Таня Вороніна, яка 16 років тому зазнала жорстокого нападу з обливанням кислотою, нарешті народила. Жінка поділилася щасливою новиною, розповівши про свої пологи та перші дні материнства.
«Я народила 23 червня, але тільки зараз можу трохи розповісти про це, — розповіла Таня. — Так що у вашої історії — щасливий кінець!»
Кислота з’їла обличчя і перетворила одяг на лахміття
«ФАКТИ» багато років стежили за долею Тані Вороніної з села Данилівка Васильківського району Київської області. У липні 2006 року, коли їй було 16 років, колишній залицяльник, старший за неї на 12 років, облив її кислотою. Чоловік приховував, що є вдівцем і виховує чотирьох дітей, але Таня почала зустрічатися з іншим.
Коли дівчина вийшла з під’їзду, нападник почав провокувати її на розмову. У відповідь вона сказала: «Коли ти вже відстанеш від мене!». Тоді він вихлюпнув їй в обличчя рідину з пляшки. Спочатку болю не було, але згодом він став нестерпним. Кислота пропалила одяг до стану лахміття, а обличчя дівчини спотворилося.
Вона ледь дісталася додому, де мама викликала «швидку». Настали часи операцій, нестерпного болю та душевних страждань, адже хлопець, до якого Таню приревнував нападник, пішов від неї, заявивши, що не готовий до труднощів.
У квітні 2007 року нападника засудили до десяти років позбавлення волі за тяжкі тілесні ушкодження та попередню крадіжку. Злочинець подав апеляцію, написавши жертві листа, що термін «це вже як би занадто». Таня відповіла, що «занадто» — це коли шия після опіків зрослася з головою, і ти не можеш обернутися, а повертаєшся всім тулубом. На той час дівчина перенесла близько двадцяти операцій.
«Був ще третій ембріон. Але він завмер…»
Таня не здавалася. Вона з відзнакою закінчила заочне відділення Національного транспортного університету за спеціальністю «митний контроль», працювала в різних установах. У 2016 році її запросили на телепроєкт «Поверніть мені красу», де провели низку пластичних операцій. Хірург Ростислав Валіхновський видалив стороннє тіло з шиї, закрив рану, що не гоїлася, прибрав 25-сантиметровий рубець, скоригував повіки, куточок губи та зробив ринопластику.
«Було все, як у казці, — згадує Таня. — На проєкті я схудла на 10 кілограмів. Повірила в себе. А незабаром зустріла Андрія. Деякі хлопці, роздивившись рубці на шиї, просто зникали. Андрій не зник, але чесно сказав по телефону: „Стосунків бути не може“. Я відповіла: „Окей, якщо тобі некомфортно, стосунків не буде“, після чого здивований Андрій запросив мене на побачення…»
Через два тижні Андрій познайомив Таню зі своїми батьками, а за вісім місяців зробив пропозицію. П’ять років у шлюбі вона намагалася стати мамою, але дві вагітності закінчилися невдало. Звернувшись по допомогу до монастиря, за два тижні Таня виявила, що вагітна.
«У мене була незвичайна ситуація, — розповідає Таня. — Я була вагітна, але тривала овуляція, і за два тижні я завагітніла знову. Тобто, лікарі сказали, що у мене двійня з розривом у даті зачаття два тижні. І був ще третій ембріон. Але він, на жаль, завмер…»
«Почувши про війну, ми відразу виїхали з чоловіком і сестрою-двійнятком Анею до Хмельницької області, — розповідає співрозмовниця. — А на початку травня повернулася до Києва. Мені здалося, що тут уже спокійно».
«Розумієш, що ніколи так не любила»
«Народжувала в Києві, в четвертому пологовому, — розповідає щаслива мама. — Там чудові фахівці. Напередодні я три тижні лежала на збереженні. Виявили на УЗД, що у малят велика різниця у вазі, тому доводили вагу найменшого до норми. Почала народжувати о 14:00 23 червня. О 17:25 з’явився перший. Я його народила самостійно. Він був малий — 2080 грамів, зріст 46 сантиметрів. А другого ніяк народити не могла. Виявляється, він перевернувся, коли вийшов перший. Згодом лікарі зрозуміли, що природним шляхом другого народити не виходить, і зробили мені кесарів розтин. Другий пацан побачив світ через дві години дев’ять хвилин, о 19:34. Мав 3160 грамів і 53 сантиметри зросту».
— Цікаво, це було схоже на те, як вас з сестрою-двійнятком народжувала мама?
— Та вона взагалі не знала, що у неї буде двійня! Тоді УЗД було тільки в Києві, і мамі у Василькові по серцебиттю плода визначили одного хлопчика. Тоді першою, о 18:00, народилася Аня, вона теж була вагою менша, о 18:30 — вже я. Мама була у шоці. Оце сюрприз!
— В Ані теж двійнята?
— Ні, має двох хлопців різного віку. Артемчику — 12, Кирилку — 2. Так що у нашої молоденької бабусі вже четверо хлопців-онуків. Вона ще мріє і про дівчинку!
— Тато був на пологах?
— Був. Хоча я й просила, щоб Андрій не їхав. Але з ним було однозначно легше.
— На кого схожі козаки? Вже видно?
— Той, що менший, спокійний, незалежний, схожий на чоловіка. Він самостійніший. Не капризує. Ми його назвали Ростиславом, на честь хірурга Валіхновського, який робив мені пластичні операції. Ну, і тому, що йому рости треба… (Сміється.) Другий у нас зветься Мирослав. Він набагато крупніший, схожий на мене. І більше потребує мами за вдачею.
— Мама ваша щаслива? Пам’ятаю, як вона хвилювалася за вашу жіночу долю.
— Ще й як! В пологовому будинку плакала від хвилювання. Дочекалася!
Вона трохи побула зі мною вдома, допомагала з малюками. Потім поїхала додому, на Київщину. В неї робота. Все казала, що не звикла до сирен. Там, де вона живе, їх немає. Та ще й ліфт у нас страшно гуде…
— А ви звикли до сирен?
— Так…
— Ховаєтесь, коли тривога?
— До бомбосховища не йдемо. Ховаємось за принципом «дві стіни». Коли хлопці підростуть трохи, поїдемо, можливо, до свекрухи в Хмельницьку область, де більш безпечно. Хоча сьогодні це все так умовно. Зараз боїшся їх кудись особливо пересувати… Вони такі ще маленькі, такі беззахисні. Ще нічого не говорять. Але дивишся на них, і розумієш, що ніколи так не любила…
Раніше «ФАКТИ» розповідали про 21-річну мешканку Бучі, яка народжувала в нелюдських умовах під час наступу рашистів — без світла, води й під вибухи за вікном.
Фото з сімейного альбому