукав роботу.
— Брали тільки туди, куди ніхто не хотів іти, — згадує мій співрозмовник. — Я друкував методички за 128 гривень на місяць (у 2002 році), працював оператором ПК у міськводоканалі. Працював брошурувальником: згинав аркуші формату А4 навпіл, розривав і клеїв конверти. Найкраще для людини з вищою освітою! Якось друг допоміг влаштуватися економістом. Я так хвилювався, що припустився помилки. І хоча більше не помилявся, мене залишили на мінімальній ставці півтори тисячі гривень, тоді як інші мали чотири-п’ять…
— Коли ви вперше відчули себе на рівних з іншими?
— Коли отримав місце в податковій Куйбишевського району Донецька. Жили ми в Красноармійську. До Донецька і назад — п’ять годин їзди. А мені байдуже! Я був в ейфорії, поки у 2014-му не прийшли російські окупанти. Податкову з Донецька перевели до Слов’янська. На дорогу йшло тепер не п’ять, а шість годин на добу. Вирішив щось змінювати. Пачками відсилав до Києва резюме. 500 штук. А у відповідь — жодного дзвінка. Може, тому, що не приховував другу групу інвалідності?
У грудні 2014 року про хлопця написала у “Фейсбуці” Ольга Кудиненко, засновниця благодійного фонду “Таблеточки”. Прочитавши її пост, власник великої київської компанії запросив Григорія на співбесіду, запропонував посаду фінансового аналітика, пристойну зарплату і навіть оплачуване фірмою житло.
— Розмова сталася 29 грудня 2014 року. Я був щасливий. Ось такий подарунок під ялинку, — сміється Григорій.
“Жалю та потурання не буде. Іде?”
Коли Гриші було віку Христа, він прочитав біографію американського актора Ар Джей Мітта, народженого з ДЦП.
— Ось це доля! — розповідає мені Григорій, з яким я нещодавно зв’язалася по скайпу. — Рідні від нього відмовилися. А всиновлювачі… розлучилися, і малюка виховувала тільки мама. Вона боролася за те, щоб Ар Джей став ходити. Точно як моя мама. І він став ходити. Потім мама Ар Джея знову вийшла заміж, народила дочку, потрапила в аварію і шість років була паралізованою.
Тоді хлопцеві було 13 років. Він хапався за будь-яку роботу. За прикладом сестри закінчив курси акторської майстерності. А коли на знаменитий серіал “Пуститися берега” потрібен був актор, який грає роль підлітка-інваліда, Мітт підійшов ідеально. Потім зіграв ще в багатьох фільмах. І я подумав: “Чорт забирай! А якщо і я?.. Григорію, чому б і ні?”
У 33-річного переселенця з Донбасу Гриші Гришкана не було козирів Ар Джея, якому практично повністю вдалося подолати наслідки ДЦП. У Мітта іноді лише мимоволі сіпається рука. Американський актор ходить добре, його мовлення рівне. У Гриші хистка хода, не завжди розбірлива мова. Це його не зупинило. Хлопець вирішив стати першим у світі актором з ДЦП, який зіграє головну роль (у Мітта була другого плану) у повнометражному художньому фільмі.
Знайома, з якою він поділився своєю мрією, познайомила його з українським режисером Вінсентом Меттелем, відомим за фільмами “Мисленники”, “Спокута” і “Вісім”. Тому ідея сподобалася. Головну роль у фільмі (його назвали “Інший”) вирішено було віддати Гриші, де він зіграв бізнесмена-інваліда, у якого є все, але немає щастя. “Тільки жалю та потурання не буде, — попередив Меттель перед зйомками дебютанта. — Іде?” “Іде”, — погодився Григорій.
І хоча курсів акторської майстерності новачок не закінчував, у нього “горів око”, він був сповнений жагою до ролі. І, так, він був кінематографічно красивий. Чимось схожий на Михайла Козакова. Чорні виразні очі, гордий профіль, довгі пальці аристократа…
Коли в Штатах мене збила машина, подумав: “В Україні відрізали праву ногу, а тут відріжуть і ліву”
— Прем’єра короткометражного фільму “Інший” відбулася у березні 2016 року, — розповідає мій співрозмовник. — Я виступив продюсером фільму. Вінсент Меттель став режисером і автором сценарію. Пізніше ми хотіли зняти і повний метр, але грошей на цей проєкт знайти, на жаль, не вдалося, хоча й намагалися отримати державне фінансування.
Тим часом у Вінсента виникла нова ідея. Він став автором і режисером повнометражного фільму “На щастя”. Цей фільм я теж продюсував. Частково вклав свої гроші. Бюджет картини — 200 тисяч гривень. Це дуже скромно. Ми оголошували збір грошей на краудфандинговій платформі, але зібрати вдалося небагато.
Головний герой, як і у фільмі “Інший”, теж хлопець з ДЦП. І якщо в “Іншому” мій герой — бізнесмен, то у фільмі “На щастя” це безхатько, який живе на жалюгідну пенсію інваліда і намагається зрозуміти, чому рідна мати залишила його в притулку…
Прем’єра орієнтовно відбудеться у березні 2021 року. Її перенесли через коронавірус. Фільм планували подавати на Каннський кінофестиваль-2020. Але через пандемію його теж перенесли на 2021 рік. Вінсент Меттель буде повторно пробувати потрапити з ним на Канни. Також він має намір зняти продовження фільму, яке називатиметься “Щастя на продаж”.
“Дивлячись на цей цирк з країною, розумію, як був наївний”
— Отже, всі мрії збулися?
— Мрії не можуть збутися всі! Я знявся в кіно. Це збулося. Батьки допомогли мені купити квартиру в Броварах. Побутових проблем у мене немає взагалі. Казка! Мріяв потрапити в політику, щоб займатися проблемами людей з інвалідністю. А ось з цим поки що не складається. У розпал президентської кампанії я написав політтехнологу Зеленського Дмитру Разумкову. Повірив, що “Слуга народу” дійсно набирає молодих амбітних людей, які ніколи не були в політиці і хочуть змінити країну. Але пан Разумков, прочитавши 2 квітня 2019 року мого листа у “Вайбері”… мене заблокував.
Писав після інавгурації і президенту Зеленському. Пропонував свою допомогу в роботі на благо Батьківщини. Ну і покритикував його трохи. Тоді ще була надія, що кожен голос буде почутий, що “кожен з нас — президент”, як нас намагалися переконати. Відповіді з Офісу президента не дочекався. Зараз, дивлячись на весь цей цирк, який відбувається з країною, розумію, як був наївний…
— Супутниця життя у вас є?
— Зараз моє серце вільне.
— Що далі?
— Далі — жити. Я постійно в пошуку нових можливостей. Не маю права заспокоюватися. Пам’ятаю, як мама розповідала, що після пологів мене забрали в реанімацію, а сусідка по палаті їй зізналася: “А я лікарям свого сина рятувати не дала. Нічого доброго таких дітей не чекає. Я сама лікар. Знаю… Краще переплакати один раз, ніж потім дивитися і плакати…” Цікаво, де та жінка зараз? Нічого доброго таких дітей не чекає? “Приходьте на мою прем’єру”, — сказав би їй сьогодні.
Раніше “ФАКТИ” розповідали, як зараз живе Віка Горячко, яка вісім років тому віддала свою шкіру племінниці, що впала в окріп і отримала серйозні опіки.