На Житомирщині в межах етнофестивалю «Житичі» відновили стародавній землеробський ритуал.
Етнофестиваль «Житичі», що проходить у селі Городське на Житомирщині, триває вже понад десятиліття. Його започаткували ентузіасти: педагогиня Інна Величко та власник старовинної глиняної хати під солом’яним дахом Василь Романюк. Підтримку заходу надають волонтери та відвідувачі. На етнофестивалі одні згадують дитинство, іншим він пробуджує спогади про молодість, коли жінки брали до рук серпи й вирушали на жнива. Нині ж усі польові роботи здійснюються за допомогою сучасної техніки – від посіву до збору врожаю. Такий інструмент, як серп, сучасні діти можуть побачити лише у краєзнавчих музеях.
Як висловлюють подяку полю за його щедрість, чому відлякують польових русалок і що роблять із першим зібраним колоссям, дізнайтеся з репортажу кореспондентки Укрінформу.
ЕТНОФЕСТИВАЛЬ ЗАПОЧАТКОВАНО ЗАВДЯКИ СТАРОВИННОМУ ДАХУ, ЯКОМУ ПОНАД СТО РОКІВ
На вході до садиби «Поліська хата» в Городському гостей етнофестивалю «Житичі» зустрічає його ініціаторка Інна Величко. Вона є вчителькою образотворчого мистецтва та уповноваженою представницею Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.
Інна Величко
– Як педагог, я багато подорожувала та займалася малюванням, – розповідає пані Інна. – Одного разу ми відвідали Городське, і це місце нас надзвичайно привабило, адже тут стояли дві оселі – ця, що ви бачите, і та, що занепадає. Власник занедбаної будівлі досі не може визначитися з її вартістю, а тим часом вона вже не підлягає відновленню. Натомість господар цієї садиби, Василь Петрович Романюк, подарував її нам 17 років тому, щоб ми змогли відродити її в первозданному вигляді, яким вона була за часів його предків. Тепер ми жартуємо, що маємо тут два пам’ятники – щедрості та скупості.
Євдокія та Петро Романюки
Цій глиняній хаті під солом’яним дахом, яка нині є значною туристичною принадою, близько 130 років. Її останніми власниками були Євдокія та Петро Романюки, чиї фотографії досі зберігаються тут. Це так звана «довга хата», де під одним дахом розміщувалося все необхідне для життя: житлова кімната, сіни, комора та приміщення для худоби.
– Дах накритий житньою соломою, – додає жінка. – Солома служить близько 25 років, тому час від часу дах потребує перекриття. Саме завдяки цьому даху і з’явився етнофестиваль «Житичі», який ми проводимо вже понад 10 років. Раніше ми залучали волонтерів для жнив, але вони іноді пошкоджували посіви. Тепер збором жита займаються досвідчені люди, які виконують роботу ретельно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом усвідомленої праці.
ЗБІР УРОЖАЮ – ЯК СВЯТКОВИЙ ОБРЯД
Пані Інна згадує, що спочатку мало хто вірив у її задум щодо оживлення старовинного помешкання, і вона часто стикалася з нерозумінням. Натомість зараз, коли в садибі проводяться екскурсії та різноманітні святкування, у неї з’явилося багато прихильників. Саме навколо цієї хати і розгортається фестиваль.
На подвір’ї вже достигають яблука, походжають кури, а поруч розкинулася лавандова плантація, над якою пурхають бджоли. Трохи далі видніється золоте поле, де настав час жнив.
Наші пращури розпочинали збір врожаю з обряду «Зажинки». Це сприймалося не як рутинна робота, а як справжнє свято, тому на поле одягали найкращий одяг і йшли туди, співаючи.
Учасники фестивалю, які відтворюють цей старовинний обряд, прочитали молитву «Отче наш» і, взявши серпи та коси, вирушили до поля. Традиційно полю подякували за щедрість свіжоспеченим хлібом на вишитому рушнику. Далі Інна Величко виголошує: «Дай Боже зібрати врожай, до комори донести – без лиха, без дощу, без грому…». Після цього жито окроплюють свяченою водою.
Після цього дівчата на полі в’яжуть пучки колосків. Згідно з давніми віруваннями, таким чином відганяли польову русалку, яка заплутувала стебла жита. Наші предки діяли на випередження – самі створювали такі пучки, щоб збити її з пантелику, ніби на полі вже побували її сестри.
Жінки беруть серпи й під мелодійний спів зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце» з Житомира розпочинають жнива. Перші зібрані колоски традиційно відкладають для створення різдвяного дідуха. Далі до роботи на полі долучаються чоловіки з косами.
У якийсь момент я чую знайому з дитинства мелодію. Брати Назар та Яромир грають на сопілках народну пісню «Зеленеє жито, зелене». Варто зазначити, що Житомирщина стала другою домівкою для цих дітей, які евакуювалися з Дніпропетровської області.
Жінки перев’язують кожен сніп жита перевеслом (джгут зі скрученої соломи, – ред.) і з піснями несуть їх на обійстя. Надалі його потрібно буде обмолотити, а отриманою соломою оновити частину даху старої хати.
Мандрики
Жнеці сідають обідати, а гостей фестивалю пригощають традиційним печивом – мандриками.
Женці після зажинок
З МОЛИТВАМИ, ПІСНЯМИ ТА З ВДЯЧНІСТЮ ЗАХИСНИКАМ
– Якими б справами не займалися наші предки, вони завжди зверталися з молитвою до Господа. Вони просили сил, щоб кинути зернину, щоб вона проросла, а потім – зібрати і зберегти врожай для продовольства на цілий рік, – розповідає отець Віталій Липський.
Отець Віталій Липський
За щедрий урожай жита також висловлюють подяку молитвою.
Олександр Вознюк
Керівник одного з місцевих агропідприємств Олександр Вознюк зазначає, що «Зажинки» – це також свято для працівників аграрної галузі. Його господарство обробляє близько 7 тисяч гектарів землі. Через прохолодні ночі жнива ще не розпочалися, але господарство повністю підготовлене до збору врожаю.
Надія Кравченко
Серед гостей я помічаю літню жінку в жовтій хустинці, яка жваво щось розповідає. Це 87-річна Надія Кравченко.
– Коли люди йшли на жнива, вони співали, і поверталися з поля теж співаючи. А ми, будучи малими, вибігали до воріт і чекали на своїх матерів, які їхали на возах, співаючи. Ой, скільки я того жита вижала й обмолотила… А зараз вже не можу, але доглядаю 16 кроликів і трьох курей. Маю також город, адже їх потрібно чимось годувати, – ділиться спогадами жінка.
Ангеліна Нестерова
У перерві між виступами ансамблю «Джерельце» з учасниками фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.
– Ми знаємо колядки, щедрівки, веснянки. А також великодні веснянки, троїцькі, русальні, купальські пісні. Щодо жнив, то це окремий пласт народної творчості – зажинкові, жнивні та обжинкові пісні. У наших предків музика, слово та дія завжди були нерозривно пов’язані. Пісні супроводжували життя людини від народження до самої смерті, – говорить керівниця ансамблю.
Пані Ангеліна констатує, що традиції поступово втрачаються і знецінюються, оскільки нині інші часи. Проте, попри все, їх слід цінувати та оберігати.
– Фестиваль має символічну назву «Житичі», адже ми будемо жити. Ми живемо в непередбачувані часи, бо не знаємо, що чекає нас завтра. Та, незважаючи на все, слід жити з вдячністю тим, хто зараз бореться за нас, і з пам’яттю про тих, хто загинув, – додає жінка.
У тон цих слів моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п’ятикласницею, зауважує, що подібні заходи мають просвітницький характер. Змусити дитину читати чи дивитися відео про народні традиції доволі складно, якщо немає внутрішнього бажання. Однак відвідати такий фестиваль разом, щоб дитина побачила все на власні очі, є значно ефективнішим виховним методом.
Ірина Чириця, Житомир – Городське
Фото авторки