Як оцінити поета двох епох, Івана Драча, що шукав компроміс між радянською та незалежною Україною
Віра — це дія. Усе інше — шкідник.
Дихаю Леніним до останнього подиху…
Навшпиньках застигла сива земля
В очікуванні вогняного звершення.
(Дихаю Леніним)
Ходить Гітлер по Вкраїні,
Носить жорна при коліні:
– Якби вас перетовкти
Та од Сталіна втекти.
А я сиджу на рядні
Та рахую трудодні.
(Ніж у сонці)
Ці цілковито різні уривки з канонічного радянського вірша та сучасної поеми належать одній особі. Шістдесятнику, комуністу та рухівцю, депутату радянського й українського періодів та Герою України Іванові Драчу. Про ціну компромісу та критерії оцінки його життєвого шляху, зокрема й у шістдесятництві, йтиметься далі.
Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті презентує мультимедійний проєкт «Правда чи міф: радянська епоха». Відстежувати нові відеоепізоди можна на сайтах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, у соціальних мережах та читати у текстовому вигляді тут.
ЕТИЧНИЙ ПЕРЕЛОМ 1965 РОКУ. ПОКАЯННИЙ ЛИСТ ІВАНА ДРАЧА – ЦЕ АКТ ПОВНОЇ ЗРАДИ ЧИ ВИМУШЕНИЙ ТАКТИЧНИЙ ХІД ДЛЯ ВИЖИВАННЯ В СИСТЕМІ?
4 вересня 1965 року, під час прем’єри стрічки «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», відбувся відкритий протест. Іван Дзюба закликав піднятися тих, хто виступає проти арештів української інтелігенції. Більше про цей епізод слухайте та читайте у першому сезоні подкасту. Якщо частина залу встала, то поет Іван Драч, як і більшість присутніх у залі, залишився сидіти. Ба більше, вже за кілька днів на сторінках газети «Літературна Україна» з’явився його так званий покаянний лист, де він публічно заявив про свою відданість радянській історії, культурі та комуністичному курсу.
Для тодішнього шістдесятницького середовища це стало величезною внутрішньою драмою, яка на десятиліття вперед зумовила радикальний поділ: безкомпромісний Василь Стус, який не підписав жодних покаянних листів і вирушив на далекі північні простори СРСР, на Колиму. І Іван Драч, який після каяття отримав «зелене світло» від влади й незабаром поїхав у складі радянської делегації письменників до США.
Іван Драч, 60-ті. Фото: ЦДАМЛМ України ф. 628, оп. 1, од. зб. 55, арк. 2.
Чи вписується цей вчинок Драча в русло шістдесятництва? Чи залишився він «своїм» або одразу став «чужим»? Часто сучасники розглядають цей акт як однозначне, жорстоке зіткнення з реальністю та конформізм, або ж як перехід на бік ворога.
Олександра Алфьоров, УІНП: «Знаєте, коли ми з висоти нашого сьогоднішнього досвіду й відносної безпеки починаємо виносити вердикти людям тієї епохи, нам усе видається дуже простим і однозначним. Мовляв, ми на їхньому місці точно вчинили б мужньо й безкомпромісно. Але радянська комуністична система була надзвичайно складною, і для кожного готувала свій особливий інструмент тиску.
Щоб краще пояснити логіку поведінки Драча та його тодішніх колег, варто звернутися до класичної історичної аналогії з іншої доби. А саме до постатей Джордано Бруно та Галілео Галілея. Один з них відмовився від будь-яких компромісів і був спалений на вогнищі інквізиції, інший — формально підписав зречення від своїх наукових переконань. Проте обидва залишилися в каноні видатних науковців, які змінили світ. Схожа ситуація склалася і в радянському концтаборі».
Для когось покаянні листи справді ставали прямою дорогою до тотальної зради, але для когось це був єдиний можливий шлях в обхід репресивної системи, спосіб зберегти фізичне життя і, що найважливіше, можливість продовжувати творити українську культуру.
Навіть останній головнокомандувач УПА Василь Кук у радянських ізоляторах був змушений говорити й підписувати певні речі, які вимагала система. Але чи маємо ми право з нашої точки зору засуджувати його за це, не знаючи всіх контекстів тиску?
КДБ працював філігранно: перед тим, як Драч написав свого листа, він пройшов дуже специфічну «співбесіду» в кабінетах каральних органів. Система методично руйнувала людей зсередини, інколи вербуючи чи використовуючи їх «наосліп», коли людина навіть не до кінця усвідомлювала, які сигнали вона мимоволі надсилає спецслужбам. Тому покаянний лист Драча не варто оцінювати як зраду заради комфорту, це свідчення трагедії митця, затиснутого в лещатах тоталітаризму.
ШІСТДЕСЯТНИК ЧИ ЛЮДИНА СИСТЕМИ? ДЕ ПРОЛЯГАЛА МЕЖА МІЖ РАДЯНСЬКИМ ЛІТЕРАТУРНИМ КАНОНОМ ТА ПРИХОВАНИМ ОПРОТИВОМ РЕЖИМНІЙ ПРОПАГАНДІ
Сьогодні Іван Драч сприймається багатьма як глибоко номенклатурний, «прилизаний» радянською школою класичний автор, чиї твори за радянських часів масово друкувалися, вивчалися в школах і приносили автору солідні авторські гонорари.
На тлі Драча творчість того ж Стуса, який демонстративно чинив опір радянській системі та помер у концтаборі за часів Перебудови, десятиліттями залишалася штучно вилученою та невидимою для українського читача, школяра та видавців.
Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Лариса Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний. Київ, 1960-ті. Фото: Архів Музею шістдестництва у Києві.
Факт офіційного визнання Драча радянською владою часто інтерпретують як доказ того, що він повністю злився із системою і перестав бути частиною автентичного шістдесятницького руху, який за своєю суттю мав бути винятково дисидентським. Мовляв, неможливо одночасно користуватися благами Спілки письменників СРСР і залишатися голосом поневоленого народу.
Олександр Алфьоров, УІНП: «Тут криється фундаментальне нерозуміння самої природи феномену українського шістдесятництва. Нам чомусь здається, що шістдесятники — це виключно кришталево чисті дисиденти, які з першого дня виступали з антирадянськими гаслами. Насправді ж переважна більшість цієї нової культурної еліти 1960-х років пройшла через горнило радянської комсомольської системи».
Насправді, шістдесятники були дітьми хрущовської «відлиги». Коли сталінська масова репресивна машина тимчасово збавила оберти, держава сама дала можливість створити, наприклад, Клуб творчої молоді (КТМ). Комуністичні функціонери думали, що комсомольці там під наглядом писатимуть правильні вірші, але КТМ миттєво перетворився на потужну, конкурентоспроможну альтернативу зашореній пропаганді.
Саме в цьому середовищі Алла Горська, Лесь Танюк, Іван Світличний, Ліна Костенко та Іван Драч почали відкривати для себе замовчувані сторінки нашої історії: наприклад, спадщину бойчукістів і страшну правду про сталінські розстріли в Биківні. Вони почали «заражати» тогочасне суспільство українськістю через офіційні, легальні лазівки.
Щодо «номенклатурності» Драча — це теж міф. Так, його друкували, він із 1960-х років був у Спілці письменників. Але він ніколи не був абсолютно «своїм» для соцреалізму.
Його поетична збірка «Ніж у сонці» 1961 року була проривною, ультрасучасною та новаторською для української літератури. Як кіносценарист він постійно зазнавав нищівної ідеологічної критики від партійних бонз за невідповідність радянським стандартам.
Існували залізобетонні правила виживання в радянській літературі. Щоб ваша збірка поезій, художній фільм чи навіть докторська дисертація з біохімії побачили світ, туди обов’язково треба було вставити так звані «паровозики» — абсолютно штучні, ритуальні вірші чи цитати про Леніна, Сталіна, Енгельса чи партію. Олександр Алфьоров пояснює: «Це був обов’язковий ідеологічний маркер, must-have, який навіть не обговорювався. Без цього книжка просто не йшла у друк». Автори йшли на це загравання, щоб під прикриттям ідеологічного паровоза проштовхнути до читача справжній, живий український талант.
Доходило до абсурду, який ми часто згадуємо в розмовах: коли науковці, пишучи суто прикладні праці, змушені були вигадувати марксистсько-ленінський контекст там, де його ніколи не могло бути.
Більше про особливості «паровозиків» у радянських текстах і не тільки поетичних, а також про Івана Драча та його спротив системі — дивіться у цьому відео:
«Це була загальна трагікомічна реальність. Максим Рильський теж не був дисидентом, писав офіційні речі, але залишився безумовним класиком української культури», — каже Олександр Алфьоров.
На відміну від суто пропагандистських авторів, як-от Ярослав Галан, чиї тексти працювали виключно на систему і які сьогодні справедливо зникли з наших вулиць та підручників, Драч використовував свій статус для інвестування в реальну сучасну на той час культуру.
ЕФЕКТ КРАВЧУКА ТА «РУКА КДБ». ЯК КОМПАРТІЙНЕ МИНУЛЕ ІВАНА ДРАЧА ДОПОМОГЛО ЙОМУ ОЧОЛИТИ НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ Й РОЗВАЛИТИ СРСР ЗСЕРЕДИНИ
Наприкінці 1980-х років, у розпал Перебудови, Іван Драч несподівано для багатьох радикальних критиків очолює «Народний рух України за перебудову» — головну рушійну силу української демократизації та майбутньої Незалежності.
Іван Драч на засіданні Установчого з’їзду Народного руху України за Перебудову. 1989 рік. Фото: rukh.team
У цей же час (як і в часи пізніх 60-их, до речі) у кулуарах та тогочасній пресі починає активно тиражуватися міф про те, що людина з таким величезним компартійним стажем і номенклатурним бекграундом просто не могла очолити національний патріотичний рух без прямої санкції та режисури радянських спецслужб.
Мовляв, КДБ спеціально поставив лояльного Драча, щоб через нього контролювати та гасити радикальні пориви дисидентів, які, щоправда, повернувшись із таборів, спочатку трималися від Драча та Дмитра Павличка дещо відсторонено через їхнє багаторічне співробітництво із системою.
Олександр Алфьоров, УІНП: Версія про те, що лідерство Драча в Русі було спецоперацією КДБ, повністю розбивається об реальні історичні факти та банальну електоральну логіку того часу. «На установчих зборах Руху зібралося понад тисячу делегатів з усієї України. Івана Драча обрали головою абсолютно демократичним шляхом – проти його кандидатури висловилися заледве до 40 людей із цієї величезної зали. Кредит довіри до нього в українського суспільства та інтелігенції був колосальним».
«Тут спрацював дуже цікавий феномен, який я називаю «ефектом Кравчука», — пояснює Алфьоров. — Демократичним, проукраїнським силам на етапі зламу системи критично необхідний був лідер, який, з одного боку, мав беззаперечний статус національного класика, а з іншого — був офіційно визнаною фігурою всередині самої радянської структури. Драч став ідеальним, легітимним містком між комуністичною номенклатурою, яка ще утримувала всю повноту влади, та новою демократичною елітою».
Іван Драч міг розмовляти із системою її ж мовою, демонструючи, що прагнення змін — це не маргінальний бунт, а позиція авторитетних лідерів думок.
Існував і зовнішній фактор. Кого на той момент найкраще знало українське суспільство? Вони знали радянський літературний канон: Драча, Павличка. А от В’ячеслава Чорновола чи Михайла Гориня знали менше, переважно у діаспорній частині — як політв’язнів через закордонні радіоголоси. Тому трійка «Чорновіл — Горинь — Драч» стала унікальним політичним тандемом, де кожен виконував свою незамінну роль у демонтажі тоталітарної імперії.
У своїх пізніших інтерв’ю Драч відверто зізнавався, що тривалий час він щиро вірив у велич і непереборність радянського ідеологічного шляху. Це була трагедія цілого покоління, яке виростало в інформаційному вакуумі і завчених ідеологічних кліше. Але водночас ми маємо безліч документальних спогадів та свідчень сучасників про те, що навіть у найглухіші роки режиму Іван Драч, користуючись своїм високим статусом письменника, непублічно, тихо допомагав багатьом українцям, які потерпали від переслідувань каральних органів. Він знав про ці репресії та діяв у міру своїх можливостей.
Коли сьогодні заходить мова про люстрацію, яка так і не відбулася належним чином ні у 1990-х роках, ні після 2014 року, ми маємо тверезо оцінювати реалії. Чому у 90-х радикальна люстрація за зразком Польщі чи країн Балтії в Україні була неможливою?
Тому що дві третини тодішнього українського парламенту, пояснює Олександр Алфьоров, складали вчорашні комуністи, а перший Президент сам нещодавно очолював ідеологічний відділ цієї самої системи. Навіть у білорусів спроба радикальної зміни наративів на початку 90-х закінчилася тим, що тридцять років тому Лукашенко закрутив гайки назад.
Насправді, радянська система не просто зламала хребет Іванові Драчу, вона зламала йому долю. Як і тисячам інших українських митців, яких помістили в зачинене, ізольоване суспільство.
«Якби ми мали тоді незалежну державу, Драч, не озираючись на кадебіста за спиною, створив би абсолютно інші, ще геніальніші речі», — каже Олександр Алфьоров.
Але історичний парадокс полягає в тому, що нашу Незалежність зрештою виборювали спільно: і безкомпромісні дисиденти, які продуктивний час перебували у радянських таборах, і люди всередині радянської структури, такі як Іван Драч чи Дмитро Павличко, які в критичний момент стали прапорами змін.
Довідково:
Кінематографічний Драч
«Криниця для спраглих» (1965) Іван Драч: автор сценарію (дебют у кіно), режисер – Юрій Іллєнко.
Сюрреалістична притча про вимирання українського села, де головний герой, старий Левко, будує собі труну й чекає на смерть, поки його діти роз’їхалися по великих містах радянської імперії, забувши про коріння. Фільм практично не має діалогів: усе побудовано на унікальній візуальній мові. Цензори звинуватили авторів у «пасквілі на радянське село», і картину заборонили до показу на 22 роки. На великі екрани вона вийшла лише в розпал Перебудови у 1987-му.
«Камінний хрест» (1968) Іван Драч: автор сценарію (за мотивами новел Василя Стефаника), режисер – Леонід Осика.
Камерна та епічна водночас драма про трагедію галицького селянства, яке змушене залишати рідну землю й емігрувати за океан. Драч зумів адаптувати специфічний психологізм Стефаника для кіноекрана. Фільм став вершиною українського кіно кінця 60-х, отримавши статус абсолютної класики завдяки операторській роботі та трагічній напруженості, яка дисонувала з офіційним оптимістичним радянським мистецтвом.
«Іду до тебе…» (1971) Іван Драч: автор сценарію, режисер – Микола Мащенко.
Фільм присвячений знаковому періоду в житті Лесі Українки: її коханню до смертельно хворого Сергія Мержинського та народженню її найвідомішої драми «Одержима». Іван Драч показує Лесю Українку як глибоку, трагічну, сильну та внутрішньо вільну жінку, яка кидає виклик самій долі і не вписується в радянський канон «слабкої жінки».
«Пропала грамота» (1972) Іван Драч: співавтор сценарію (разом із Михайлом Ткачем), режисер – Борис Івченко.
Фільм за мотивами творів Миколи Гоголя, який став культовою козацькою комедією. Проте за легким гумором і яскравим образом козака Василя (у виконанні Івана Миколайчука) проглядав інший підтекст: іронія над російським царатом, висміювання імперської (що прочитувалося і як радянської) бюрократії та яскравої української ідентичності. Фільм одразу «поклали на полицю» й допустили до глядача лише у 1980-х роках.
Сучасний документальний погляд і спогади про Драча:
«Іван і Марта» (2023), документальний фільм. Згадка про Івана Драча. Режисер – Сергій Буковський
У стрічці Сергія Буковського через історію життя Івана Дзюби та його дружини Марти розкривається весь той інтелектуальний мікрокосмос Києва, невіддільною частиною якого був Іван Драч. Шістдесятництво стає центральним фокусом розмови, тому фільм буде цікавим для розуміння процесів у цьому русі. У монолозі Марти йдеться про те, що радянська система руйнувала митців через КДБ та як вимушені компроміси, зокрема й Івана Драча, вплинули на його подальшу долю.
Ярина Скуратівська, Укрінформ
Олександр Алфьоров, УІНП
Також дивіться та читайте попередні епізоди подкасту:
Імперія під прикриттям: радянська «тяглість» чи радянська окупація?