Чому «Пропала грамота» затрималася на полицях понад 10 років, а «Вавилоном ХХ» вдалося викрити недолугих комунарів
Видатному українському митцю, актору та режисеру світового рівня, Іванові Миколайчуку, цього літа могло б виповнитися 85 років. На жаль, він перетнув позначку 46 років, і його життя трагічно обірвалося 3 серпня 1987 року через тяжку недугу.
Він уособлював український дух, національні цінності, які ставали зрозумілими та близькими людям у будь-якій точці світу, — так описує геніального актора, режисера та сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Ще будучи студентом другого курсу, буковинець з багатодітної родини блискуче втілив образ молодого Тараса Шевченка у стрічці «Сон» та закоханого Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків» — стрічці, яку експерти визнали найкращою українською кінокартиною всіх часів.
Ще три кінороботи, де Іван Миколайчук створив яскраві образи, а також виступив як сценарист або режисер, посідають місця серед 12 найкращих у списку 100 фільмів: «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» та «Пропала грамота». У всіх цих кінострічках центральною сюжетною лінією є українське життя різних епох, майстерно й унікально представлене. Так само, як і в фільмі «Така пізня, така тепла осінь» про долю емігрантів, який кінознавці розмістили в середині списку.
Викликом для радянської системи з боку Івана Миколайчука було вже те, що в русифікованому Києві він принципово розмовляв українською мовою. А його впізнаване обличчя бачили десятки мільйонів глядачів; зокрема, фільм «Анничка» за перший рік переглянули понад 25 мільйонів людей.
Чому творчість Івана Миколайчука залишається актуальною і що вона нагадує нам сьогодні? Вона яскраво демонструє українську ідентичність; спростовує комплекс «меншовартості», який Москва нав’язувала Україні століттями; і показує ефективність культурної дипломатії. Цей геніальний митець, який вірив у Бога і не вірив у комунізм, навіть під тиском ідеологічних заборон та цензури в радянські часи, зумів через екранні образи донести українську національну гідність, глибинні основи якої — людяність і прагнення до свободи.
ХАРИЗМА З КРАЮ ЧЕРЕМОША ТА ПЕРЕБЕРІЯ-МАЛАНКУВАННЯ
Іван Миколайчук у ролі Івана Палійчука. Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
Сьогоднішні реалії такі, що в ніч на 15 червня, день народження Івана Миколайчука, російські агресори атакували Національну кіностудію імені Олександра Довженка, яка зіграла ключову роль у формуванні творчої долі цього видатного митця. Внаслідок російського влучання було знищено значну частину костюмів. Оскільки деякі речі зберігалися в інших місцях, а найунікальніші — в музеї, їх вдалося врятувати, зокрема, костюм Івана Палійчука з фільму «Тіні забутих предків».
Виконавець ролі Івана Палійчука в легендарних «Тінях забутих предків», у складі знімальної групи, був присутній на відомій прем’єрі фільму в київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року, коли відбувся один із перших публічних актів протесту на підтримку заарештованої інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач зазначає, що актор-початківець увійшов у мистецьке життя передусім через творче коло, створене Сергієм Параджановим: до нього належали Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Балаян та інші діячі культури. Згідно з інформацією автора книги «Іван Миколайчук. Містерії долі», митець з Буковини часто разом із дружиною Марічкою гостював у Києві у знаменитій квартирі режисера неподалік Галицької площі (тоді — площі Перемоги) та універмагу «Україна».
Творча група фільму «Тіні забутих предків», Іван Миколайчук – четвертий ліворуч. Архівне фото
Народна артистка Людмила Приходько, яка навчалася одночасно з Іваном Миколайчуком (на різних кафедрах) у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого, розповідала, що була його подругою та дружила з його дружиною ще зі студентських років. Вони часто збиралися у спільній компанії, де бували письменник Григір Тютюнник та її майбутній чоловік, режисер Микола Стефурак. У гуртожитку часто співали пісні, декламували вірші та читали прозу.
Іван Миколайчук володів божественним талантом та природною харизмою. Ще з юних років, будучи хлопцем з багатодітної родини (в сім’ї народилося 13 дітей, до повноліття дожили 10), він опинився на аматорській сцені, виконуючи ролі в постановках драмгуртка. Він танцював, грав на сопілці; вмів майстерно пародіювати односельчан: як хтось обирає товар у крамниці, або як дядько повертається додому напідпитку. За таку самодіяльність батько, який працював на залізниці, неодноразово його карав.
Георгій Якутович, Сергій Якутович та Іван Миколайчук, 1971 р. Фото ЦДАМЛМ України
Іванко родом з Чернівецької області, з краю річки Черемош, із села Чортория, де у 1991 році було відновлено батьківську хату, і відтоді там діє меморіальний музей. Буковина — колоритний регіон талановитих українців, чиї вірування часто переплітаються з містикою. У невеликому рідному селі актора в парку височіє вишуканий палац пана Манеску, де в радянські часи було організовано заклад для психічно хворих. До речі, у студентській анкеті, заповненій для товариша в березні 1963 року, на запитання про іншу професію, яку б він обрав, окрім акторства, Іван Миколайчук відповів — психіатр.
Лише за кілька кілометрів від батьківської оселі Миколайчуків розташоване село Вашківці — відомий центр унікального буковинського маланкування, або, як його тут називають, переберії: театралізованого народного свята, де всі ролі виконуються виключно чоловіками. Адже ми пам’ятаємо, де навчався, а отже, де формувався світогляд Івана Миколайчука: 4 класи — у Чорториї, потім навчався в сусідньому селі Брусниця, восьмирічну освіту здобув у Вашківцях, а програму старших класів опановував у вечірній школі.
ОДРУЖЕННЯ І ПЕРШІ СТУДЕНТСЬКІ РОЛІ, ЩО ВЕДУТЬ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ
Іван Миколайчук – впізнаване обличчя українського кіно. Фото Олександра Клименка
Після восьмого класу, здобувши неповну середню освіту, хлопець вступив до Чернівецького музичного училища, щоб працювати в сільському клубі, переповідає подробиці життя Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька у книзі «Талант і гра». Оскільки юнак не мав початкової музичної освіти, як того вимагали правила вступу до профільного навчального закладу, йому запропонували пройти шестимісячні курси за спеціальністю хормейстер художньої самодіяльності. Він успішно завершив їх у 1957 році.
Того ж року юний артист вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. «Прийшов до мене юнак у батькових штанях, шинелі й кашкеті», — згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного наставника майбутньої зірки українського кіно можна побачити у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером, сценаристом та виконавцем ролі в якому є вдячний учень Іван Миколайчук.
Дружина Івана Миколайчука – Марія на весільному фото і в кадрі фільму «Пропала грамота» у складі тріо «Золоті ключі» (праворуч)
Далі талановитий 20-річний буковинець вступив на кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Підкорювати столицю він вирушив разом із Марією Карп’юк, з якою вони разом починали свій творчий шлях у студії чернівецького театру. Однолітка з чудовим голосом вступала до Українського народного хору імені Григорія Верьовки; згодом вона стане учасницею легендарного тріо «Золоті ключі», разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською, а створити такий колектив їм порадить саме Іван Миколайчук.
Іван та Марічка одружилися 29 серпня 1962 року.
Іван Миколайчук (праворуч) на зйомках «Тіней забутих предків» із мешканцями Верховини у Криворівні. Фото надала Світлана Копитко-Ілійчук
А далі талановитому харизматичному другокурснику випала нагода, яка, як з’ясувалося згодом, назавжди вписала його ім’я в історію українського та світового кінематографа. Фільм про трагічне кохання за мотивами твору Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», з магією гуцульських традицій і вірувань та красою карпатської природи, здобув десятки міжнародних відзнак і премій на кінофестивалях. Головні ролі у цьому шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова. За перший рік прокату стрічку переглянули понад 8 мільйонів глядачів.
Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов у офіційному листі 1972 року зазначив, що фільм «Тіні забутих предків» після тривалої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародну арену. Він констатував, що стрічку було продано у понад 30 країн.
Іван Миколайчук, Лариса Кадочнікова, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко у Києві: вручення 5 квітня 1965 року медалі «Південний хрест» – премії VII Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Проте для тоталітарної радянської системи, керованої з Москви, найважливішим було придушити будь-які прояви вільнодумства в Україні. Режисер фільму «Тіні забутих предків», Сергій Параджанов, за яким КДБ стежив ще з 1950-х років, у квітні 1968 року підписав «Лист 139» до Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, висловлюючи протест проти арештів молодих інтелектуалів в Україні. Митцю не пробачили цього та багатьох інших «дрібних» вчинків і висловлювань вільнодумства: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили «за сукупністю скоєних злочинів» до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Через півтора місяця, 6 червня, Верховний Суд УРСР залишив вирок без змін. Це означало, що радянська влада наклала заборону на всю творчість режисера, включно з фільмом «Тіні забутих предків».
Афіша фільму «Тіні забутих предків» французькою мовою. Фото Віртуального музею Івана Миколайчука
У зв’язку з цим, на початку 1970-х років було знищено наклад у 50 тисяч примірників буклету про творчість Івана Миколайчука, підготовленого Людмилою Лемешевою, розповідає кінознавець Сергій Тримбач. Цю ситуацію двічі розглядав секретаріат Спілки кінематографістів Радянського Союзу. На захист Івана Миколайчука тоді виступив режисер Микола Мащенко.
Результатом стала робота у новій редакції, проте без згадок про «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою» та «Пропалу грамоту». Навіть у 1985 році, що може видатися дивним зараз, у статті про Івана Миколайчука в довіднику «Спілка кінематографістів України» не було згадано фільм режисера Сергія Параджанова, який отримав численні міжнародні нагороди до фактичної заборони наприкінці 1960-х років.
ПОТРІЙНА ЦЕНЗУРА, АБО ФІЛЬМ, У ЯКИЙ ВНЕСЛИ 186 РЕДАГУВАНЬ
Іван Миколайчук під час зйомок фільму «Вавилон XX». Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Виробництво кіно було особливою сферою контролю за радянських часів, тому жодна людина не оминала лещат обмежень та цензури. Як і у Тараса Шевченка, якого Іван Миколайчук зіграв у фільмі «Сон», у актора партійні та державні функціонери не бачили покори в очах.
Актор високопрофесійно перевтілився у 42 персонажів. Проте багато з них не відповідали амплітуді його таланту. Найкращими фільмами, в яких знімався Іван Миколайчук, окрім згаданих раніше, стали «Анничка» та «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Пропала грамота» (1972), який був під забороною понад 10 років, та «Вавилон XX» (1979).
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
Усі кінострічки, створені на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, нагадує у своїй книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів» Лариса Брюховецька. На всіх етапах вирішальний вплив мала Москва; у Києві додавали свої зауваження ідеологи ЦК КПУ, а на самих студіях працювали «навчені» редактори. «О народе нужно писать с любовью и пониманием» — так вже у 1980-х роках повчав Івана Миколайчука Володимир Сосюра-син, виконувач обов’язків директора та головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим, як розірвати угоду щодо сценарію «Небилиці про Івана».
Тим часом Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, посилається на спогади Галини Сулими, виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Ця кіноробота об’єднала таланти Івана Миколайчука як артиста, режисера, сценариста та автора музичного супроводу. До речі, існує висока ймовірність, що назва персонажа, якого він зіграв, Григором, походить від імені письменника Григора Тютюнника, який вчинив самогубство на знак протесту проти радянської тоталітарної системи.
«Така тепла, така пізня осінь»: Іван Миколайчук (у верхньому ряду) та Галина Сулима (сидить посередині у вишиванці) під час зйомок. Фото надав оператор-постановник фільму Юрій Гармаш
«У цій стрічці був фантастичний акторський склад: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун і Лесь Сердюк, — констатує Галина Сулима. — Ми всі захоплювалися Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: керівництво кіностудії Довженка отримало 186 зауважень. Їм не подобалося все: любов до рідної землі, той факт, що героїня приїжджає з Канади, закохується та залишається в Україні. Їх лякала філософія фільму. Вони розуміли, що Іван — геній, і усвідомлювали його вплив на глядачів, тому боялися його. Але Миколайчук завжди робив те, що хотів і відчував. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті».
ІКОНА СТИЛЮ ТА МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО ЗБЕРЕГТИ ЧЕСТЬ І ДУМАТИ
«Пропала грамота»: Іван Миколайчук у ролі козака Василя та бандурист. Кадри з фільму
Понад 10 років блискучу іронічну стрічку «Пропала грамота», за твором Миколи Гоголя, не допускали до широкого прокату. Затверджуючи її виробництво, в Москві, без сумніву, орієнтувалися на однойменну 40-хвилинну російськомовну анімаційну агітку 1945 року від «Союзмультфільму», де головним героєм є пародійний, кремезний козак, якого переслідує кістяк коня. Натомість відзняли яскраву стрічку, переважно зняту на Полтавщині, насичену мемами, де лунає Запорізький марш, а вродливі козаки перемагають нечисту силу і навіть дають ляпаса цариці в Петербурзі (інтерпретуючи це так, наче він дістався не колонізаторці України).
Іван Миколайчук у ролі філософа Фабіяна. Кадр з фільму «Вавілон ХХ»
Оприлюднено багато конкретних претензій цензорів. Однак «Пропала грамота» не мала жодних шансів вийти на екрани в Україні одразу після здачі. Адже 1972 рік розпочався з операції КДБ «Блок», під час якої за кілька днів було заарештовано 14 активістів у Києві та Львові. А до 1974 року кількість репресованих досягла 193 осіб. Під грифом «таємно» 23 квітня 1973 року, на восьми аркушах, було надіслано інформацію ЦК КПУ до Центрального комітету КПРС про ідеологічну роботу, яка починалася з відзначення «заметного оживления националистических элементов» у 1967–1971 роках.
Портрет Івана Миколайчука в музеї «Хата- гражда» у Криворівні, де знімали «Тіні забутих предків». Фото Володимира Тарасова
Іван Миколайчук, однак, продовжував прокладати україноцентричні шляхи, коли з’являлася нагода. У «Вавилоні ХХ» (1979) його герой Фабіан кілька разів наголошує з екрана на необхідності мислити: починаючи з фрази «Cogito ergo sum» («мислю, отже, існую»). А ще він зауважує: «Маю честь». У вуста священика вкладено чітку програму дій: «Очищайтеся від комуністичної скверни!» Цей фільм — перша режисерська робота актора; Іван Миколайчук також виступив його сценаристом та автором музичного оформлення. Його добірка, зокрема народних пісень, завжди заслуговує на особливу увагу.
«Актор, який — починаючи з головної ролі у "Тінях забутих предків" — став символом національного стилю та мислення, наважився продовжити пошуки у напрямку, окресленому ще Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Олександром Довженком, та вітчизняним кінематографом 1960-х — початку 1970-х років», — підсумовує кінознавець Сергій Тримбач про Івана Миколайчука.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка та Володимира Тарасова
Головне фото — з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного